Лисичка виходила не відразу. Вероніка переробляла її третій вечір поспіль. Руда, маленька, у червоному в’язаному шарфі, вона мала стояти на засніженому мосту й дивитися на вогні села внизу.
Видавництво чекало на розворот до п’ятниці. Вероніка сиділа в маленькій кімнаті за похилим креслярським столом, під лампою на довгій гнучкій ніжці, і вела тонким пензлем по мокрому аркушу. Акварель розтікалася, як їй і було потрібно. Хутро оживало. Сніг під лапками мав блакитний відтінок.
Була перша година ночі. У склянці з водою відбивалася лампа.
Ілюстрації до дитячих книжок Вероніка малювала вже шостий рік. Почала ще до одруження, вечорами, після основної роботи. Вдень вона була інженером-проектувальником в архітектурному бюро, креслила системи вентиляцій та опалення для чужих будинків. А вечорами малювала зайців, ведмедів, лисиць і дівчаток у валянках.
Спочатку для маленьких видавництв за копійки. Потім для великих. Останні два роки вона заробляла на книжках майже стільки ж, скільки й у бюро.
Ці гроші йшли на іпотеку.
Квартиру Вероніка купила в тридцять років. Двокімнатну, у дев’ятиповерховому панельному будинку біля парку, на шостому поверсі. На перший внесок вона збирала майже вісім років. З першої зарплати в бюро, з двадцяти двох років.
Жила з мамою у старій хрущовці, потім, коли мама переїхала до сестри в Харків, орендувала кімнату. Жодного разу не була у відпустці за кордоном. Одяг купувала, коли старий зовсім розтягувався.
На перший внесок зібрала тридцять відсотків. Решту банк надав на дванадцять років.
Зараз, через п’ять років, залишалося ще сім. Щомісяця вона сплачувала дев’ятнадцять тисяч. Іноді більше — коли надходили гроші від видавництва, вона вносила достроково. Хотіла швидше розрахуватися.
Маленьку кімнату вона з самого початку облаштувала під кабінет. Купила креслярський стіл із похилою стільницею — старий— у пенсіонера-архітектора за оголошенням і сама його відреставрувала.
Повісила полиці для фарб і паперу. Поставила зручне крісло на коліщатках. На стіну прикріпила коркову дошку, куди приколювала ескізи. На підвіконні стояли банки з пензлями. Тут вона проводила кожен вечір, іноді до другої, до третьої ночі.
З Дмитром вона познайомилася через рік після купівлі квартири. Він працював менеджером в автосалоні, був веселим, балакучим, гарно одягався. Залицявся красиво: квіти, кафе, кіно.
Через рік вони одружилися. Дмитро переїхав до неї. Свого житла у нього не було, він орендував кімнату разом із другом.
Спочатку він казав, що допомагатиме з іпотекою. Потім казав, що у нього зараз важкий період. Потім перестав говорити взагалі. Його зарплата йшла на нього самого. На новий телефон. На абонемент у спортзал. На посиденьки з друзями по п’ятницях. На нові кросівки, куртки, годинники. Іноді він купував продукти. Іноді платив за інтернет.
Комунальні послуги, іпотеку, продукти на тиждень, побутову хімію, ремонт у ванній, який вони робили два роки тому, оплачувала Вероніка. Вона не скаржилася. Їй було простіше заплатити, ніж пояснювати, чому він повинен це робити.
Мати Дмитра, Надія Павлівна, жила в селі, за сімдесят кілометрів від міста. У неї був власний будинок — старий, але міцний, з городом, яблунями та курками. До міста вона приїжджала три-чотири рази на рік: на Новий рік, на день народження сина, іноді навесні — до поліклініки.
Щоразу вона приїжджала з банками огірків і варення, обіймала сина, оглядала квартиру й починала зітхати.
— Ох, як у вас тут добре. Тепло. З крана тече гаряча вода. Магазин внизу. А що у мене там? Піч топи, воду з колонки таскай. Нудьга. Поговорити ні з ким. Одні старенькі та собаки. От би мені сюди, ближче до вас. У театр ходила б. У нормальну поліклініку. На ринок.
Вероніка посміхалася й мовчала. Вона розуміла, до чого ведуть ці розмови. Але думала: якщо не відповідати, тема сама собою зникне.
Минулої зими, на Новий рік, Надія Павлівна прожила у них чотири дні. Спала на дивані у вітальні. На другий день Вероніка застала її в кабінеті.
Свекруха стояла посеред маленької кімнати й оглядала її, як оглядають квартиру перед купівлею. Торкалася креслярського столу, заглядала в шафу, відсувала штору.
— А кімната-то гарна, — сказала вона, побачивши невістку. — Світла. Тепла. Тут би ліжко поставити, шафу. Тумбочку. Ось тут би стояли мої герані, на віконці. Бо ти тут свої картинки малюєш, а кімната пропадає.
— Це мій кабінет, Надія Павлівна. Я тут працюю.
— Ну працюй, працюй. — Свекруха махнула рукою й вийшла. — Я просто так. Мрію.
Тоді Вероніка посміялася. Потім, влітку, кілька разів помічала, як Дмитро розмовляє з матір’ю по телефону на балконі, прикривши двері, і замовкає, коли вона проходить повз. Але не надала цьому значення.
Місяць тому, у жовтні, Дмитро заговорив прямо. Увечері, за вечерею.
— Слухай, Ніка. Мама там зовсім сама. Їй сімдесят. Взимку важко: дрова, сніг. Може, вона переїде до нас? У маленьку кімнату. А ти свої малюнки в залі малюватимеш. Або на кухні.
Вероніка відклала виделку.
— Діма. Ні. Це мій кабінет. Я там працюю. Щовечора. Ти ж знаєш, на ці гроші ми сплачуємо іпотеку. Я не зможу малювати на кухні. Мені потрібен стіл, світло, тиша. Та й у нас двокімнатна квартира. Нам трьом тут буде тісно. Ні. Давай краще будемо частіше до неї їздити. Або допоможемо їй взимку з дровами, знайдемо кого-небудь.
Дмитро образився. Встав із-за столу, пішов у кімнату дивитися телевізор. Два дні з нею майже не розмовляв. Але більше цю тему не порушував.
Вероніка вирішила, що питання закрите.
Через два тижні, у четвер, вона затрималася в офісі. Здавали проект — великий торговий центр, і шеф попросив усіх залишитися. Додому вона приїхала о десятій годині. Втомлена, голодна. Відчинила двері.
І зупинилася на порозі.
Передпокій був завалений коробками. Великими, картонними, перев’язаними мотузкою. На одній було написано чорним маркером: «Посуд». На іншій: «Зимове».
Дві величезні картаті валізи стояли в проході так, що до спальні доводилося пробиратися боком. Пахло чужими парфумами, солодкими, і ще чимось сільським, пічним, димним.З кухні долинали голоси та дзвін посуду.
Вероніка зайшла до кухні. За столом сидів Дмитро. Біля плити стояла Надія Павлівна у фартуху, з ополоником у руці. На плиті кипіла каструля, яку Вероніка бачила вперше. Величезна, емальована, у червоний горошок.
— О, Веронічка прийшла, — сказала свекруха. — А я тут борщ зварила. Сідай, поїж.
Вероніка оглянула кухню. Половина шаф була відчинена. У них стояли чужі тарілки, чашки, каструлі, сковорідки. Її власний посуд, білий, простий, відсунутий у куток. Її крупи та макарони, які вона зберігала у скляних банках на полиці, переставили в нижню шафу.
Замість них на полиці стояли пакети з сушеними яблуками, грибами, банки з варенням, мішечок з якимись травами.
— Діма, — сказала Вероніка. — Що відбувається?
Дмитро знизав плечима. Його обличчя було незворушним.
— Мама приїхала. Ну, я її забрав із села. Сьогодні вдень. Їй там зовсім погано, Ніко. Скоро зима. Я подумав, нехай у нас поживе.
— Ти подумав.
— Ну так.
— Я тобі два тижні тому сказала «ні».
— Ну, сказала. А я подумав і вирішив, що так буде краще.
Вероніка розвернулася й пішла до маленької кімнати. До свого кабінету.
Відчинила двері.
Кабінету не було.
Креслярського столу не було. Крісла на коліщатках не було. Полиць із фарбами не було. На їхньому місці стояло вузьке залізне ліжко з високими спинками, застелене клаптиковою ковдрою.
Стара лакована шафа з дзеркалом на дверцятах. Тумбочка з мереживною серветкою, на якій стояли ікони та флакончик з корвалолом. На підвіконні, де раніше стояли банки з пензлями, тепер стояли горщики з геранню. На стіні, де висіла коркова дошка з ескізами, висів килим з оленями.
Вероніка стояла у дверях і не могла дихати.
— Де мій стіл? — тихо запитала вона.
Дмитро підійшов ззаду.
— На балконі. Я його розібрав. Ну, не розібрав, просто виніс. І крісло там. Твої фарби в коробці, у вітальні. Ніка, мамі ж потрібен власний простір. Окремий. Вона ж літня людина. Їй потрібна своя кімната.
Вероніка вийшла до вітальні. Біля дивана стояла картонна коробка. Зверху, як попало, лежали її пензлі, тюбики з фарбами, банки з водою, які хтось навіть не вилив. Під ними — папка з ескізами.
І лисичка.
Її лисичка в червоному шарфі, на засніженому мосту. Вчорашній аркуш, майже закінчений. Його хтось згорнув у трубочку й засунув у коробку боком, між банками. Коли Вероніка розгорнула його, по снігу й по рудому хутру тягнулася глибока заломлена складка. А в кутку, де були вогні села, розпливлася брудна пляма. З банки з водою, яку не вилили.
Три вечори роботи. Розворот, який треба було здати в п’ятницю.
Вероніка сіла на край дивана. Тримала аркуш на колінах і дивилася на складку.
Потім встала.
— Діма. Прибери речі своєї мами з мого кабінету. Зараз. Постав мій стіл на місце.
— Ніка, ну що ти починаєш. Мама щойно приїхала. Втомилася. Давай завтра поговоримо.
— Ні. Зараз.
— Я нічого прибирати не буду. Мама буде жити тут. Я їй допомагаю. Це мій обов’язок. Вона мене сама виростила.
Вероніка подивилася на нього. Потім мовчки пішла до маленької кімнати. Взяла з ліжка свекрухи одну зі сумок, що стояли біля узголів’я. Понесла її до передпокою. Поставила біля вхідних дверей. Повернулася. Взяла коробку з написом «Зимове». Понесла туди ж.
Надія Павлівна визирнула з кухні з ополоником у руці.
Дмитро наздогнав Вероніку в передпокої, коли вона піднімала третю коробку. Схопив її за руку. Не боляче, але міцно.
— Не смій чіпати мамині речі! — гримнув він. — Вона тепер живе з нами, звикай!
Вероніка завмерла. Коробка в руках раптом стала дуже важкою.
Вона дивилася на чоловіка й не вірила, що це він. Той самий Діма, який залицявся до неї з квітами. Який на весіллі казав, що вона найталановитіша жінка на світі. Який знав, що вона малює ночами, щоб оплатити цю квартиру. Зараз він стояв перед нею, тримав її за руку і казав: «Звикай».
Надія Павлівна стояла у дверях кухні. І посміхалася. Тихо, задоволено. Як людина, яка знає, що перемогла.
Вероніка повільно поставила коробку на підлогу. Вивільнила руку.
— Діма, — сказала вона. — Це моя квартира. Я купила її до того, як ми з тобою познайомилися. Я досі за неї плачу. Щомісяця. Дев’ятнадцять тисяч. Зі своєї зарплати та з тих грошей, які я ночами заробляю ось цими малюнками.
Ти за три роки не заплатив за неї ні гривні. Ніхто не має права розпоряджатися моїм житлом без моєї згоди. Ніхто. А особливо людина, яку я сама пустила сюди жити.
Дмитро почервонів.
— Ну ось. Ось. Квартирою дорікаєш. Своєю. Ти безсердечна, Ніка. Жадібна. У тебе свекруха в селі мерзне, а ти метри рахуєш.
Моя мама все життя в селі. Орала землю. Тримала корову. Мене на ноги поставила. Вона заслуговує на нормальне життя. Міське. Хоч на старості років.
— Гаразд, — сказала Вероніка. — Нехай заслуговує. А чому оплачувати її міське життя маю я? Чому за рахунок мого кабінету? Моєї роботи? Моєї іпотеки? У тебе є зарплата. Ти можеш орендувати мамі квартиру. Однокімнатну, поруч. Можеш допомагати їй грошима. Чому я?
Дмитро не відповів. Надія Павлівна вийшла з кухні. Поклала ополоник на тумбочку в передпокої.
— Діма, ти їй що, не сказав? — здивовано запитала вона.
— Мамо…
— Що «мамо»? Скажи вже, раз так. — Свекруха повернулася до невістки. — Вероніко, ну ти ж зрозумій. Дімочка ще влітку мені пообіцяв. Сказав: «Мамо, переїжджай до нас назавжди. Кімната буде твоя».
Я вже й сусідам половину меблів роздала. Буфет віддала Клавдії, диван — Тоньці. Курей продала. І мій будинок, як сказав Діма, з весни здаватиме дачникам. Вже й оголошення розмістив. Люди дзвонили. Я ж не на тиждень приїхала. Я назовсім.
Вероніка подивилася на чоловіка.
— Влітку? — перепитала вона.
Дмитро відвів погляд.
— Ну так. Влітку. Ну я ж знав, що ти будеш проти. Ось і не говорив. Думав, мама приїде, облаштується, ти звикнеш. Ну куди ти подінешся.
Вероніка стояла у передпокої, серед коробок і валіз, і раптом побачила все цілком. Як картинку, коли відступаєш від аркуша на два кроки.
Влітку. Він пообіцяв матері ще влітку. Роздав її меблі сусідам. Продав її курей. Дав оголошення про здачу її будинку. Весь цей час він знав. І в жовтні, за вечерею, коли запитував: «Може, мама переїде?», він уже все вирішив.
Він просто перевіряв. Вона сказала «ні». Він образився на два дні, зробив вигляд, що змирився. І вичекав. Вибрав день, коли вона затримається на роботі. Виніс її стіл на балкон. Сунув її лисичку в коробку з брудною водою. І поставив її перед фактом.
Він розраховував, що вона втомиться, поплаче і звикне. Як звикла платити за все сама. Як звикла, що його зарплата йде на кросівки, а її — на іпотеку.
Її п’ять років іпотеки. Її ночі за креслярським столом із пензликом. Для нього все це було просто зручністю. Безкоштовною. Можна поселити свою матір у її кабінет, і нічого не трапиться.
— Діма, — сказала Вероніка. — Надія Павлівна. Я прошу вас обох піти з моєї квартири. Негайно.
Надія Павлівна ахнула.
— Як це піти? Куди? Проти ночі?
— Куди хочете. До друзів, у готель. У село. У вас же є будинок.
Дмитро зробив крок до неї. Його обличчя було злим, червоним.
— Ти розумієш, що ти говориш? Якщо я зараз піду, я подам на розлучення. Чуєш? Я не жартую, Ніка. Ти залишишся сама. Зовсім сама. Зі своїми малюнками. Подумай добре.
Він сказав це й чекав. Вероніка бачила, що він був упевнений. Що зараз вона злякається. Що тридцятип’ятирічна жінка з іпотекою й без дітей злякається залишитися сама.
— Гаразд, Діма, — сказала вона. — Розлучимося.
Дмитро відкрив рота. Закрив. Подивився на матір.
— Ти… Ти серйозно?
— Серйозно. Я згодна.
Запала тиша. Лише на кухні продовжував булькати борщ у каструлі в червону крапку.
Вони ночували у друга Дмитра, Віталіка. Дмитро виніс у машину дві валізи, Надія Павлівна несла сумку з іконами та корвалолом. На порозі свекруха обернулася.
— Ти безсовісна, Вероніко, — тихо сказала вона. — Бог тобі суддя.
Вероніка зачинила за ними двері.
Вночі вона не спала. Сиділа на кухні, пила чай і дивилася на зіпсовану лисичку. Потім дістала новий аркуш. Поклала його на кухонний стіл, на клейонку. Взяла олівець. Почала малювати заново.
Міст, сніг, руде хутро, шарф. О пів на четверту ескіз був готовий. Вона лягла на диван у вітальні й проспала до будильника.
Вранці, у п’ятницю, Дмитро приїхав до Віталіка за матір’ю і відвіз її назад до села.
Вероніка дізналася про це від нього самого, з короткого повідомлення: «Мама в селі. Задоволена?» Вона не відповіла.
Оголошення про здачу будинку, як вона зрозуміла пізніше, довелося зняти. Буфет Клавдія повернула. Диван Тонька не віддала, сказала, що вже розпиляла на дрова.
Свої речі Дмитро забрав через три дні. Приїхав у неділю вдень, з Віталіком і на його машині. Мовчки зібрав сумки. Забрав телевізор, який купував сам. Забрав ігрову приставку та колонки. Коробки Надії Павлівни, які так і стояли у передпокої, Віталік виніс у два заходи.
Залізне ліжко, лаковану шафу та тумбочку з серветкою вони розібрали й теж вивезли. Килим з оленями Дмитро зняв зі стіни сам.
На порозі він зупинився.
— Ти ще пошкодуєш, — сказав він.
— Ключі, Діма.
Він поклав ключі на полицю й пішов.
У понеділок Вероніка подала заяву на розлучення.
А ввечері винесла з балкона креслярський стіл. Він був важкий, і вона тягла його по частинах: спочатку стільницю, потім підставку, потім ніжки. На стільниці, у кутку, Дмитро, коли виносив стіл, подряпав лак об дверний косяк. Довга біла смуга. Вероніка провела по ній пальцем. Потім дістала з шухляди баночку меблевого воску й затерла подряпину м’якою ганчіркою, повільно, по колу, доки смуга не стала майже непомітною.
Зібрала стіл. Поставила біля вікна, туди, де він стояв п’ять років. Підкотила крісло на коліщатках. Повісила на місце полиці, розставила на них фарби, тюбик до тюбика.
Прикріпила до стіни коркову дошку, приколола ескізи. Поставила на підвіконня банки з пензлями. Герані свекрухи Дмитро забрав, і підвіконня було порожнім, світлим.
Увімкнула лампу на довгій гнучкій ніжці.
Дістала з папки новий аркуш. Той, із нічним ескізом. Прикріпила його до похилої стільниці кнопками по кутах. Налила в склянку чистої води.
Занурила пензель у руду фарбу.
Видавництво продовжило термін до понеділка, коли Вероніка зателефонувала й пояснила, що аркуш зіпсований. Редакторка, літня жінка з хрипким голосом, сказала: «Нічого, Вероніко Андріївно, таке буває. Ми почекаємо. Усі чекають на вашу лисичку».
Лисичка вийшла о третій годині ночі. Руда, маленька, у червоному в’язаному шарфі. Вона стояла на засніженому мосту й дивилася вниз, на теплі вогники села. Хутро було живим. Ні складок, ні плям.
Вероніка відклала пензель. Відкинулася в кріслі. У скляньці з водою відбивалася лампа.
У квартирі було тихо. Ніхто не кашляв за стіною, не гримів посудом на кухні, не вмикав телевізор.
Вона ще трохи посиділа так, дивлячись на лисичку. Потім вимкнула лампу й пішла спати.
