– Дарино, мені мама дзвонила… Щодо наших меблів. Сказала, щоб ми прибрали оголошення про продаж дивана. Його завтра заберуть.
– Так? Вона знайшла покупців?
– Ну… Ні. Мама сказала, що ми маємо віддати меблі тітці Марії.
– Що?! – ахнула Дарина.
У відповідь Микола лише знизав плечима.
– Не знаю як ти, але я твоїй тітці нічого не винна, – випалила Дар’я і швидко зачинила ноутбук.
Коли Дарина тільки увійшла в сім’ю свого чоловіка, Миколи, вона намагалася не втручатися у справи його родичів. Але все ж, дещо її бентежило…
Нескінченно нещасна, але вимоглива тітка чоловіка, Марія.
– Ну як я можу їй відмовити? – зітхала свекруха, Наталя, розводячи руками. – У неї ж дитина-інвалід. Ти не уявляєш, як їй важко! Чоловік пішов засвіти п’ять років тому, Марії доводиться на собі стільки всього тягнути!
Звичайно, хвороба сина – це страшно. Дізнавшись історію Марії, Дарина була під враженням. Лежачий хворий у домі – це завжди проблема. Але коли в тебе немає людей, хто може змінити або допомогти… Так взагалі важко.
Коли в Марії з’явилася на світ особлива дитина, молодій родині справді було важко. Хлопчик вимагав постійних витрат, часу, сил. Наталя, хоч і сама була матір’ю-одиначкою, намагалася допомагати сестрі, як могла: їздила по лікарях, оформлювала пільги, збирала гроші й передавала одяг, ліки, продукти.
Потім чоловіка Марії підвищили, і сім’я стала жити краще. Часом Наталя навіть подумувала взяти в борг у сестри, бо заробляла небагато, а Микола ріс не по днях, а по годинах.
Але все змінилося, коли чоловік Марії пішов з життя.
– Як же я тепер буду одна, та з Валентином? Я ж не винесу… – ридала Марія.
– Ти не одна. Я тобі завжди допомагала, і тепер не кину. – Сказала Наталя.
І дотримала свого слова. Влаштувалася на підробіток, щоб утримувати дві сім’ї. Пенсію матері, Віри Григорівни, віддавала Марії. Бабуся теж у такий спосіб допомагала нужденній доньці.
Марія ж тільки приймала допомогу зітхаючи:
– Як добре, що ти в мене є, Наталонько… Я б одна не впоралася. І матусі нашій спасибі.
Так минуло кілька років, а потім їхня мати, Віра Григорівна, перенесла інсульт. Одного ранку Наталя прийшла провідати її і виявила лежачою в ліжку, нездатною навіть говорити. Почався довгий період реабілітації, який вимагав не тільки грошей, а й постійного догляду.
– Маріє, ти все одно вдома, можливо, ти зможеш бути з мамою, поки я працюю? – запитала вона, не сумніваючись, що сестра її підтримає.
Але Марія лише безпорадно розвела руками.
– Ти ж розумієш… У мене син. Він потребує стільки уваги…
– Але це наша мама! Вона виростила нас, піклувалася! Та й у тебе більше досвіду в таких речах. Можна щось придумати.
– Ти ж сильна, Наталю, – усміхнулася Марія. – А я не витримаю. У мене й так нерви на межі. Мені другий тягар не треба.
Від цих слів Наталя здригнулася. Вона ніколи не назвала б маму тягарем.
Бабусю перевезли у квартиру Наталі, а та квартира тимчасово здавалася.
З лежачою хворою, підлітком-сином і роботою було так важко, що не описати словами. Але Наталя не скаржилася, більше не просила допомоги в сестри – просто тягнула все на собі.
Марія приходила провідати Віру Григорівну раз на місяць. Привозила коробку цукерок, з порога робила скорботне обличчя, охала і змахувала сльозу.
– Як же важко її бачити такою… – шепотіла вона. – Я б не змогла…
Затримувалася на півгодини, а потім, зітхаючи, йшла.
Коли Віра Григорівна пішла з життя, Наталя важко переживала втрату. Марія ж напрочуд спокійно сприйняла новину, плавно підвівши питання про материнську квартиру.
– Мати залишила заповіт? – запитала вона.
– Я не знаю. Але думаю, що ні. Вона любила нас із тобою однаково.
– Так… Це точно.
Жінки помовчали.
– Адже ти за нею доглядала, Наталю, нехай і квартира буде твоя, – м’яко сказала тоді Марія.
Наталя здивувалася.
– Ти впевнена?
– Звичайно. Це буде чесно.
У цей момент Наталя розплакалася і кинулася до сестри в обійми.
– Добре, що ми з тобою є одне в одного.
– Так… – кивнула Марія.
– Микола з дівчиною, живе. Гадаю, справа до весілля. Я тоді йому ключі віддам, що витрачатися на орендоване житло?
– І правда, – Марія якось дивно змінилася в обличчі. – Шкода мій Валентин мене онуками не порадує.
Наталя не змогла знайти слів. Доля сестри була важкою. Не позаздриш.
Минуло кілька місяців, Дарина і Микола розписалися і стали готуватися в’їхати у квартиру бабусі, де встигли зробити невеликий косметичний ремонт… І раптом Марія змінила свою позицію.
– Слухай, Наталю, – сказала вона одного разу. – Треба продати квартиру.
– Як продати? У мене Микола туди заїжджає з невісткою.
– Це, звісно, добре, але… Мені гроші потрібні. Ти знаєш, як мені важко. А Микола з Дариною дієздатні, молоді… Зуміють заробити на своє житло. Мій-то Валюша нічого не може… – Марія промокнула очі краєчком хустинки.
Наталя не відразу погодилася. Довелося влаштовувати сімейну раду.
– Мамо, я все розумію, але ж ми з Дариною вклалися в ремонт… – ахнув Микола, дізнавшись про вимогу тітки.
– Та я сама в шоці. Але що я можу зробити? Мама не залишила заповіту, і, по суті, бабусину квартиру треба ділити. Дурна я не зробила відразу договір, не взяла з неї розписку, що вона відмовляється від своєї частки… – Наталя важко зітхнула.
Дар’я була вкрай здивована. Вона довіряла свекрусі й не очікувала такого…
– Тьотю Маріє, а навіщо вам гроші? – запитав Микола, коли тітка прийшла в гості.
– Як навіщо? Ну ти дивак! Валентину потрібно раз на рік у санаторій. А знаєш, які зараз ціни. А ще йому порекомендували чудо-ліжко з механізмом для спини. Так йому буде комфортніше лежати, воно ще підніматися може саме. Загалом, нам таке дуже треба. – Марія перераховувала заплановані витрати, і Микола зрозумів, що сперечатися марно. Його життя Марію не турбувало.
Того вечора Микола з Дариною посварилися, але все ж Наталя ухвалила рішення про продаж.
Квартиру бабусі було продано. Гроші поділили, і велика частка, зрозуміло, пішла на потреби Марії.
Дарина зробила висновки, але не стала руйнувати шлюб через чужі проблеми.
Минуло кілька років. Микола і Дар’я накопичили на свою квартиру і, нарешті, готувалися до переїзду.
– Меблі в спальню ми перевеземо, вони нові. А ось диван продамо. Він нам у нову квартиру не підходить, – сказала Дарина, роблячи фотографії та викладаючи на сайт оголошень.
Микола погодився. А через кілька днів заявив про те, що оголошення про продаж треба зняти.
– Дарино, мама сказала, що ми повинні віддати меблі тітці Марії.
– Що?! – у Дарини навіть руки затряслися від обурення. – Знову ця жінка хоче нас обібрати?!
– Ну…
– Не знаю як ти, але я їй нічого не винна! Зовсім! Навіть зламану ніжку від дивана не дам. Можеш вважати мене безсердечною і черствою. Я цей диван сама купувала, сама й продам. А якщо твоя мати хоче допомагати сестрі, то нехай робить це за свій рахунок.
Микола зітхнув. Він був згоден із дружиною.
Наталя зателефонувала ввечері, довго намагалася домовитися, але Дарина була непохитна.
– Вибачте, але ні. Диван та інші речі продано. А на ці гроші ми вже замовили нові меблі.
Свекруха образилася, але сваритися не стала.
За тиждень Дарина гуляла з чоловіком у торговельному центрі й випадково зустріла приятельку, Іру. Слово за слово, вони розговорилися про сімейні справи, і Дарина розповіла випадок про диван.
– Добре, що не віддали. Я у вас його куплю. Я квартиру знайшла, але вона порожня, – поділилася Іра. – Тільки мені треба з господинею узгодити. До речі, її теж звуть Марія. Прикинь! А це не твоя бідна родичка, часом? – хихикнула Іра.
Дарина напружилася.
– А що за квартира?
– Та ось, дивись. – Іра показала фото. Квартира як квартира, а ось номер телефону Микола впізнав.
– Мм так. – Пробурмотів він.
– Ти знав, що в тітки є житло?
– Ні, зрозуміло! – буркнув він і відвернувся.
Не в силах тримати цю новину в собі, Микола розповів про все матері.Спеціально для сайту Stories
– Не може бути! – Наталя похитала головою. – Вона ж казала, що грошей у неї немає. А тут квартира!
– Навряд чи вона скаже чесно. Є тільки один варіант перевірити.
– Який?
– Відвезти туди диван. Чи ти думала, що вона у свою квартиру,ще й наш диван поставить? Ні, все набагато хитріше. Тітка задумала нашими меблями свою орендовану квартиру обставити.
Наталя була страшенно засмучена. І все ж вирішила перевірити здогадку сина, сподіваючись, що він помилився.
Диван Іра оплатила, доставку організували у вихідні.
Біля під’їзду стояла Марія.
– О, то ви все-таки вирішили віддати мені диван? – здивувалася вона.
– Ні. Ми його продали. Ірині. Тій самій, що в тебе квартиру зняла, – сказала Наталя, докірливо дивлячись на сестру.
Сестра знизала плечима, ніби запитання її здивувало.
– Ну ясно.
– Значить, це правда?! Але ж ти весь час казала, що живеш впроголодь! Що ти не тягнеш лікування сина! Ти зажадала частку від бабусиної квартири, меблі… А сама потайки купила квартиру! Де твоя совість, Маріє?
– Я збирала. – Марія відвернулася.
– Збирала?! Ти брала в мене гроші! Казала, що не справляєшся!
– Ну, Наталю, ну що ти… – зітхнула Марія. – Ти ж розумієш…
І Наталя, нарешті, зрозуміла. Усе зрозуміла.
Коли Марія знову зателефонувала сестрі зі скаргами, Наталя спокійно відповіла:
– Тепер у тебе є подушка безпеки у вигляді квартири. А ось мені покластися нема на кого: у дітей іпотека.Час мені і про себе подбати, а скоро і про онуків. А ти вже як-небудь сама.
Вибач, але більше я тобі допомагати не буду.
Наталя поклала слухавку. На душі було важко, але вона впоралася.
