Я от вважаю, що жінка не може мати повноцінне життя без чоловіка та сім’ї. Був у мене чоловік. Усім хороший: і дітей любив, і гроші заробляв, і не пив, не курив, і на вигляд нічого.
В якийсь момент завелася в нього коханка, про що я, звісно, дізналася в останню чергу, але все ж дізналася. І за чаркою чаю розповіла про це найкращій подрузі.
Вона ж порадила кидати такого чоловіка і я здуру вигнала його попри те, що в нас уже двоє дітей було. Тепер розумію, що була дурепою. Триматися потрібно було за нього, руками і зубами.
Жінок більше, ніж чоловіків, а тямущих чоловіків, на жаль, одиниці. І знайти такого з двома дітьми і 30 прожитими роками ой як непросто. А чоловіка мого прихистили дуже швидко.
Та сама доброзичлива подруга і прихистила. Хочу вам сказати – цінуйте своїх чоловіків. Не слухайте порад про правильно кинутих чоловіків, які повертаються – це не працює.
Не ставайте в позу без нагальної потреби. Якщо очі на щось і прикриєте – від вас не убуде, на тому світі розрахуєтеся. Зате не доведеться дітей без батька ростити на самоті.
А що от тепер у мене? Що хорошого? У свої 30 з хвостиком я вже нікому не потрібна. Дітей ставити на ноги доводиться самій, а це вкрай нелегко. Я вже і так до основної роботи взяла підробіток.
Немає в моєму житті тепер щастя і далі краще вже не буде. Чоловіка нема, діти мене кинуть як час прийде. Хто буде зі мною у старості? На кого мені покластися? Хто склянку води подасть?
А так хоч який не який, але чоловік був. Ну зрадив він мені у молодості, ну то й що. У старості вже б ніхто й не згадав, адже пам’ять знищує непотрібні спогади….
