– Поки суп гарячий, віднесу тарілочку Василю Георгійовичу, – промовила Наталя, наливаючи суп у контейнер. Вона спеціально купила багато одноразових, щоб було в чому виносити їжу чоловікові.
Денис скривився, утім, як і завжди. Усе це йому здавалося дикістю і якоюсь маячнею. Він би зрозумів, якби дружина підгодовувала кішечку чи песика. Але безхатька!
– І навіщо тобі це, Наталю?! Він же так і буде жити в нашому під’їзді! Нехай шукає собі нове місце проживання.
Наталя перестала посміхатися. Іноді її дивувала (і навіть лякала) жорстокість чоловіка. Вони ж про живу людину говорять.
– А чим він тобі заважає? Василь Георгійович не буянить, на відміну від того ж Сашка, сусіда. Він не вживає, як сусіди з двадцять п’ятої. Від нього навіть запаху неприємного немає, бо він раз на тиждень ходить у лазню митися.
Взагалі, Василь Георгійович один із найприємніших людей у нашому під’їзді. І він би з радістю жив у своєму будинку, от тільки син із дружками ганяє його звідти.
– Так нехай із поліцією розбирається, – буркнув Денис.
– А він пробував. Вони ж потім їдуть, а його син знову його виганяє. Ось і змушений Василь Георгійович у під’їзді ночувати. Мені його шкода, я не знаю, чим можу ще допомогти. Але нагодувати старого мені точно не складно.
– Занадто ти добра. Я б його гнав звідси! Нехай у своєму під’їзді тоді сидить!
– Денисе, – хитаючи головою, промовила Наталя, – вони живуть у якомусь старому будинку. Там у під’їзді холодно, а зараз морози.
– Ти б його ще додому притягла.
Наталя промовчала. Хоча, така думка була. Шкода їй цього чоловіка.
Василь Георгійович з’явився кілька тижнів тому. Наталя поверталася додому, і побачила, як на сходах сидить старий. Спочатку вона хотіла пройти повз, вирішивши, що це просто якийсь гуляка . А потім зрозуміла, що не пахне від чоловіка міцним, та й узагалі, немає ніякого жахливого запаху. Хіба що, старого одягу.
Тоді вона запитала, чи не потрібна допомога. Чоловік якось злякався, сказав, що скоро піде. Син засне, і він піде.
І тоді Наталя з ним розговорилася. Син Василя Георгійовича гуляв по-чорному. І ось Василь Георгійович не витримав, втік від нього в теплий під’їзд. Тут йому було спокійніше.
– А як же поліція? Нехай вони його втихомирять! – обурювалася Наталя.
– Та викликав я. А толку? Вони приїхали, вилаяли його і поїхали. А я ж потім і отримав. Ох, не знаю я, що мені робити.
– Може, вигнати його з квартири?
– Так це і його квартира…
– А якщо продати, а гроші поділити? – накидала Наталя варіанти.
– Та в нас будинок старий. Кому там квартири потрібні? Та й немає в мене грошей, щоб це все оформити. Якщо ви не проти, я тут посиджу трохи…
– Ні, звісно. Сидіть… Давайте я вам чаю гарячого винесу?
– Якщо не складно, донечко…
Відтоді Василь Георгійович часто бував у них у під’їзді. Сусіди бубоніли в загальному чаті, але Наталя захищала старого. Навіть підбивала спробувати розв’язати його проблему, але нікому, крім Наталі, до нього ніякого діла не було.
Вона пропонувала звернутися до притулку, але Василь Георгійович категорично відмовлявся.
– Соромно мені, донечко! Дім свій є, а я в притулок піду. Ні вже, як-небудь буду. Та й не завжди Іван такий, можна ще з ним перебувати. А влітку взагалі краса, на вулиці можна перечекати.
Наталя шукала якісь служби, які можуть допомогти з цим питанням, але толком нічого не знайшла. І все, що їй залишалося, годувати Василя Георгійовича.
Вона навіть думала запропонувати йому в неї посидіти, але знала, що Денис сильно розлютиться. От і не робила цього. Хоча, чоловіка було дуже шкода.
Під бурчання чоловіка, Наталя винесла їхньому новому сусідові гарячого супу.
– Я вам зараз ще чайку принесу, – усміхнулася вона. – Я якраз шарлотку спекла, шматочок пирога дам.
– Дякую, Натасю. Дуже ти добра до мене. Решта так дивляться, що аж соромно очі підняти. А ти така хороша.
– Киньте, Василю Георгійовичу. Я б вам і з сином допомогти хотіла, та от не знаю, як.
– А тут уже нічим не допоможеш, – зітхнув чоловік, беручись за ложку. – Просто терпіти. Хрест мій. Притому, ніколи я такого не робив. Звісно, любив чарочку-другу у свято перекинути, але людської подоби не втрачав. І звідки в нього це взялося? Раніше нормальний чоловік був, працював. А потім…
Василь Георгійович махнув рукою. Він уже давно втратив віру в сина. Та й не син уже з ним живе, а хтось у його образі. Іван вже давно став іншим. І знав Василь Георгійович, що нічого він вдіяти не може. Може, можна було б постійно в поліцію дзвонити, але знову ж таки, соромно… Власного сина, та до в’язниці.
Благо, у цьому під’їзді була Наталя, яка його відстояла. А Василю Георгійовичу нескладно кілька годин на сходинках посидіти. А вже до середини ночі Іван, зазвичай, засинає, можна й повертатися. Хоча, бувало й таке, що всю ніч у під’їзді він проводив.
Природно, що Василь Георгійович був дуже вдячний Наталі. За підтримку, за розмови, за відсутність осуду, за гарячу їжу. І дуже хотілося йому якось віддячити їй. Та що він може їй дати?
Але через недовгий час, Василь Георгійович зрозумів, як можна показати свою подяку. Щоправда, так собі це буде подарунок. Але вважав він, що Наталя, та сама добра Наталя, заслуговує на правду.
Йому було дуже прикро, що обманюють її. Таких святих людей гріх обманювати, та й інші грішать, що закривають на це очі.
Довго наважувався Василь Георгійович. Навіть думав, що розсердиться на нього Наталя, вижене з під’їзду. І куди йому йти?
А потім зрозумів, що не можна егоїстично думати лише про себе. Звісно, він собі був не ворог, вибрав час поговорити, коли знав, що немає її чоловіка вдома.
Наталя, як завжди, винесла Василю Георгійовичу поїсти. Сіла поруч із ним, усміхаючись. А чоловікові сьогодні навіть їжа в горло не лізла, хоч і їв він востаннє день тому.
– Василю Георгійовичу, сталося щось? – запитала Наталя, помічаючи, який сумний сьогодні чоловік. Зрозуміло, що в його житті мало приводів для радості, але все ж він завжди зустрічав її з посмішкою. А сьогодні сам не свій.
– Наталонько, сумно мені це казати.
– Що таке?
– Напевно, ти розсердишся на мене, але не можу я мовчати! Ти була такою доброю до мене!
– Василю Георгійовичу, ви мене лякаєте. Кажіть уже!
– Чоловік твій зраджує тобі… Бачив я, як він жінку водить удень. Два рази бачив. Каюся, сподівався перший раз, що це не те, про що я подумав. Але там усе настільки очевидно… Ти можеш мені не вірити, але й сусіди бачили. Мовчать просто. Можеш запитати в них.
– Коли це було? – похолоділа Наталя.
– Та ось востаннє вчора вдень.
Наталя здогадувалася, що в Дениса хтось з’явився. Жінки завжди це відчувають. Він із телефоном не розлучався, став затримуватися на роботі. А якраз учора Наталя повернулася додому і раптом зрозуміла, що в кімнаті лежить вологий рушник. Хоча в Наталі вже на рівні звички було вішати мокрі рушники на змійовик.
Але тоді вона вирішила, що це Денис просто забув. Хоча, він ішов раніше Наталі, вона, напевно, помітила б.
Загалом, дзвіночки були, але Наталя намагалася їх ігнорувати. А тут Василь Георгійович каже прямо. Якби це була якась колега, з якою Денис з невідомої причини заглянув удень додому, він би Наталі сказав.
– Дякую, Василю Георгійовичу, – сумно промовила Наталя.
– Не хотів тебе засмучувати. Але бачити, як тебе обманюють, нестерпно. Гідна ти кращого, Натасю.
Наталя кивнула, а потім попрямувала до своєї сусідки Тані. Думала, що вони майже подруги.
– Це правда? – запитала вона.
– Ти про що?
– Ти бачила, щоб Денис когось водив?
Наталя знала, що Таня любителька підглянути за всіма. Така ось цікава сусідка їй дісталася, нічого від її погляду не вислизає. Та й удома вона сидить, напевно, щось бачила.
Оченята в Тані забігали, і це було красномовніше за будь-яку відповідь.
– Наталю, не моя це справа, – нарешті, знайшлася вона.
– Як критикувати мій новий стиль – твоя! Як казати мені, у чому ходити на роботу, теж твоя! А як мій чоловік жінок водить, так одразу скромність у тебе з’явилася!
Наталя злилася. І поки злість не відступила, вона зібрала всі речі Дениса і подала на розлучення.
Звісно, він пробував виправдатися. Єдине, про що не казала Наталя, так це, хто їй сказав про зради. Боялася, що влетить Василю Георгійовичу.
Але ламався чоловік недовго. Незабаром зізнався, навіть якось зі знущанням зізнався. Мовляв, для будь-якого чоловіка це нормально.
Наталя його вигнала. Було боляче, гірко й прикро. Але найприкріше було, коли Наталя дізналася, що більшість їхніх друзів і сусідів у курсі. І хто наважився їй розповісти? Та тільки Василь Георгійович, якому боляче було дивитися на те, як ображають Наталю.
Наталя не образилася на чоловіка, навпаки. Сказала йому спасибі, а то невідомо скільки в дурнях би ще ходила.
А в якийсь момент Василь Георгійович зник. День немає, два, три. Наталя сильно занервувала.
Де вони живуть, Наталя знала. І незважаючи на небезпеку, пішла до них додому. Боротися треба за Василя Георгійовича, він це заслужив.
Але відкрив їй, на диво, сам чоловік.
– Слава Богу, з вами все гаразд! – видихнула Наталя.
– Ой, проходь, донечко! Вибач, не думав, що ти хвилюватимешся.
– А як же! Із вашим сином-то…
Василь Георгійович важко зітхнув.
– Немає в мене більше сина. Отруївся.
Наталя хотіла висловити слова співчуття, але не стала. Вважала це лицемірством. Не шкода їй сина Василя Георгійовича, настраждався він від нього. Тепер чоловік зможе жити спокійно, не потрібно буде ночувати в під’їзді.
– Ви як? – запитала вона.
– Нормально, Наталонько, нормально…
Але навіть після цього жінка не кинула Василя Георгійовича. Приходила до нього, відвідувала. Приносила домашньої їжі, мовляв, готує багато, за звичкою. Забуває, що тепер одна. Не викидати ж.
Насправді, ніякої звички не було. Просто Наталі було приємно допомогти цьому чудовому чоловікові, який знайшов у собі сили відкрити їй очі. І який так настраждався від власної дитини.Спеціально для сайту Stories
А Василь Георгійович завжди був радий поговорити з цією доброю жінкою. Адже якби не вона, невідомо, чи дожив би він до цих днів.
