– Ти завжди мені все пробачала! То чого ж зараз влаштувала? – з чужим обличчям кричав їй Ігор.
– Пробачала? Ні. Я вірила тобі… – одними губами прошепотіла Настя, розгублено спостерігаючи за тим, як струнка незнайомка повільно натягує на своє гнучке тіло коротеньку сукню, більше схожу на маєчку.
Настя перестала дихати, просто не могла. У грудях щось давило. Гаряча хвиля підступила до горла, погрожуючи вирватися назовні криком. Не було сил говорити, неможливо було зібратися з силами і піти звідси назавжди.
Чоловік, якого вона кохала віддано і безмежно, всього лише п’ять хвилин тому був поруч із молодою незнайомкою в їхньому з Настею ліжку. У квартирі, яку вона так любила і яку вже багато років вважала своєю фортецею.
Мозок відмовлявся вірити в те, що було очевидним.
Потрібно бути гордою. Не треба з’ясувань і сварок. Навіщо, якщо серце більше не б’ється в щасливому танці, а лише злякано відстукує необхідний для життя ритм.
Сьогодні Настя повернулася від матері раніше. На цілий день. І, як виявилося, на ціле життя. Те, яке почалося сьогодні. Зараз.
Анастасія просто дуже скучила за чоловіком. Жінка завжди сумувала за Ігорем, коли його не було поруч. Вони жили разом уже двадцять років, і Настя вважала себе щасливою дружиною. Примчала, щоб притиснутися до коханого, до тремтіння в тілі відчути радість від зустрічі з тим, хто був сенсом життя.
Грудочка в горлі не йшла, не розчинялася, стаючи дедалі більшою і погрожуючи позбавити її залишків повітря, яке ледве потрапляло в легені. Безглуздим поглядом Настя стежила за тим, як ефектна незнайомка підійшла до дверей і перед тим, як піти, кинула Ігорю:
– Бувай, любий! Розберешся з проблемами, телефонуй.
– Ну, що мовчиш? Давай поговоримо, – запропонував Ігор так, ніби хотів обговорити з дружиною майбутні вихідні.
– Навіщо? – тихо видавила із себе Настя.
Потрібно тільки дочекатися, коли біль відступить, і можна буде дихати. Вона збере свої речі і зникне звідси назавжди.
– Як – навіщо? Щоб з’ясувати все, – Ігор поки що був напрочуд спокійний. – Я завжди тебе вважав розважливою. А ще – розумною жінкою.
– Даремно. Я не розумна. Я просто кохала.
– Ну, кохала! І кохаєш! Адже це головне! І страшного нічого не сталося! – уже розпалювався в емоціях чоловік.
– Немає? Серйозно? – здивувалася Настя тому, що все-таки може говорити.
– Ти ж завжди мене пробачала! – впевнено заявив Ігор.
Іван Федорович занепокоївся – час до ночі, а їхня гостя, племінниця дружини Настя, ще не повернулася з лісу.
– Мати, може, мені сходити, пошукати її? – запитав у дружини літній чоловік.
– Та що ти переживаєш! Жінці сорок років, не заблукає. Настя виросла тут, кожен куточок знає. Повернеться скоро.
– Ой, не знаю, щось неспокійно мені, Віро. У сум’ятті вона. Бачила ж, яка потухла й мовчазна приїхала? Який день уже живе, а навіть десятьма словами не перекинулася з нами.
– Ну от нехай природа її й полікує. Нічого, повернеться ближче до сутінків.
Сонце хилилося до заходу. У сосновому лісочку було тихо і затишно. Густо пахло теплою смолою і різнотрав’ям. Ще перегукувалися в густій гущавині дзвінкі птахи. Галасливі джмелі, поспішаючи все встигнути до ночі, летіли повз у своїх справах. Мурахи працювали за одним їм відомим планом – наполегливо тягли кудись листочки і билинки.
Життя ще кипіло і вирувало у вечірньому лісі. І Настя оживала поступово разом із цією живою енергією.
Вона приїхала сюди одразу після того, як пішла від Ігора. Того ж дня. У село свого дитинства, куди завжди приїжджала на канікули. Раніше були живі бабуся і дід. Зараз тут жила її рідна тітка Віра з чоловіком Іваном. Ось у них на порозі і з’явилася Анастасія кілька днів тому тиха і ніби заморожена зсередини.
– Можна поживу у вас трохи? Тільки не питайте мене поки ні про що, – промовила Настя.
– Звичайно, живи, люба! І довго живи. Скільки хочеш. Ми тобі завжди раді, – обіймаючи племінницю, відповіла тітка.
Вона відразу зметикувала, що в Насті щось сталося. Але лізти в душу не стала. І чоловікові своєму наказала – до племінниці з розпитуваннями не приставати. Хоча він кілька разів уже поривався дізнатися, що в неї сталося.
– Може, допомога наша потрібна, а ми будемо сидіти склавши руки, – казав він потихеньку дружині.
– Наша допомога в тому, щоб не заважати їй поки що. Ти бачив її очі? Ось то і воно! Нічого, відтане, відійде від біди. Тоді, може, й розповість нам, що там її Ігор накоїв.
Настя вставала рано, з криками півнів, поки ранковий туман ще не розчинився в золотистому сонячному мареві. Снідала тим, що залишала їй на столі тітка Віра – молоком зі свіжим хлібом, сиром, вареними яйцями. Усе було смачним, і Настя – це дивно – їла навіть з апетитом.
Потім вона брала з собою пляшку води, засіб від комарів і, одягнувши легкі спортивні штани, хустку на голову і вітровку, йшла в ліс. Туди, де в дитинстві дітлахами вони обходили всі стежки в пошуках грибів і ягід. А ще чарівного скарбу, про який їм із захватом і наївною дитячою вірою в диво розповідав місцевий хлопчина Гриша.
Скарб вони, звісно, тоді не знайшли. Але час проводили весело і з користю для здоров’я. Додому перед школою Настя приїжджала засмагла, обвітрена і в цяточку від комариних укусів.
Усе літо бабуся годувала онуку млинцями зі сметаною, пекла їй смачні пироги з ягодами, ватрушки з жовтим солодким сиром і крендельки з цукром.
Завжди зазвичай худенька, Настя поверталася в місто від бабусі щокаста і рум’яна, і батьки не могли натішитися.
Зараз, гуляючи знайомими стежками, які вже місцями заросли до невпізнання, жінка начебто знову почувалася тією дівчинкою, що бігала ними колись. Наївною і чистою. Віруючою в любов і добро.
Нагулявшись до тремтіння в ногах серед високих струнких сосен, вона сідала недалеко від лісового озерця, де кілька разів уже бачила лелек. Із задоволенням слухала стрункий жаб’ячий хор, що лунав далеко над поверхнею води, дивилася на синє бездонне небо і намагалася не думати про те, що трапилося в її житті. Не згадувати. Хоча слова Ігора, які він вимовив перед розставанням, раз у раз спливали в її пам’яті.
– Адже ти мені все пробачала! Скажеш – ні? Я чесно думав, що ти розумієш – чоловік може мати на стороні невеликі захоплення. Та й ти сама, напевно, раз так вважала, могла дозволити собі щось. І найімовірніше, дозволяла!
Не звертаючи уваги на ошелешений погляд дружини, Ігор продовжував.
– Я думав – ось як мені пощастило з дружиною! Вона не тільки розуміє, а й уміє пробачати мої пустощі.
– Ти про що!? – онімілими губами запитала Настя.
– Я про що? Та про те саме! Ти ж не вперше застаєш мене в пікантній ситуації. Згадай – адже так було вже кілька разів. Тоді на дачі у твоєї сестри двоюрідної, коли ви виїжджали з Машкою в місто, тому що її синочок ненормальний руку вивихнув, возили його в травмпункт. Пам’ятаєш?
А потім, коли повернулися, ти побачила нас зі Світланою. Так, ми вже просто сиділи поруч. Але ж ти не могла не помітити, як ми були розбурхані тим, що вже сталося, поки вас не було.
Настя не могла повірити в те, що чула. Невже це все не сон, а дійсність. А поруч коханий чоловік, який такий жорстокий із нею. Хотілося тільки одного – випаруватися в повітрі, зникнути куди-небудь звідси, щоб не продовжувати ці тортури.
Тим часом Ігор не вгамовувався.
– А рік тому, на морі, коли тобі раптово стало зле і ти не змогла поїхати на екскурсію. Пам’ятаєш? А я поїхав. І повернувся в номер тільки за північ. Чому ти тоді так охоче повірила в мою історію про те, що автобус зламався, і нам довелося до темна чекати? Хіба ти не відчувала, що від мене за версту тхне жіночими парфумами? Скажеш – ні?
От тільки не треба! Не така ти й дурна. Усе ти помітила і зробила свої висновки. Просто вкотре заплющила на це очі. Пробачила мені мою витівку. Бо розуміла, що наші з тобою стосунки набагато важливіші за всілякі швидкоплинні інтрижки.
Настя сиділа на краєчку дивана ніби оглушена чимось важким. Свідомість плуталася, і їй хотілося скоріше вирватися звідси. Піти, втекти, щоб не чути більше всього того, про що їй так несамовито розповідав Ігор.
– Ти зараз серйозно?
– Цілком! Мені не до жартів. Ситуація, прямо скажемо, неприємна. А ти все в хмарах витаєш, наївна. Ось узяти хоча б сусідку наша Міру, яку вже не раз було помічено тобою в моїй компанії. Так, так, наша Мирослава, яка так настирливо лізла до тебе зі своєю дружбою, – спіймавши здивований погляд дружини, сказав Ігор.
– Вона вже не раз прибігала до мене, коли тебе вдома не було. І знаєш, їй потрібна була далеко не сіль! Не знала, не здогадувалася? А даремно! Прокинься вже! Весь світ так живе. І всі дозволяють собі невеликі пригоди. А те, що ти сьогодні повернулася від тещі раніше, ніж обіцяла, в цьому тільки твоя провина! Сама винна, як то кажуть.
А приїхала б вчасно, не було б зараз цієї незручної ситуації. Розуміти ж треба, не маленька! – цинічно міркував чоловік.
Настя все-таки знайшла в собі сили, щоб зібрати свої речі. Вона взяла тільки найнеобхідніше, бо вже фізично задихалася поруч зі зрадником.
Сонце майже зникло за горизонтом.Час повертатися. У лісі темніє швидко.
“Треба зателефонувати доньці. Переживає тепер. Мобільний у мене вже скільки днів відключений”, – подумала Настя, дивлячись востаннє на безтурботну водну гладь озера.
Іришка вискочила заміж півроку тому. Рано, вважала Настя, лише дев’ятнадцять. Але в доньки сталося велике кохання. І тепер вони разом із чоловіком жили в іншому місті, і з донькою можна було спілкуватися тільки телефоном.
Настя пошкодувала, що не взяла мобільний із собою. Хоча навряд чи тут є зв’язок, але чомусь саме зараз так гостро захотілося почути рідний голос.
З кожним днем жінці ставало все краще. Приходило розуміння того, як вона тепер житиме. А всі зради чоловіка тепер бачилися їй через призму пережитого вже горя.
Так, вона сама багато в чому винна. Чомусь вважала, що раз сама порядна й чесна, то й поруч із нею такі самі люди, не здатні на зраду й обман.
Повернувшись у будинок до тітки, Анастасія вперше за ці дні посміхнулася і сказала, що дуже зголодніла.
– Ну і добре! А в мене якраз картопелька з м’ясом тушкується в чавунці. Зараз і сядемо вечеряти.
Настя ввімкнула мобільний і здивувалася – десятки дзвінків і повідомлень без відповіді. Від Ігора вона навіть відкривати не стала. Прочитавши перше ж повідомлення від доньки, одразу набрала її номер.
– Мамо, ти де? Ми всі божеволіємо, не знаємо, що й думати! Батько істерить, каже, що ви посварилися, а ти кудись зникла, телефон вимкнула. Ти де?
– Я в тітки Віри в селі. Усе добре, не переживай. Ти сама-то як?
– Нормально. Дмитрик штовхається, назовні проситься вже. Але я його вмовила посидіти там ще трохи, – розповідала матері про свій цікавий стан донька.
– Ну і добре. А зять мій Василь здоровий?
– Так, усе в нас добре. Що у вас сталося, мамо? Чому ти пішла з дому? Матусю, ви ж стільки років разом. Може, пробачиш батька, що б він там не накоїв?
– Ні, Іро. Таке не пробачають. Ти не переживай. Батько твій точно не пропаде без мене. А я… Я теж навчуся жити по-іншому.
Сидячи за столом тітки, Настя нарешті вилила свою душу, розповівши про зраду чоловіка.
– Ну і правильно! Нічого з таким жити. Ти ще молода, свою долю зможеш влаштувати. А ні, так і не треба. Он, будеш від Іришки онуків няньчити. До них поїдеш у гості, потім вони до тебе приїдуть. Та й до нас теж можна всім разом якось нагрянути, у нас тут роздолля.
– Видно буде. Що загадувати зараз. Життя мудріше за нас. Саме розбереться, кому що…
Повернувшись у місто, Анастасія подала на розлучення і поділ спільного майна. З Ігором більше не розмовляла, як той її не просив про це. Вважала, що нема про що з ним розмовляти. Усе, їхню історію закінчено.Спеціально для сайту Stories
Єдиний висновок, який зробила Настя з усієї цієї історії, полягав у тому, що чоловік її ніколи не кохав. І це не вона винна в тому, що він тікав від неї направо і наліво. Ні, жінка не знала про це і не заохочувала його, як колишній їй це нещодавно підніс.
Це безсовісна натура Ігора дозволяла йому так поводитися і вважати, що він має рацію.
