– Ні, мамо, тебе на весілля я не запрошу, – голос доньки в слухавці був хоч і трохи винуватим, але таким же категоричним.
Як і того дня, коли Світлана востаннє розмовляла з нею. Вони тоді добряче посварилися, як зазвичай, через усілякі дурниці.
Після цього Лариса вдома не з’являлася і бачити матір не бажала.
Вірніше, як сказати, не бажала. Обов’язковою умовою для спілкування була відсутність поруч Ігоря.
Чоловік Світлани, з яким вона зійшлася десять років тому, був із таким рішенням не згоден.
І щоразу, коли Свєта просила хоч когось із близьких людей поступитися, обидва впиралися рогом і на будь-який компроміс іти не бажали.
Можливо, у кожного з них була поважна причина для цього. А може, й ні – просто кожен хотів гнути свою лінію і “підминати” під себе інших.
Хто ж тепер розбере, з чого все почалося…
А почалося все понад десять років тому, коли овдовіла Світлана після трьох років, що минули з дня втрати чоловіка, почала ходити на побачення.
До цього її підштовхували і подруги, і колеги.
Та й рідня покійного чоловіка теж час від часу заводила розмову про те, що якщо Свєта хоче сходити кудись із ким-небудь, то вони з радістю приглянуть за донькою Ларисою і сином Іллюшею:
“- Ми ж усе розуміємо, Свєточко. Ти тільки заздалегідь скажи, щоб ми плани свої підлаштували і нікуди на цей день їхати не планували – і ми онуків до себе заберемо.”
Як же потім картали себе свекри за те, що самі підштовхнули жінку до влаштування особистого життя.
Можливо, якби вони не потурали, і не з’явився б у її житті цей… Ігор.
Ігор був пристойним, нормальним чоловіком, який, на відміну від багатьох інших потенційних кавалерів, не втік , дізнавшись, що в Свєти на шиї двоє малолітніх дітей.
Гаразд, не таких уже й малолітніх, старшій, Ларисці, на той момент уже було дванадцять, а молодшому, Іллюші, десять.
Тобто вже цілком можуть і до школи, і зі школи самі дістатися, і уроки зробити, і поїсти розігріти, і речі в пральну машинку засунути.
Але багатьох усе одно лякало, мовляв, як же його чужі діти сприймуть. А як будуть навмисно виживати з життя матері? Ревнуватимуть до неї?
І начхати, що Лариса з Іллею досить чесно сказали, що на вітчима згодні – чи багато віри дитячим словам, та ще й переданим зі слів матері?
А Ігор от не побоявся, готовий був прийняти чужих дітей. Та тільки під “прийняттям” він і діти різне розуміли.
– Ларисо, Ілле, знайомтеся, це Ігор, мій молодий чоловік і майбутній чоловік, якщо ви, звісно, не проти.
– І ваш новий татусь, ну це якщо ви поводитися добре будете, – підморгнув чоловік дітям, які від таких слів змінилися в обличчі і, насупившись, передумали простягати руки.
І постаралися якомога швидше доїсти та піти до себе в кімнату.
– Мамо, він ненормальний якийсь, – потім поділилася своїми побоюваннями з матір’ю Лариса.
– Ой, от тільки не треба через один невдалий жарт складати думку про людину.
– Якщо він на етапі знайомства з нами дозволяє собі так жартувати, знаючи, що тато пішов з життя, то що буде далі? – заперечила донька.
Але Світлана від цих заперечень тільки відмахнулася.
Коли вона обговорила ситуацію з Ігорем, він зітхнув і логічно заперечив, що, по-перше, з моменту відхода батька дітей минуло три роки і треба жити далі, а не концентруватися на минулому.
Життя триває, що б там не казали, а якщо люди так зациклені на втраті близького після трьох років – це вже привід звернутися по допомогу до фахівця.
– Рік вдови жалобу носять, Свєтуль. Рік, а не все життя. А в дітей цей період ще швидше має закінчуватися, оскільки вони молодші й швидше забувають усе погане, що з ними відбувалося.
До того ж, якщо ми збираємося жити з тобою, хіба розумно залишати поруч вічно існуючу примару?
Так, біологічно ці діти не мої, але своїх ми навряд чи заведемо тому, що після укладення нашого шлюбу в сім’ї вже буде двоє дітей, на яких потрібно буде витрачати ресурси.
– Ігоре, я не зазіхаю на твої ресурси. І вже точно не збираюся садити своїх дітей до тебе на шию. На них приходить пенсія по втраті годувальника, та й я добре заробляю.
– І частина твого заробітку йде на них, логічно? Якби цих двох у тебе не було, вивільнені ресурси ти могла б витрачати на нашу спільну дитину, правильно?
– Якщо ти про те, щоб я позбулася своїх дітей, то навіть не думай починати цю розмову, – очі Свєти небезпечно примружилися.
Ігор підняв руки вгору в захисному жесті.
– Світлано, якби я мав щось проти дітей у коханої жінки, я б від самого початку не знайомився з тобою.
Ба більше, мати, яка готова заради штанів у домі відмовитися від своїх дітей, – це що мати?
Як довіряти жінці, яка найближчих готова кинути? Це що, виходить, вона і мене так само позбудеться? Я не про це, зовсім ні.
– А про що тоді?
– Ну ти сама посуди. Жити ми будемо разом, так? Гостьовий шлюб тебе не влаштовує, значить – із дітьми в нас спільна територія, спільна каструля в холодильнику і спільний час, який проводимо разом після школи-роботи і ось цього усього.
Зазвичай це характерно для сім’ї. Ну, знаєш, мама, тато, дві дитини. Якщо ж місце тата зайняте людиною,якої вде немає, то сім’я якось не виходить, тому що “тато зробив би краще”, “у тата більше ідей було”, “тато б ніколи так не вчинив” і ось це усе.
Замість того, щоб налагоджувати стосунки зі мною, вони постійно ховатимуться за вигаданим образом людини, яка наче перебуватиме поруч із нами весь цей час.
От уяви, що ти вийшла заміж за вдівця. І щоразу чуєш від його доньки чи сина, про яких дбаєш, як про частину своєї сім’ї, що “ти мені не мама”, “мама все робила не так”, ну і коронне “ти мені ніхто”. Приємно тобі було б?
– Ні, але…
– Ось і мені буде неприємно. Тож ти там давай, поговори з ними, як із дорослими, щоб ми одне одного зрозуміли.
Розмова видалася важкою.
Діти розуміти нічого не захотіли, тому що батьківська фігура в їхньому житті була і заміщати її відразу кимось вони не захотіли.
Про себе Свєта зазначала, що якби Ігор не тиснув, то, можливо, все пройшло б у підсумку більш гладко, але…
Сталося все так, як сталося.
За півроку після цієї розмови пара одружилася і Ігор переїхав до них. Він постійно намагався довести свій авторитет Ларисі та Іллі.
Синові діставалося більше, адже “татко” постійно намагався влазити в усі захоплення хлопчика.
Дочці ж Світлани доводилося вислуховувати нотації та докори за поведінку, яка, Світлана готова була визнати, була не ідеальною.
Апогеєм всієї цієї історії став шістнадцятий день народження Лариси, на який не запросили бабусю і дідуся по батьківській лінії.
Звісно, за наполяганням Ігоря.
– Скільки можна вже чужих людей у будинку вітати?
– Це мої бабуся і дідусь, татові батьки! – обурилася Лариса.
– Я твій тато! Я, зрозуміло?! І бабуся й дідусь тепер у тебе – мої батьки, а не ось ці ось…
Закінчилося все потворним скандалом.
А потім – Лариса зібрала речі і вночі, поки всі спали, переїхала до бабусі з дідусем. Ілля після втечі сестри замкнувся і перестав розмовляти не тільки з “батьком”, а й із матір’ю.
А варто було йому справити свій шістнадцятий день народження, як юнак переїхав до сестри і бабусі з дідусем.
Світлана від спільних знайомих дізнавалася про те, як справи у близьких людей.
Спілкуватися з нею вони відмовлялися, аргументуючи свою позицію тим, що якщо вже вибрала “мама” штани в домі, а не дітей, то нехай тепер зі штанами і залишається.
Найприкріше було, коли прийшло запрошення на Ларисине весілля. До нього додавався лист.
Прикрий, такий, що ранить до глибини душі, адже скільки сил і сліз витратила вона на своїх дітей, а отримала на знак подяки… Ось це.
“Мамо, я запрошую тебе на своє весілля тільки тому, що бабуся і дідусь сказали, що не запросити буде непристойним.
Я чекаю на тебе без Ігоря і без будь-яких моралей з приводу наших із ним взаємин.У весільних заходах ти не береш участі і на фотографіях тебе не буде, тож дрес-коду для тебе немає”.
Ось це ось… Як плювок в обличчя! І добре б тільки Ігорю, але її-то за що так?
– Ну й нічого тобі робити на цьому весіллі. Подумаєш, … яка виросла. Мамка з татком їй погані, батьки небіжчика хороші.
Ще приповзе вибачення просити, – махнув рукою Ігор, коли Свєта поскаржилася йому на непутящу доньку.
– Може, все-таки варто мені сходити? – засумнівалася жінка.
– Після того, як тобі явно дали зрозуміти, що там тобі не раді? Свєта, ти ж себе не на смітнику знайшла, – як завжди логічно сказав чоловік.
І, порвавши запрошення на частини, викинув його у відро для сміття.
– Давай краще до приятелів моїх на дачу зганяємо на ці ж дати. Шашлики, лазня- все, як ми любимо.
Світлана кивнула, погоджуючись. Хоча шашлики вона особливо не любила, та й лазню не шанувала. Але дружина повинна розділяти захоплення чоловіка, тож…
Та й що їй ще залишалося робити? Тільки іноді шкодувати про минуле і думати, що, можливо, в якийсь момент вона змогла б пустити поїзд по інших рейках. І, можливо, тоді історія склалася б інакше.Спеціально для сайту Stories
