Вирішила помститися чоловікові, який казав, що я погана мати і господиня. Він вважав, що я сиджу вдома з дитиною, на роботу не ходжу, то маю встигати – і приготувати, і попрати, і прибрати, і за прислугу бути, бо він вже втомився. Чула на свою адресу лише критику.
Про допомогу у бідні й годі було просити, бо він втомився. Навіть з дитиною не міг посидіти, щоб я сходила в аптеку чи магазин, бо плач його дратував. Самому ж зайти по дорозі в аптеку чи магазин – теж ні, бо не знає, що купляти.
От і ходила я з дитиною на руках і купляла все, що було треба, поки коханий вдома телевізор дивився. Намагалася пояснити, що маля весь день плакало, зуби ріжуться, не спить, погано їсть, з рук не злазить. Я вже вибилася з сил, але все марно – він втомився на роботі, а я ні, бо вдома сиділа.
З першою дитиною моє життя перетворилося на пекло. Навіть розлучитися хотіла. Хоча загалом чоловік в мене хороший. Наприклад, у вихідні гуляв з донькою, грався з нею, грошей ні на що не шкодував, міг допомогти з прибиранням.
Коли в нас з’явилася друга дитина, то чоловік заявив, що краще вдома буде сидіти з дитиною, а піду на роботу. Я не могла повірити своєму щастю. Раділа, як ніколи – тепер він зрозуміє, що це таке, а хоч відчуватиму себе нормальною людиною, а не рабинею.
В перший же день він мені подзвонив і попросив купити суміші для годування. В цей момент згадала всі образи, як я ревіла, як я п’ять днів на тиждень тягла побут і дитину на собі, постійно чуючи «ти ж вдома сидиш». А коли зуби полізли ніч не спала, весь день з донькою на руках, а він від пельменів носа воротив.
Вирішила йому відплатити тим самим. Сказала, щоб сам все купив, бо я втомилася і не знаю, що саме купувати – все, як він говорив мені. Я так само відмовлялася їсти пельмені, коли він скаржився, що син не давав йому й на хвилину відволіктися.
З понеділка по п’ятницю я не підходила до малюка взагалі. Хочу зауважити, що на цей момент наша дочка вже була достатньо доросла, щоб приглянути за братом, поки він у ліжечку бавиться. Так само вона ж може сама сходити в аптеку чи магазин за чимось неважким.
Та коли почалася школа, донечка мала вчитися, тому чоловік чув від мене, що я втомилася на роботі, а від дочки про уроки. З сином він залишився сам на сам. У вихідні я готувала, мила підлогу, посуд і гуляла з сином. Чоловік змарнів, тижнями не голився, не ходив до перукарні.
Якось я прийшла додому, а дочка сама у квартирі. Чоловік забрав сина та поїхав до своєї мами, бо втомився. Я подзвонила йому, але він заявив, що не повернеться та подасть на розлучення, сина ж залишить собі. Саме в цей момент я нагадала йому, як я так само прожила три роки і якось вижила
На свою адресу почула, що я злобна відьма, а він не з такою жінкою одружувався. Я далі не слухала, поклала слухавку, нехай перебіситься, як не розуміє, в чому не правий. Звичайно, ми не розлучилися.
Через два тижні чоловік повернувся додому. Але нас, як чоловіка та дружини, більше немає. Я вважаю, що винен він, а він, що я. Чоловік не може мені пробачити останній рік, а я з жахом згадую три роки з дочкою і злюся на нього. Чи дійсно краще розлучитися? Чи може все ще зможемо налагодити
