Дощ лив як з відра. На безлюдній вулиці було холодно, похмуро і по-вечірньому незатишно.
Маленька дівчинка, закутавшись у легку в’язану кофтинку, йшла тротуаром у наскрізь мокрих туфлях і думала лише про одне: «Тільки б мене не знайшли».
Дівчинку звали Наталя, або просто Ната. Хороша восьмирічна дівчинка, яка вже пережила біль втрати. У неї не стало мами з татом. Залишилася бабуся, зовсім старенька, живе в селі. Ната знала з розмов дорослих, що її не віддали бабусі…
Довгими безсонними ночами в дитячому будинку вона думала про бабусю, тужила. Пам’ятала, як вони з мамою і татом їздили її відвідувати. Тоді ще й дідусь був живий. По двору бігали курчата, у будці жив кудлатий, але добрий пес Полкан.
Куди все поділося, чому життя так змінилося? Що з бабусею? З Полканом?
Дівчинка тихо плакала в подушку, згадуючи свою добру і красиву маму, сильного і такого розумного тата. Здавалося, він знав усе на світі і міг відповісти на будь-яке її запитання. Вчив любити тварин, водив у зоопарк.
А мама сумувала за своєю мамою. І тато возив їх до неї.
А потім життя ніби обірвалося. Ната вже вчилася в першому класі, коли сталося горе, трагедія, катастрофа. Всі ці слова маленька дівчинка чула не раз і запам’ятала як найстрашніші. Вони відібрали у неї маму і тата, розлучили назавжди і з ними, і з бабусею.
«Мені треба її знайти. Як вона там одна в селі? Чому мене їй не віддали?» — думала Ната ночами і вирішила втекти, щоб знайти свою бабусю. Як, вона не знала. Але пам’ятала, що до села вони добиралися електричкою, коли дорога була слизькою. Мама не дозволяла татові їздити по ожеледиці так далеко.
А тієї зими Ната якраз була у бабусі. Вони чекали маму з татом, у будинку пахло хвоєю, у кутку стояла прикрашена ялинка, під нею — подарунки. Але мама з татом не доїхали. Аварія, катастрофа…
Як же їй тепер знайти цю електричку? Втекти їй вдалося під час прогулянки. Хуліган і ябеда Вітька показав їй якось лазівку в паркані, зовсім вузьку. Казав, що сам він не пролізе, але постарається якось її розширити. Ось Ната й спробувала, тихо-тихо сховавшись від очей виховательки.
Знявши кофту і просунувши спочатку її, вона протиснулася між двох дощок. Вітька сказав тоді, що якщо голова пройде, то й усе тіло теж. У неї вийшло! Схопила кофтинку і побігла крізь кущі. Добре, що ніхто не помітив!
Але до вокзалу вона так і не дісталася, заблукала. Наставала ніч, пішов дощ. Ната опинилася в зовсім незнайомому районі міста. Людей на вулиці було мало, ніхто на неї не звертав уваги.
Усі поспішали у своїх справах. Навколо височіли похмурі будинки, але в них не увійдеш: треба знати код.
Ната сіла на лавочку під навісом біля під’їзду і раптом почула писк. Вона нахилилася, тремтячи всім тілом, і побачила зовсім маленького, немов іграшкового собаку. Песик лежав на землі, теж тремтів і тихо скиглив. Вона взяла його на руки, він не пручався.
— Маленький, тобі теж холодно. Ти голодний, правда? — говорила дівчинка, притискаючи до себе мокрий тремтячий клубочок.
Дощ все так само стукав по під’їзному козирку. Вітер шумів у гілках дерев. Зірки й місяць сховалися під товстим покривалом грозових хмар. Іноді спалахувала блискавка й гримів грім десь далеко.
Ната намагалася зігріти цуценя і тихо говорила йому:
— Знаєш, я завжди хотіла собачку, а в дитячому будинку не можна… Але ми поїдемо до бабусі, у неї є Полкан, а ти будеш… Тузиком. Я тебе не покину, — говорила вона, а по щоках котилися сльози.
Зате песик перестав скиглити, пригрівся і, схоже, заснув у неї на колінах. Ната витерла очі кулачком і почала думати, як їй вчинити. Треба, напевно, піти в поліцію і попросити, щоб її відвезли до бабусі в село.
«Ні, вони мене знову відправлять до дитячого будинку, а Тузика викинуть на вулицю», — міркувала дівчинка, як раптом перед нею постала велика темна постать.
— Ну, хто це у нас тут засумував? — запитав чоловік, що підійшов, низьким голосом, але турботливим тоном.
— Це я, Ната, — заїкаючись від страху, відповіла дівчинка, — а це мій собака, його звати Тузик.
— Так, зрозуміло. А мама де? Чому ти тут сидиш так пізно? — запитав чоловік і присів поруч.
Ната низько опустила голову, і їй знову захотілося плакати.
– Ти заблукала? – запитав він, і вона кивнула у відповідь.
Чоловік трохи помовчав, а потім сказав:
– Давай так, підемо до мене, зігрієшся, поїси. Тітка Валя, моя дружина, дуже смачно готує. А потім все розповіси нам, і ми вирішимо, як діяти далі. Згодна?
Дівчинка знову кивнула і відповіла:
– Тільки без Тузика я не піду… А ваша тітка Валя, вона не буде сваритися?
– За що? За те, що я допоміг Тузику та його господині сховатися вночі від холоду та дощу? Не буде, ходімо.
Ната міцніше притиснула до себе цуценя і пішла за чоловіком. Відчинилися важкі вхідні двері і тихо зачинилися за ними. Вони піднялися на другий поверх, а по дорозі він повідомив:
– Я лікар, йду з чергування. Теж втомився і промок, зараз зігріємося. Мене звуть дядько Слава.
Ната йшла позаду і їй не було страшно. Чоловік здавався добрим, як їхній двірник дядько Семен. Тільки цей лікар. «А якщо тітка Валя прожене, тоді ми з Тузиком переночуємо в під’їзді», — подумала Ната, а дядько Слава вже дзвонив у двері.
Двері відчинила жінка в теплому махровому халаті й пухнастих капцях. Дядько Слава пропустив Нату вперед, і дівчинка нерішуче переступила поріг.
— Так, у нас гості? — запитала жінка, а цуценя дзвінко гавкнуло.
– Це Ната і Тузик, Валюшо. Давай їх висушимо, обігріємо і нагодуємо. Вони заблукали.
– Треба в поліцію, Славко, – сказала тітка Валя, проводжаючи Нату з собачкою у ванну кімнату.
– Давай спочатку з’ясуємо обставини, потім подзвонимо.
В’ячеслав з Валентиною були щасливою сімейною парою. Вона викладала в школі. Жили добре, головне, дружно і мирно.
У них був син Льоша, який зараз проходив службу в армії. І була одна печаль на двох. Народилася донечка, але прожила зовсім недовго, вроджена вада серця. З пологового будинку Валя повернулася одна.
Вячеславу довелося нелегко. Дочка була такою бажаною! І вирішили завести її пізно, коли Льоша вже закінчував школу. Але так хотілося дівчинку, донечку-крихітку, і ось… не судилося.
Валентина довго приходила до тями після втрати, не могла змиритися. Чоловік лікував, доглядав, переконував, що ще трохи, років п’ять-шість, а там і онуки з’являться.
Але це були лише слова, які хоч і підтримували якось, але вилікувати душу не могли. Рятувала лише робота, де Валентина Миколаївна відволікалася від своїх думок серед галасливих учнів. І дуже не любила, коли чоловік чергував допізна. Сидіти самій вдома, та ще й у таку погоду, як сьогодні, було сумно.
***
Жінка принесла Наті стареньку піжаму сина, яка дивом збереглася в шафі, висушила феном волосся, а в цей час її чоловік намагався нагодувати цуценя.
Те гарячково пило молоко з блюдця, скиглило і шукало очима-намистинами свою господиню, смішно виляючи хвостиком.
– Так, а тепер сідай за стіл, їж, не поспішай. І ми чекаємо розповіді, що сталося і як ти загубилася.
Ната поїла швидко. Тузик з ретельно витертими лапами і висушений, знову лежав у неї на колінах. І вона почала розповідати все як є.
– У мене немає мами й тата, вони потрапили в аварію. Є бабуся, вона живе в селі. Старенька й зовсім самотня. У неї є тільки Полкан, собака. А я живу в дитячому будинку . Мене бабусі не віддали, вона хвора. Ось. А мені її шкода, і я захотіла до неї поїхати, щоб допомагати і жити разом.
– Втекла, значить, – підсумував дядько Слава, Ната кивнула, низько опустивши голову.
Тітка Валя підсунула їй стакан із соком і погладила по м’якому золотистому волоссю.
– Але ти ж уже велика дівчинка і розумієш, що ми просто зобов’язані заявити в поліцію? – запитав дядько Слава.
– Розумію, – тихо відповіла Ната. – А то у вас будуть неприємності, так?
– Ще й які, якщо ми візьмемо і самі відвеземо тебе до бабусі. Ні, Ната. Ми поступимо так, як належить. А ось у село обов’язково з’їздимо, так, Валя? Пізніше, коли все владнається.
— А мене сильно будуть лаяти? — запитала дівчинка.
— Зрадіють, що ти знайшлася! — втрутилася в розмову тітка Валя, — ось побачиш. І ми не дамо тебе образити, будемо поруч.
В’ячеслав дуже довго розмовляв по телефону з кимось, переконував, доводив. Потім буквально поклявся, що зранку вони будуть у відділенні, назвав свою адресу, паспортні дані. Попросили передати слухавку дружині, вона підтвердила те, що сталося.
Потім Нату вклали спати, і вона миттю заснула. Тузик спав поруч на килимку. Але рано-вранці, коли тільки-но світало, за нею вже приїхала поліцейська машина разом із стурбованою Інною Аркадієвною, директором дитячого будинку.
Вони увійшли до квартири, директорка схопила Нату на руки й заплакала.
– Наточка, навіщо ти втекла? Ми тебе шукали, боялися за тебе. – Потім вона подивилася на Валентину і В’ячеслава і сказала: – Дякую вам. Ви хороші люди…
Нату зібрали і відвезли, В’ячеславу довелося поїхати з ними, щоб заповнити і підписати протокол про те, що сталося.
– А Тузик? – запитала Ната, прощаючись із тіткою Валею.
– Не хвилюйся за нього, ми його не виженемо, – посміхнулася вона сумно. Їй не хотілося розлучатися з цією дівчинкою, але обіцяти їй щось вона поки не могла, хоча рішення й дозріло!
В’ячеслав із Валентиною доклали чимало зусиль, щоб не тільки удочерити Нату, а й зробити це якомога швидше. Була довга розмова з нею в колі доброзичливої адміністрації дитячого будинку. Дівчинка з радістю погодилася йти жити до дядька Слави та тітки Валі.
Вона мріяла про зустріч із бабусею, їй хотілося повернутися до того життя, яке колись було у неї з мамою та татом.
Нарешті документи на усиновлення були на руках. Нату урочисто проводжали, Інна Аркадіївна та деякі діти заплакали, дядько Семен помахав їй рукою вслід, і її привезли додому, дізнавшись назву села, де жила Єгенія Степанівна, бабуся Нати.
Дівчинка швидко підбігла сходами на другий поверх, а коли відчинили двері, назустріч вибіг підрослий пухнастий Тузик і став крутитися навколо її ніг, виляючи хвостом. Ната заплакала від радості.
Ну а незабаром і поїздка до бабусі відбулася.
Скільки ж щастя відразу! Ні, бабуся не була дуже старою, це Наті так здавалося. Просто немічна, погано пересувалася, ноги сильно боліли.
– Після заги.елі дочки стали відмовляти. Дякую сусідці, допомагає мазями та всілякими втираннями. Хожу ось з палицею, – говорила вона, накриваючи стіл.
На онуку не могла надивитися, а її прийомних батьків благословила. Звичайно, В’ячеслав чим міг, тим допомагав. Відвіз нову «родичку» до фахівця. Вона пройшла курс лікування в стаціонарі й повернулася додому з новими силами.
Її іноді відвідували, не залишали без уваги. А радість за онуку вдихнула в неї нову життєву силу.
А що вже казати про Валентину та В’ячеслава. Вони несподівано отримали доньку — добру й лагідну дівчинку, яка вміє цінувати добро, у всьому слухається і допомагає. І з нетерпінням чекає на повернення з армії свого «старшого брата» Льоші.
Сім’я – вона справжня тоді, коли в ній живе щастя, а дім наповнений добром і радістю.
