Мій шикарний порцеляновий сервіз із чашками, чайником і цукорницею дістався мені, звичайно ж, від бабусі. Напевно, у багатьох власниць такого посуду схожа історія. Причому моя бабуся купила набір 1961 року.
Вона завжди підкреслювала, що сервіз вона за хорошою ціною дістала прямо того ж дня, коли Гагарін здійснив свій знаменитий політ. Не дивно, що я з дитинства дивилася на всі ці чашечки з якимось особливим пієтетом.
І страшенно зраділа, коли бабуся одного разу вирішила подарувати цей скарб своїй улюбленій і єдиній онучці – мені. Щоправда, з використанням сервізу за прямим призначенням справи особливо не склалися.
Мої спроби використати цей радянський порцеляновий посуд для посиденьок з подружками ними оцінені не були. Дівчата незмінно просили видати їм глибокі келихи або навіть різномасті, але місткі кухонні чашки.
Коли ж я говорила їм про красу і важливість традиційної чайної церемонії, вони починали відверто нудьгувати і тужити. Коротше кажучи, я так і не змогла їх привчити до того етикету, про який мені розповідала бабуся.
Нічого не залишалося, окрім як здатися і заховати старенький сервіз назад у сервант. До кращих часів, які чомусь ніяк не наставали. Минулого року я згадала про свій сервіз. Дістала його, розглянула з усіх боків і засумувала.
Така краса, 60 років зберігалася, а скільки разів вона стояла на столі? Скільки разів із цих чашечок пили чай? Я подумала, що комусь іншому цей сервіз знадобиться більше.
Попрямувала з ним до антикварної крамниці, але там мене не обрадували. Працівник із байдужим обличчям подивився на мій “скарб” і прямо заявив, що на такий старий посуд попиту немає.
Єдине, що можна зробити, так це продати весь сервіз по частинах. Цукорниця і чайник ще щось коштують, а чашки і зовсім підуть за символічну плату. Навіть возитися з ними сенсу немає…
Ну не буду ж я сама доплачувати, щоб розлучитися з бабусиним сервізом! Вирішила, що нехай він краще поки що стоїть у моєму серванті, ніж припадатиме пилом на полицях в антикварній крамниці. Може, колись стане в пригоді.
