Поліна готувала вечерю, коли пролунав дзвінок у двері. «Хто це може бути? У Женьки є ключ…» Дзвінок повторився, Поліна зменшила вогонь під сковорідкою й пішла відчиняти двері.
На порозі стояла Марина.
— Не чекали?! — вигукнула вона й одразу ж обійняла збентежену Поліну.
З Мариною вони разом навчалися в інституті, але не можна сказати, що вони були справжніми подругами. Іноді могли втекти з занять у кіно, зайняти місце в черзі одна за одну в їдальні, прогулятися по магазинах, поговорити під час перерви між заняттями.
Ось і вся дружба. Останнім часом вони бачилися рідко. Поліна була заміжня, разом із чоловіком виховували сина, а Маринка досі шукала супутника життя.
Поліна дуже здивувалася, побачивши її на порозі, тим більше — такому бурхливому прояву радості від зустрічі.
— Якими долями? — запитала Поліна, вивільнившись із обіймів Марінки.
— А ми були тут поруч, тож я подумала: “Зайду, перевірю, як там подруга”. Знайомся, це Марк. — Маринка обернулася назад, де з незворушним виглядом стояв кремезний чоловік. — Ну що, так і будеш тримати нас на порозі? Чи ми не вчасно? — продовжуючи посміхатися, запитала вона.
Поліна перевела погляд на чоловіка років сорока. Він стримано посміхнувся їй і привітався. Під його пильним поглядом вона зніяковіла й кивнула.
— Ви якраз вчасно. Проходьте. — Поліна відступила від дверей, пропускаючи гостей. — Роздягайтеся й йдіть у кімнату, а я піду на кухню, у мене вечеря на плиті.
«Невже вона знайшла собі нормального чоловіка? Раніше у Маринки були «хлопчики», як вона їх називала, — чоловіки, значно молодші за неї. А цей набагато старший, у чорному пальті, у краватці. Від нього просто віє впевненістю й заможністю», — розмірковувала Поліна, помішуючи овочі на сковорідці.
Трохи згодом до кухні впорхнула Маринка.
— Як тобі Марк? Правда, гарний? — поглядаючи в бік дверного отвору, поцікавилася вона. — А де твій?
— Скоро прийде. Трохи затримується.
— І де ж він затримується? — Маринка впиралася руками в стегна. — Мабуть, із молодими студентками. Сіє в їхні гарні голівки добро і розум. Дивися, ще якусь і забере. Молоді зараз нахабні, тебе відсунуть, не встигнеш і оком моргнути.
Поліні не сподобалися слова Маринки, яка завжди відрізнялася нетактовністю, висловлювала все, що спадало на думку. Щоправда, вона не ображалася, коли її ставили на місце.
Поліна ще в інституті зрозуміла, що краще не ділитися з Маринкою секретами, бо та одразу ж розкаже про них усім. З цієї причини їхнє спілкування обмежувалося дружніми стосунками.
— Не базікай. На його факультеті студентів більше, ніж студенток. Краще наріж сир. — Поліна дістала з холодильника трикутний шматок сиру й поклала на стіл перед Мариною. — Що пити? Червоне, біле? — запитала вона, стоячи перед відкритим холодильником.
— Червоне, — кивнула подруга.
– А у вас із цим Марком серйозно, чи як? — знизивши голос, запитала Поліна, риючись у шухляді в пошуках відкривачки для пляшки.
– Сподіваюся, що серйозно, але поки що ніяк, — зітхнула Марина.
Поліна хотіла сказати, що Маринці не під силу такий чоловік, але промовчала.
Незабаром усе було готово. Маринка подзвонила комусь у справах, а Поліна пішла за Марком. Він стояв біля книжкової шафи й розглядав корінці книг.
— Не нудьгуєте? — запитала Поліна, підійшовши до нього.
— Вибачте. Треба було хоча б червоного купити й торт, — обернувся до неї Марк.
Він був у темно-сірому дорогому костюмі, і від нього пахло дорогими парфумами. Голос у Марка був приємним, добре поставленим. «Напевно, звик виступати перед аудиторією. Судячи з одягу, він бізнесмен або обіймає високу посаду», — винесла вердикт Поліна
– У вас гарна бібліотека. Хто її збирає?
– Ми з чоловіком, — посміхнулася Поліна.
Марк їй подобався. Він був першим, хто зацікавився книгами та оцінив їхню бібліотеку.
– У нас усе готово, ходімо до столу. А ось і мій чоловік… – почувши, як відчинилися двері, Поліна вийшла у передпокій, щоб попередити Євгенія про гостей.
Але не встигла вона й рота розтулити, як у передпокій з виском влетіла Маринка.
– А! Нарешті з’явився! – У наступну мить вона вже висіла на шиї у Євгенія.
Зустрівши погляд чоловіка, Поліна знизала плечима, закотивши очі до стелі.
— Ходімо швидше за стіл, страшенно хочеться їсти. — Марина потягнула Євгенія на кухню.
— Дай хоч руки помию, — посміхнувся він їй, залишив телефон на тумбочці перед дзеркалом і пішов у ванну.
І тут екран телефону засвітився, а короткий сигнал сповістив про надходження повідомлення. Марина стояла поруч із тумбочкою й мимоволі глянула на екран.
— Ого! Можна вас привітати, — сказала вона, кивнувши на телефон і пильно дивлячись на Поліну.
— Що там?
— Якась Марія написала, що народила дівчинку. Далі не видно.
Поліну ніби ошпарили окропом. Вона зробила крок до тумбочки, але екран телефону вже згас.
— А ти ж не вірила… — посміхнулася Маринка.
У цей момент із ванної вийшов Євген.
— Тобі якась Марія написала, що народила доньку. Ось ви й прокололися, Євгене Борисовичу, — безцеремонно заявила Марина.
— Яка Марія, яка донька? А тебе не вчили, що не можна сунути носа в чужий телефон? — обурився Євген.
Марина почала виправдовуватися, а Поліна кинула на чоловіка гнівний погляд, розвернулася й швидко пішла на кухню.
— Марку, налий мені, будь ласка,— попросила вона.
Поліна випила напій одним ковтком, не відчувши смаку.
Коли до кухні увійшли Євген із Мариною, вона відвернулася до плити й почала зосереджено розкладати їжу по тарілках.
— А де Костя? — ніби нічого не сталося, запитала Маринка.
— У бабусі. Канікули. Ми його довели, він тікає до неї при кожній нагоді. Бабуся його балує й усе дозволяє, — почула Поліна голос чоловіка.
— Скільки йому? — поцікавився Марк.
— У січні виповниться тринадцять…
Поліна розставила тарілки на столі, сама сіла поруч із Марком.
— Чим ти займаєшся, Марку? — запитала вона, щоб перевірити свою здогадку й уникаючи погляду на чоловіка.
— О, у нього свій бізнес, — відповіла за нього Марина.
– Це занадто гучно сказано, – вставив Марк. – Ми виготовляємо меблі на замовлення. Після інституту з другом відкрили власну майстерню, думали: «Ну, спробуємо». Але досі тримаємося на плаву, навіть відкрили кілька точок по області.
– Серйозно, – з повагою промовив Євген. – Ну що, за знайомство? – Він потягнувся до пляшки.
– Мені вистачить, — Поліна відсунула свій келих.
– Я за кермом, — теж відмовився Марк.
– Як хочете, нам більше дістанеться. — Євген наповнив свій і Маринин келих, вони цокнулися, випили.
Поліна ледь стримувалася, щоб не наговорити обом гидоти. Вони один одному підходять. Чоловік — зрадник, а Маринка вічно лізе туди, куди її не просять. Навіщо сунулася в телефон? Ну хоч би промовчала.
— А що ви викладаєте? — запитав Марк у Євгенія.
— Прикладну математику…
Розмова зайшла про навчання, згадували свої студентські роки, критикували сучасних студентів. Маринка з Євгенієм сперечалися з приводу того, навіщо насправді дівчата йдуть вчитися на математичний факультет.
Марк час від часу поглядав на мовчазну Поліну.
— Марино, нам час, — сказав він, коли в розмові настала пауза.
Євген вийшов їх проводити, а Поліна почала прибирати зі столу.
– Поліно, до побачення! — крикнула Маринка з-за дверей.
Поліна почула, як зачинилися двері, клацнув замок, і настала тиша.
– Поліно, що сталося? Ти весь вечір мовчиш…
– Це я повинна у тебе запитати, що сталося? – вона різко повернулася до нього від раковини.
Думка про те, що у чоловіка роман зі студенткою, весь вечір не давала їй спокою. У присутності Марини та Марка вона мовчала, щоб не наговорити зайвого.
– Мені здавалося, у нас з тобою все добре. – Голос Поліни тремтів від стримуваних сліз. – А ти… Як ти міг? Ти подумав про сина? Ти ж знаєш, як я мріяла про донечку. Не моя вина, що… А тобі народила якась студентка… – Тепер, коли гості пішли, можна було не стримувати емоції.
– Поліно!
– Не чіпай мене! Навіщо ти залишаєш телефон де попало? Маринка прочитала повідомлення. Тепер про це дізнаються всі наші знайомі. З Костею зараз і так складно, а ти ще й… з цією… — Поліна закрила кран, витерла руки, відкинула рушник і пішла в кімнату.
Євген поплентався за нею, сів поруч на диван, дістав із кишені штанів телефон і прочитав повідомлення.
— Нічого не розумію. А… Це, напевно, Васильчук. Тепер зрозуміло.
— Чого ти радієш? Що тобі зрозуміло? Це якийсь жарт?
— Та ні, не жарт. Розумієш, у мене сьогодні під час іспиту студентка ледь не народила. Я зараз усе поясню…
— Та вже постарайся. — Поліна схрестила руки на грудях.
– Скільки разів я тобі казав, що мені ніхто, крім тебе з Костею, не потрібен. Як ти могла подумати, що я міг тобі зрадити? – Євген мимоволі підвищив голос.
– Ти сердишся, значить, ти неправий. А що я могла подумати? Тобі пише якась Марія, повідомляє, що народила доньку. Студентка викладачеві? Не сміши. Скажеш, що між вами нічого не було?
Про народження дитини жінка повідомляє його батькові або коханцю, але аж ніяк не викладачеві. Як ти міг? — Поліна відвернулася від чоловіка.
— Поліно! Поль… Вислухай мене, будь ласка. Ця Маринка тебе накрутила? Поліно, поглянь на мене. – Євген встав з дивана, присів перед дружиною навпочіпки, намагаючись зловити її погляд.
– Я сьогодні проводив залік у третьокурсників. Там у них є одна студентка на пізньому терміні… Раніше вона добре вчилася, а тепер їй не до математики.
– Красива? – уїдливо запитала Поліна.
— Хто? Студентка? Загалом, так. Вона не готувалася, не написала жодної формули. Я вже хотів поставити їй двійку, а вона згорнулася і застогнала. Я вирішив, що вона прикидається, мовляв, суворий викладач довів її. Потім дивлюся — вона й справді збирається народжувати, води відійшли.
Я викликав швидку допомогу. Студентів відпустив, а сам залишився з нею чекати. Я ж не міг її кинути? Хтось же мав залишитися з нею, дочекатися «швидкої». Я ж за них відповідаю.
А коли приїхала «швидка», вона вчепилася мені в руку, почала просити поїхати з нею, сказала, що дуже боїться. Що мені залишалося робити? Тому я й затримався…
Поль, я не просив її писати мені й повідомляти, кого вона народила. Напевно, з вдячності написала, що я не залишив її саму. Хочеш, я їй зателефоную? Вона підтвердить. Поль, ти мені не віриш? — Чоловік дивився на неї знизу вгору.
Поліна дуже хотіла йому вірити. Але те, що сказав чоловік, виглядало якось… неправдоподібно, занадто гладко, чи що.
— Я не знаю. — Поліна встала з дивана. — Я буду спати в кімнаті Кості.
— Поліно, ну справді. Я ж тобі все пояснив. — Євген теж підвівся. — Якась нісенітниця. Ось й добру справу після цього.
Поліна не відповіла, зачинилася в кімнаті сина, лягла на його ліжко й розплакалася. Вперше в житті вона засумнівалася в чоловікові. «Ще й Маринка підлила олії у вогонь, коли сказала про молодих і нахабних студенток. А якщо це правда?..
Гаразд, нехай він відвіз її до пологового будинку, але навіщо вона повідомила йому, хто народився? З почуття вдячності? Або все-таки це його дитина? Навіщо він взагалі поїхав з нею? Не міг відправити когось із її подруг?
І що тепер? І навіщо тільки Маринка прийшла. І Женька молодець, залишив свій телефон… Може, тому й залишив, що приховувати нічого?..»
Поліна не могла заснути, у голові крутилися різні думки.
— Поль, ти спиш? — заглянув у кімнату чоловік. – Ну, досить. Я ні в чому не винен. Не змушуй мене виправдовуватися за те, чого я не робив. Ну, вона написала повідомлення, то що, тепер розлучатися через це? Постав себе на моє місце. – Чоловік присів на край ліжка.
— Звідки в неї твій номер? — приглушено запитала Поліна.
— Ну як? У багатьох студентів він є. А як би ми домовилися про перескладання? Зараз уже пізно. Завтра я напишу їй, щоб вона розвіяла твої сумніви. Ну досить, ходімо. — Євген нахилився, взяв Поліну на руки й відніс до їхньої кімнати. Вона не пручалася.
– Я дуже хочу тобі вірити, — забираючись під ковдру, сказала Поліна.
– Я просто відвіз її до пологового будинку. Клянуся, до її дитини я не маю жодного стосунку. Хочеш, зроблю тест на ДНК?
– Гаразд, давай спати, — змилостивилася Поліна.
Вона притиснулася до чоловіка, він обійняв її, поцілував у маківку.
— Я так злякалася…
— Не бійся, нікуди я від вас із Костею не втечу. Ми ж сім’я…
Мир у родині був відновлений.
Така вже людина: дай їй найменший привід — і сумніви проникнуть у душу. А якщо поруч опиниться хтось, хто підлиє олії у вогонь, то з сумнівів одразу спалахне полум’я ревнощів і недовіри.
Повернути довіру складно, а часом і неможливо. Скільки сімей зруйнували ось такі дурні смс-ки, надіслані з найкращих намірів.
«Найкращий спосіб дізнатися, чи можна комусь довіряти, — це довіряти йому»
Ернест Гемінґвей
