Пакет зі сміттям стояв біля вхідних дверей п’ятнадцятої квартири вже другий день. Гліб запам’ятав цю деталь, бо вчора ледь не спіткнувся об нього. А сьогодні вранці до сміттєвого пакета додався крихітний пакетик.
Сміття не видавало неприємного запаху, але його вигляд викликав здивування. Раніше такого не було. Будинок новий, зданий рік тому. Бувало, що будівельники виставляли будівельне сміття, але його, як правило, швидко виносили, а тут пакет зі сміттям.
Гліб пройшов повз, поспішаючи на роботу.
Увечері пакета не помітив, знову поспішав, тепер додому, сьогодні він мав зустрітися з Оленою, і потрібно було швидко переодягнутися та бігти на побачення.
Але коли молодий чоловік спускався на вулицю, то знову зупинився біля п’ятнадцятої квартири. Пакет зі сміттям так і стояв на колишньому місці.
Гліб осудливо похитав головою, але, поглянувши на годинник, вирішив, що зайде до господаря, який залишив пакет, рано вранці.
Вранці пакет і вже два маленьких пакетики стояли біля дверей.
Гліб нахмурився і натиснув на кнопку дзвінка. Потім наполегливо повторив — ще двічі натиснув на дзвінок.
– Іду, зараз, — пролунало з-за дверей.
Літня жінка в окулярах і теплій синій кофті неквапливо відчинила двері й помітно розгубилася. Посмішка швидко змінилася на страх, і жінка спробувала закрити двері якомога швидше.
Гліб схопився за ручку.
– Вітаю, пакет зі сміттям винесіть на вулицю, будь ласка, прибиральниця не зобов’язана робити це за вас.
Жінка в окулярах зніяковіла і почала щось розповідати: що онук обіцяв приїхати, він винесе, вона думала, що це він прийшов, злякалася.
– Ви не виходите з квартири? — ввічливо вставив своє запитання в монолог пенсіонерки Гліб.
– Ні, ноги болять і руки, — вона трохи простягнула руки вперед і показала їх чоловікові.
Її руки тремтіли, наче хтось смикав їх за невидимі нитки.
– Я винесу пакети, бувайте, – Гліб схопив пакети й пішов.
Ця дрібна добра справа швидко забулася молодим чоловіком, але коли він повертався з роботи ввечері додому, то на майданчику другого поверху одразу відчинилися двері п’ятнадцятої квартири.
– Доброго вечора, – посміхалася старенька і простягнула п’ятдесят гривень. – Це за сміття.
Жінка навмисно довго чекала біля відчинених дверей, щоб подякувати молодому чоловікові.
Тепер зніяковів Гліб.
– Я не візьму, нічого не потрібно…
– Та що ж ми через двері розмовляємо, заходьте, мені важко стояти, – перебила старенька і відійшла від дверей.
Гліб увійшов до квартири.
Простий ремонт, зовсім небагато меблів. Одразу впали в око кілька відкритих коробок, що стояли біля стіни у просторому коридорі. Одна з локшиною швидкого приготування, а друга з картоплею в баночках, теж швидкого приготування. Трохи далі стояло кілька упаковок молока тривалого зберігання.
– Мені не складно винести ваше сміття, якщо знадобиться, звертайтеся. Грошей не потрібно. Тільки не виставляйте сміття біля квартири.
Руки старенької затремтіли сильніше. Вона розхвилювалася.
– Як вас звати? — запитала вона.
– Гліб.
– Гліб. А мене Ірина Олексіївна. Дякую вам.
– З продуктів нічого не потрібно купити? Мені, справді, не складно.
– Ой, ні, дякую, у мене все є, – і старенька кивнула в бік коробок. – Онук купує на місяць, і я їм.
– Це? — здивувався Гліб.
– Не тільки, у мене є ще й каша в пакетиках, пряники, чай, до речі, хочете чаю?
– Ні, дякую, — відмовився Гліб.
– Я не скаржуся. Готувати собі вже не можу, руки тремтять, а от зварити локшину чи картоплю цілком під силу.
Тільки за справжнім супчиком іноді сумую, але я не скаржуся, у мене все добре. Онук зайнятий, рідко буває.
– Я піду, – Гліб зсунув брови, згадавши, що сьогодні у нього знову побачення з Оленою. – Сміття можу забирати о восьмій ранку в робочі дні.
Весь вечір Гліб сидів задумливий.
Олена щебетала, розповідаючи про те, яку прекрасну сукню вона сьогодні бачила в торговому центрі.
– Ти зовсім мене не слухаєш, Глі-і-іб, – сердилася дівчина.
– Вибач, я трохи замислився.
Супутниця знову щось розповідала, а Гліб знову думав про ту саму стареньку в окулярах. Принесли основне блюдо, а в чоловіка зовсім зник апетит.
– Давай ще десерт замовимо? Грушу в карамельному сиропі з морозивом чи тірамісу? Що ти будеш?
– Га? Бери на свій смак, — Гліб подивився на Олену, а вона спокусливо поправила локони чорного волосся і трохи прочинила рот.
Вони познайомилися зовсім недавно. Дівчина справила на хлопця таке незабутнє враження, що Гліб досі не міг зрозуміти, що його так привабило в ній. Так, гарна зовнішність, так, йому з нею добре, але повністю відкритися не виходить, ніби гра йде не за його правилами. Олена була молодша за Гліба на п’ять років.
Кафе, ресторани, вечірки — це все не приносило Глебу особливої радості, але двадцятирічна Олена жила всім цим, і йому довелося підігравати.
— Олено, а ти вмієш готувати суп?
— О-о-о, ти закінчив ремонт і запрошуєш мене до себе? — вона зробила ковток із келиха й додала, кидаючи погляди, — я в твоїй футболці на кухні готую… Який суп? — змінила вона томний голос, задавши питання, — Том Ям?
Гліб посміхнувся:
— Ні, звичайний, борщ або краще курячий з локшиною.
– Давай замовимо суп тут і заберемо з собою, поїхали! – Олена почала крутитися, щоб покликати офіціанта.
– У мене в під’їзді живе бабуся, у неї є мрія – суп, – почав пояснювати Гліб.
– Твоя родичка?
– Ні-і-і, але вона погано харчується.
– І? Ти пропонуєш мені зварити їй суп?
– Ну так, а чому ні, це недовго, тільки продукти треба купити.
– Якщо хочеш, можеш купити їй суп тут і віддати. Для таких бабусь є соціальні служби, нехай вони приходять і варять їм і перуть, фу, — Олена з огидою кинула на стіл зім’яту серветку.
Офіціант підійшов до столика.
– Так ти будеш десерт? – запитала Олена з образою.
– Ні, замовляй собі, – Гліб відкинувся на спинку стільця.
– Ти образився, нічого не їси?
– Ні, просто немає апетиту.
Гліб відвіз Олену додому і поїхав до себе. Зайшов у магазин, купив пляшку і вже хотів підійти до каси, як почув розмову якоїсь дівчини з працівницею залу.
– Мені курочку на суп, подивіться, може під лотком є свіжіша упаковка.
Працівниця закотила очі, але витягла сітку і дістала з дна холодильника упаковку.
– Будь ласка.
– Дякую, — посміхнулася їй дівчина.
– Хороша курка? – одразу ж запитав Гліб.
– Так, я завжди беру цю, схожа на домашню, ту, що в селі бігала.
– Скажіть, а що ще взяти на курячий суп, локшину там?
Дівчина трохи примружилася і з цікавістю подивилася на Гліба.
– Вибачте, я вас не затримую, вибачте, – почав вибачатися чоловік.
– Ні, нічого страшного, ви вчитеся готувати?
– Так, доведеться. Раніше мені завжди готувала мати, але тепер я живу сам і хочу зварити суп одній бабусі.
– Ви молодець, бабусі – це круто, ви турботливий.
– Бабуся не моя, вона живе на другому поверсі у нас у під’їзді, одна, їсть незрозуміло що і мріє про суп. У неї тремтять руки, — додав Гліб.
– А-а-а-а. Зрозуміло. Тоді приходьте до мене через півтори години, я приготую велику каструлю, і бабусі вистачить, запишіть адресу.
Гліб розплився в усмішці й дістав телефон.
Ксенія жила в сусідньому будинку, теж недавно заїхала в нову квартиру, яку винаймала.
— А ти суп будеш? — несподівано запитала Ксюша, коли Гліб прийшов забрати каструльку для бабусі.
– Я багато приготувала, мені одній не впоратися.
– А чому б ні. Пахне він чудово. Збирайся, підемо.
– Куди? – здивувалася Ксюша.
– Як куди? До бабусі.
– Давай сьогодні ти сам, а потім разом підемо. Ти ж не попередив бабусю. Краще сказати заздалегідь.
– Добре! — погодився Гліб, вислухавши розумні аргументи.
Через двадцять хвилин Гліб повернувся в піднесеному настрої.
– Ніколи б не подумав, що суп може так радувати людину!
Ксюша посміхнулася.
– А може, не суп, а увага? Стара, самотня людина, до того ж хвора. Суп — лише привід. Моя сусідка виставляє сміття за двері, щоб я до неї завітала, ось такий спосіб поговорити придумала.
Гліб розсміявся.
– Ірина Олексіївна теж так робить. Я до неї з приводу сміття біля квартири вперше й зайшов.
– Ось, я ж кажу, справа не в супі, хоча їй він дуже потрібен. Мий руки, сідай за стіл. Суп охолоне.
Телефон Гліба задзвонив. Він дістав його з кишені, дзвонила Олена. Гліб натиснув на кнопку відбиття дзвінка і вимкнув звук.
– Щось сталося?
– Неважливо, давай їсти, суп важливіший, – потирав руки Гліб.
