З Колею, моїм другом дитинства, не бачилися понад двадцять років. Після випускного шляхи якось різко розійшлися. Я одружився, як тільки 18 стукнуло, а він за кордон виїхав вчитися. Так кожен у своїх турботах ув’яз. Ось тому зв’язок і втратили.
А днями зустрілися випадково у рідному селищі та й вирішили посидіти, згадати юні роки. Потім розмовляли, почали один одному розповідати, куди кого життєвий шлях привів, і ділитися різними одкровеннями.
Коля розповів, що, відучившись у Польщі, повернувся до рідних країв і посватався до Лільки — першого кохання свого. Вона погодилася.
Ми в паралельних класах навчалися. Пам’ятаю, як бідолаха тягався за нею безуспішно, а та тільки хвостом крутила. І ось як все обернулося у результаті.
Я був тільки зрадів, що все так вдало склалося, як він повідомив, що не було щасливе сімейне життя. Тож після трьох років шлюбу довелося оформляти розлучення.
А нещодавно, каже, вдруге одружився, та ще й на жінці з дитиною. Отож я здивувався!
«Нащо тобі мати-одиначка зараз?» — питаю.
А він і відповідає:
«Вона в чистоті дім тримає і готує смачно. Якщо я довго з друзями сиджу, не дзвонить і не дістає, як Лілька. Тиха, дбайлива. Мені більшого й не треба. А що дитина є — то невелика біда, донька у неї така ж спокійна, клопоту не завдає зовсім».
На тому й розійшлися, а слова старого друга ще довго не виходили з голови. Для мене головне у жінці, щоб вона зі мною до однієї мети йшла. Якщо вже й одружуватись, то на тій, до кого душа тягнеться, з ким кожен день наповнюється новим змістом. А прибрати в хаті і поїсти приготувати я й сам можу.
