Я звичайна жінка, яка хотіла безтурботного життя та щастя. У своїй країні я не змогла реалізуватися в професійній сфері та й заміж не вийшла, бо не хотіла «середнього» життя за схемою «дім – робота – дім». При цьому мама постійно нагадувала, що я вже не молода і якщо так піде далі, то вона ніколи не побачить онуків.
Так вийшло, що я познайомилася з іноземцем. Приємний чоловік з європейської країни, за мірками моєї країни він добре заробляв, тому мав змогу гарно залицятися. Ми ходили в ресторани, він дарував квіти та коштовні подарунки – звичайно ж я закохалася в такого галантного чоловіка.
Він жив на дві країни й через два роки це дуже втомило нас обох. Я одразу погодилася, коли він покликав жити до нього. Ми багато говорили про майбутнє, про весілля, про спільне життя, тому я була впевнена, що це крок у щасливе життя.
Після переїзду все було наче непогано, але про весілля він більше не говорив. Навпаки мої питання щодо цього почали його сильно дратувати, ми вже сварилися. Головним аргументом було те, що це дуже дорого в його країні. Ситуація погіршувалася, ми вже жили як сусіди. Коли я дізналася, що вагітна, то дуже зраділа, бо була впевнена, що дитина врятує наші стосунки.
Та не сталося, як гадалося. Спочатку й дійсно наче все трохи налагодилося, аж поки через півроку не прийшов час продовжувати мою візу, адже я не була громадянкою країни. На жаль, міграційна служба мені відмовила і мене просто депортували. Своє янголятко з того часу я більше не бачила. Забрати дитину я не змогла і не можу, бо він народився в тій країні, а значить він громадянин, як і його батько. Мій колишній відмовляється йти на контакт та не дозволяє навіть говорити з моїм сином.
