Кажуть, найважливіші рішення ми приймаємо не розумом, а серцем. Ганна сиділа на кухні своєї нової квартири, неуважно помішуючи давно остиглий чай, і думала про те, як одне рішення може змінити все життя. Два місяці тому вона навіть уявити не могла, що житиме тут – у невеличкій двокімнатній квартирі на околиці міста, з видом на дитячий майданчик і старий парк.
– Мамо, я до школи! – Костя з’явився в дверному отворі з рюкзаком. – Не забудь, сьогодні батьківські збори.
– О шостій, пам’ятаю. Удачі на контрольній!
Син здивовано обернувся:
– Звідки ти знаєш про контрольну?
– Я ж мама, – Ганна підморгнула. – Ми все знаємо.
Вхідні двері грюкнули, і квартира поринула в тишу. Соня ще спала – у садок тільки о дев’ятій. Ганна підійшла до вікна. Весна цього року видалася ранньою. На дитячому майданчику вже збиралися матусі з візочками, бабусі займали звичні місця на лавочках. Звичайний ранок звичайного дня.
Телефон тихо задзвенів – повідомлення від рієлтора: “Ганно, доброго ранку! Зустрічаюся сьогодні з покупцем вашої квартири. Здається, він готовий підняти ціну”.
Стара квартира… Ганна досі пам’ятала, як вони з Сергієм обирали її. Тоді, дванадцять років тому, вона здавалася ідеальною: простора, в гарному районі, з видом на річку. Вони планували жити там довго і щасливо, ростити дітей, зустрічати старість…
Плани змінюються.
– Матусю? – сонний голос Соні вирвав її зі спогадів. – А де мій єдиноріжок?
– У коробці з іграшками, сонечко. Зараз знайдемо.
Переїзд дався нелегко, особливо дітям. Перший час Соня щоночі прокидалася з плачем, вимагаючи повернутися “в нашу квартиру, до тата”. Костя тримався, але Ганна бачила, як він крадькома витирає очі, розбираючи коробки з речами.
Сергій допомагав із переїздом. Мовчки тягав коробки, збирав меблі, розвішував полиці. Вони майже не розмовляли – всі важливі слова вже були сказані. Або не сказані зовсім.
– Мамо, а тато сьогодні приїде? – Соня вже знайшла свого єдинорога і тепер сиділа на кухні, бовтаючи ногами.
– Так, люба. Тато забере тебе із садка і відвезе на гімнастику.
По вівторках і четвергах Сергій забирав дітей, проводив із ними час до вечора. Дивно, але після розлучення він став більше спілкуватися з ними. Може, відчув провину. Або просто почав цінувати те, що раніше здавалося само собою зрозумілим.
Ганна глянула на годинник – час збиратися. Роботу вона теж змінила. Тепер керувала маркетинговим відділом у невеликій, але перспективній компанії. Зарплата менша, зате графік гнучкий і офіс ближче до дому.
– Йдемо, зайчику, одягатися.
День покотився по накатаній колії: садок, робота, зустрічі, дзвінки. Ганна навчилася жити в новому ритмі. Вранці – будити дітей, готувати сніданок, збирати в школу і садок. Удень – робота. Увечері – уроки з Костею, казки для Соні, прання, прибирання, готування на завтра. І так день за днем.
Іноді вона замислювалася: може, Сергій мав рацію? Може, ця рутина і справді здатна задушити будь-які почуття? Але потім згадувала його слова про Віру, про дитину, на яку та чекає, і всередині знову здіймався глухий біль.
– Ганно Сергіївно! – окликнула її Марина, нова помічниця. – Там клієнт з “Альфи” приїхав раніше. Прийняти?
– Так, звісно. І каву, будь ласка.
Робота рятувала. Коли занурюєшся в цифри, графіки та презентації, ніколи думати про особисте. Ганна з головою поринула в новий проект – масштабну рекламну кампанію для мережі фітнес-клубів.
– Чудова презентація, – сказав клієнт після годинного обговорення. – Але є одне “але”… Мені здається, цільову аудиторію визначено занадто широко.
Ганна посміхнулася:
– А ось тут дозвольте не погодитися…
Вона говорила впевнено, наводила аргументи, показувала дослідження. Внутрішній голос шепотів: “Бачиш, ти можеш. Ти справляєшся. Ти сильна”.
Сильна… Це слово вона чула тепер часто. Від мами: “Ти в мене сильна, донечко, впораєшся”. Від подруг: “Ти така сильна, я б на твоєму місці…” Від колег: “Напрочуд сильна жінка…”
Тільки Ганна знала: це не сила. Це страх. Страх зламатися, розклеїтися, не впоратися. Страх підвести дітей, які й так отримали такий удар. Страх показати світові, як боляче насправді.
Телефон завібрував – Сергій.
“Костя сказав про батьківські збори. Я теж прийду, ти не проти?”
Ганна забарилася з відповіддю. Раніше вони завжди ходили разом. Потім був період, коли одна думка про те, щоб сидіти поруч у задушливому класі, викликала нудоту. Зараз…
“Звичайно, приходь. Кості буде приємно”.
– Мамо, а чому небо блакитне? – голос Соні в слухавці звучав серйозно і спантеличено. Донька дзвонила щодня після тихої години – новий ритуал, який з’явився після переїзду.
– Це складне питання, зайчику. Давай ввечері почитаємо про це енциклопедію?
– А тато сказав, що це тому що воно відбивається в морі!
– Тато трохи помилився, – Ганна посміхнулася. – Але гарне пояснення.
– А правда, що в тата буде ще одна дитина?
Посмішка згасла. Ось воно. Те, чого вона боялася із самого початку.
– Хто тобі сказав?
– Костя. Він чув, як тато по телефону говорив.
Ганна прикрила очі. Ну звісно. Діти завжди знають більше, ніж ми думаємо.
– Так, сонечко. Це правда.
– А він буде нас любити менше?
– Ні, зайчику. Тато любитиме вас так само сильно. Просто… просто у вас буде братик чи сестричка.
У слухавці повисло мовчання. Потім Соня сказала діловито:
– Гаразд. А ми ввечері мультик подивимося?
Діти… Вони приймають життя таким, яким воно є. Може, дорослим варто вчитися в них?
Батьківські збори проходили як завжди – успішність, дисципліна, майбутні іспити. Ганна сиділа за три парти від Сергія і ловила себе на тому, що роздивляється його крадькома. Схуд. Костюм новий. І стрижка інша – молодшим наче став.
Після зборів вони зіткнулися в коридорі.
– Може, кави? – запропонував він раптом. – Поговоримо про Костю. Мені здається, у нього проблеми з геометрією.
Ганна забарилася. Раніше вони часто заходили в маленьку кав’ярню навпроти школи. Там варили огидну каву, але пекли дивовижні булочки з корицею.
– Добре. Тільки недовго – діти з мамою.
Кав’ярня не змінилася: ті ж облізлі столики, ті ж вицвілі фотографії на стінах. І булочки все такі ж смачні.
– Як ти? – запитав Сергій, розмішуючи цукор.
– Нормально, – вона знизала плечима. – Працюю. Діти. Ремонт потихеньку роблю.
– Якщо потрібна допомога…
– Не потрібна.
Він кивнув. Помовчав.
– У серпні Віра…, – сказав раптом.
– Я знаю. Соня сказала.
– Вибач. Я хотів сам розповісти дітям, але…
– Але не знав як? – вона невесело усміхнулася. – Ласкаво просимо у світ складних розмов.
Сергій поморщився:
– Ганно, я не хотів…
– Чого саме? Піти? Завести нову сім’ю? Чи просто не хотів робити боляче?
– Усього одразу, напевно.
За сусіднім столиком молода пара годувала одне одного тірамісу. Вони сміялися, витираючи одне одному крем із носа. Ганна раптом зрозуміла, що не пам’ятає, коли вони з Сергієм востаннє так сміялися.
– Знаєш, – сказала вона, дивлячись у вікно, – я нещодавно знайшла нашу стару фотографію. Пам’ятаєш, із Одеси? Де ти намагався навчити мене плавати, а я верещала як ненормальна?
– Пам’ятаю, – він усміхнувся. – Ти так і не навчилася толком.
– Зате навчилася іншого. Жити самій, наприклад.
Повисло мовчання. За вікном моросив дощ – типовий квітневий вечір.
– Мені шкода, – сказав раптом Сергій. – Справді шкода.
– Мені теж, – вона допила остиглу каву. – Час іти.
Додому Ганна йшла пішки, хоча дощ посилився. Думала про дивацтва життя: як легко руйнується те, що будував роками, і як складно будувати нове на уламках старого.
Мама зустріла її з рушником:
– З глузду з’їхала, у такий дощ! Застудишся ж.
– Не застуджуся, – Ганна чмокнула матір у щоку. – Як діти?
– Соня спить. Костя уроки робить – сидить над цією геометрією вже другу годину.
– Піду допоможу.
Костя опинився у своїй кімнаті, обкладений підручниками і чернетками.
– Мамо, – сказав він, не піднімаючи голови, – а правда, що в нас буде брат?
– Або сестра, – Ганна присіла на край ліжка. – Ти як?
– Нормально, – він знизав плечима. – Просто дивно якось.
– Дивно – це нормально. Знаєш, у житті взагалі багато дивного.
– Як ці бісектриси? – він спробував пожартувати.
– Як ці бісектриси, – вона посміхнулася. – Давай допоможу?
Через годину, коли з геометрією було покінчено, Костя раптом запитав:
– Мамо, а ти… ти зустрічаєшся з ким-небудь?
Ганна поперхнулася чаєм:
– З чого ти взяв?
– Ну, тато ж… А ти красива. І добра. І готуєш смачно.
– Дякую за рекламу, – вона розсміялася. – Але ні, не зустрічаюся. Поки не готова.
– А коли будеш готова?
– Не знаю, сонце. Такі речі не можна планувати.
Уночі, лежачи в ліжку, Ганна думала про запитання сина. Справді, коли вона буде готова? І чи буде взагалі?
Ранок почався з сюрпризу – Соня заявила, що більше не любить вівсянку.
– Але ж ти її обожнюєш!
– Це було давно, – п’ятирічна філософиня помішала кашу ложкою. – Тепер я люблю пластівці з молоком.
– Як тато? – здогадалася Ганна.
– Ага! У тата такі смачні, різнокольорові!
Звісно. Сергій завжди любив ці солодкі пластівці. Ганна боролася з ними роками, доводячи шкоду швидких вуглеводів. А тепер…
– Добре, – сказала вона несподівано для себе. – У вихідні купимо твої пластівці.
Соня просяяла:
– Правда? А можна з шоколадом?
– Можна. І знаєш що? Давай купимо ці дурні різнокольорові зефірки, які ти просила?
– Ура! – донька кинулася обійматися. – Матусю, ти найкраща!
Ганна притиснула до себе тепле маленьке тіло, вдихнула рідний запах дитячого шампуню і подумала: може, іноді варто відпускати не тільки людей, а й свої принципи? Може, щастя не в тому, щоб усе контролювати, а в тому, щоб дозволяти життю текти своєю чергою?
У суботу вони пішли за продуктами всією сім’єю. Ганна котила візок, Костя вивчав список покупок, а Соня стрибала навколо, випрошуючи то цукерки, то іграшки.
– Мамо, тут написано “пральний порошок”, але який? – Костя наморщив лоб.
– Звичайний, із зеленою кришкою.
– А чому не той, який тато завжди бере?
Ганна зупинилася. Справді, чому? Вони завжди купували порошок, який вибрав Сергій. І молоко певної марки. І сік тільки цей, а не той. Стільки звичок, прив’язаних до чужих уподобань…
– Знаєш що? – вона посміхнулася. – Давай спробуємо різні. Виберемо свій.
– А можна мені вибрати шампунь? – пожвавилася Соня. – Хочу з полуничкою!
– І шампунь із полуничкою, – кивнула Ганна. – І печиво, яке ти любиш, а не яке зазвичай беремо.
Вони накупили купу всього нового: від зубної пасти до чаю. Костя вибрав собі гель для душу із запахом океану, Соня – рожевий шампунь і фіолетову мочалку. Ганна, піддавшись пориву, взяла дорогущу каву в зернах.
– Нічого собі у вас кошик! – присвиснула касирка. – Переїзд?
– Ні, – Ганна дістала гаманець. – Нове життя.
Вдома вони влаштували дегустацію покупок. Соня від захвату вимазала всю ванну новим шампунем, зате пахла як полуничне тістечко. Костя урочисто варив мамі каву в старенькій турці.
– Смачно? – запитав він, подаючи чашку.
Ганна зробила ковток. Кава була надто міцною і трохи пригоріла, але чомусь здалася найсмачнішою на світі.
– Божественно.
Увечері, укладаючи дітей, вона зловила себе на думці: коли востаннє їй було так… спокійно? Не добре, ні – до “добре” ще далеко. Але спокійно, правильно.
Задзвонив телефон – мама.
– Доню, ти пам’ятаєш про завтра?
– А що завтра?
– Господи, Ганнусю! День народження тітки Каті!
Точно. Тітка Катя – мамина старша сестра. Щороку збирає всю рідню на свій день народження.
– Мамо, я не знаю… Діти, справи…
– Ніяких “не знаю”! – відрізала мати. – Усі скучили. І взагалі, досить самітницею жити.
– Я не самітниця, я…
– Ти ховаєшся. Від людей, від життя, від себе. Думаєш, я не бачу?
Ганна зітхнула. Може, мама має рацію?
На сімейному святі було шумно й весело. Костя з двоюрідними братами гасав по саду, Соня зачаровувала всіх дорослих своїми піснями. Ганна допомагала накривати на стіл і вперше за довгий час почувалася… живою?
– А пам’ятаєш, як ти тут у басейн упала? – засміялася тітка Катя. – У випускній сукні!
– Пам’ятаю, – усміхнулася Ганна. – Сергій тоді за мною стрибнув…
Ім’я чоловіка вперше прозвучало легко, без присмаку гіркоти. Просто частина історії, частина минулого.
Після обіду до неї підсіла двоюрідна сестра Марина:
– Слухай, тут така справа… Ми з дівчатами фітнес-клуб відкриваємо. Потрібен розумний маркетолог. Не хочеш?
– У сенсі – консультацію дати?
– У сенсі – очолити напрямок. У тебе досвід, зв’язки… І платимо добре.
Ганна задумалася. Її нинішня робота була… зручною. Недалеко від дому, гнучкий графік. Але такою ж безпечною і передбачуваною, як той порошок із зеленою кришкою.
– А можна подумати?
– До понеділка, – підморгнула Марина. – Ми там, до речі, і дитячу кімнату робимо. Соні сподобається.
Діти заснули, і вона вислизнула на балкон. Нічне повітря пахло бузком із сусіднього двору. Небо розкинулося оксамитовою чашею, всипаною зірками – такими яскравими, що щеміло серце. У дитинстві вона годинами могла сидіти на підвіконні, відшукуючи падаючі зірки.
Щоразу заплющувала очі, шепотіла заповітні слова. А потім… потім стало ніколи дивитися на небо. Та й нерозумно це – доросла жінка, а в дива вірить. Нерозумно, але як же хочеться…
Задзвонив телефон – Сергій.
– Привіт. Вибач за пізній дзвінок. Просто хотів сказати… Загалом, ми з Вірою розписалися сьогодні. Без урочистостей, просто…
– Вітаю, – сказала вона щиро.
– Дякую, – він помовчав. – Знаєш, я хочу, щоб ти була щаслива. Справді.
– Я буду, – вона посміхнулася в темряву. – Обов’язково буду.
Після розмови вона ще довго сиділа на балконі. Думала про дивацтва життя: як одні двері зачиняються, а інші відчиняються. Як страшно робити перший крок. І як важливо його зробити.
У понеділок уранці вона прокинулася з несподіваною легкістю. Звично зібрала дітей, нагодувала сніданком, відвела до школи і садка. А потім дістала телефон:
– Марино? Щодо твоєї пропозиції… Я згодна.
Повертаючись додому ввечері, вона купила собі букет. Просто так, без приводу. Поставила у вазу – стару, тріснуту, але улюблену. Зробила каву – ту саму, дорогу. Сіла на підвіконня.
На столі зашурхотів листям кактус – єдина рослина, яку Соня забрала зі старої квартири. “Він сумний був”, – сказала тоді донька. Ганна придивилася: на колючому стеблі набухала маленька яскраво-рожева брунька.
– Треба ж, – прошепотіла вона. – Зацвітає.
Кажуть, кактуси цвітуть, тільки коли почуваються вдома. Ганна погладила шорсткий стовбур і подумала: може, вони з кактусом нарешті знайшли своє місце? Місце, де можна не просто виживати, а жити. Пробувати нове. Ризикувати. Помилятися. Закохуватися в життя заново.
А за вікном розквітала весна – яскрава, галаслива, безстрашна. Як нове життя, в якому все тільки починається.