У дитинстві Наталя засвоїла дещо важливе: заміж потрібно вийти раз, і назавжди. Саме так виховали її батьки. Шлюб – це священний союз. Багато чого ще було сказано про шлюб, особливо мамою. Любити, поважати, шанувати.
Батько Наталії, Максим Петрович, був чоловіком правильним. Він не пив, не лаявся матом, ніколи не скандалив. Але в Наталі було відчуття, що її матір і свою дружину, Ірину, він не кохає. Ніколи не обійме, не втішить. Щоправда, Іра й не потребувала, начебто. Вона не плакала, не сумувала. Але… щастя і веселощів у домі теж не було. І Наталю ростили в строгості, і без ласки.
Інструкції вона отримала не тільки з приводу заміжжя. Де вчитися, де працювати – це теж усе обговорювалося з батьками. А якщо зовсім уже чесно – диктувалося ними.
Батько був інженером на заводі. Мама завідувала бібліотекою інституту. Наталя вступила вчитися на агронома в інститут, де працювала мама.
– Хороші перспективи. Влаштуєшся в науковий інститут, будеш кар’єру робити. Захистиш дисертацію, станеш ученим.
Настали дев’яності, і перспектива людини з освітою, як у Наталі, стала хиткою. Конкретно похитнулася. У батька на роботі не було фінансування, як і в мами. Настали голодні часи – жодних заощаджень у них не було, вони все прогулювали у відпустках.
– А добре, що не накопичили. – тільки й сказав батько, коли в тих, у кого заощадження були, все перетворилося на копійки.
Від голоду Наталину сім’ю врятував її наречений. Серйозний чоловік, сусід, на п’ять років старший за Наталку. Він відкрив за кілька років до перебудови кооператив. Виробляли в його кооперативі шкіряні куртки та дублянки. Костянтин прийшов і покликав Наталю заміж. Вона сиділа в повному шоці .
Яке заміжжя? Вона з ним ледь віталася на сходах. У неї хлопець був. Теж із гарної сім’ї, якій у той момент жилося також максимально непросто.
– Чого ви робити разом будете з Мишком? Два голодранці! – сказала мама. – А Костя – серйозний чоловік. З ним ти точно не пропадеш!
– Та він старий! І я не знаю його майже…
– Він лише на п’ять років за тебе старший. Зате він позитивний. А Мишко твій що? Роздовбай же!
Наташа пригнічено мовчала.
– Ні, вирішувати тобі. Але він батька твого на роботу бере. Зарплату платитиме. Ми ж зовсім без грошей, донечко. Важко-то як.
– Мамо, я не можу пожертвувати собою!
– Я не прошу тебе жертвувати. Кажу логічні речі. Вискочиш за Михайла з пристрастю з вашою, а потім усе згасне. І що? Розлучатися ти навіть не думай! Ну й будеш усе життя мучитися, згадуючи, як було колись добре. А тут ти зробиш розумний хід і в спокійних рівних стосунках проживеш життя!
– Мамо, ти ж не щаслива з батьком, так?
– Дурниці це все! Яке щастя? Ми добре живемо. Один за одного горою. Чого ще треба? Це і є щастя. Рідна людина поруч!
Наталка мовчала. У чомусь мати мала рацію. Вони вже й зараз іноді з Мишком сварилися через дурниці. І сильно. І ображалися, теж сильно.
Мати вловила Наталине коливання:
– Ти придивися до Костянтина! Це все, про що я тебе прошу. Придивися.
І Наталя придивилася.
Залицявся Костя красиво. Вони ходили в невеликі ресторани і в кіно. Він дарував Наталі квіти і прикраси. І було з ним справді… непогано. Якось спокійно і надійно. Ось тільки невесело зовсім.
З Михайлом Наталя розлучилася. І відповіла на пропозицію Кості згодою. Веселощі веселощами, а їсти хочеться завжди.
– Інститут закінчуй. А на роботу можеш не ходити – мені порядок удома потрібен, і смачна вечеря.
– А чому інститут обов’язково треба закінчити? Кому зараз агрономи потрібні? – зацікавилася Наталя. В області так може й були потрібні, але в місті, з огляду на стан наукових інститутів, це була зовсім уже непотрібна спеціальність.
– Диплом потрібен. Корочка в людини бути повинна. Чула, напевно? Без папірця ти…
Наталя немов із батьками знову говорила. Наче й не йшла з дому.
Так, загалом, їй було непогано з Костею. Спілкувалися вони вільно, без затримок, як буває у зовсім чужих людей. В інтимному житті теж усе склалося непогано. Спокійно і рівно, без пристрастей. Прямо як мама Наталина і передбачала…
З’явилася донька, Юля. І ось тут Костю як підмінили. Він буквально збожеволів на доньці. Стежив, щоб Наталя виконувала все, що належить – прала все, прасувала. Годувала, поїла. Усе по годинах і як годиться. І щоб не давала плакати дитині ні секунди.
– Костю, але вона кричить іноді навіть на руках!
– Це ти кричиш! А вона плаче. Ти мати. Заспокой!
Коли Костя бував удома, він міг і сам заспокоїти Юлю. І що характерно, донька заспокоювалася в батька на руках швидше й охочіше, ніж у Наталі. Не кричала. Наче на зло, підставляла маму. Могла не кричати, але спеціально кричала в неї на ручках. Від відчаю Наталя одного разу прокусила губу до крові.
Юля підросла, плакати стала менше. Але любила більше за всіх на світі свого батька. Весь день вона нормально сиділа з Наталею. Їла, спала, грала, займалася. Але варто було в дверях повернутися ключу, Юля кидала все і бігла до Кості:
– Тату! Тату!
Якось Наталя запитала в чоловіка, чи будуть в них ще діти.
– Мені більше не треба. У мене Юлька є. А що? Ти хочеш?
Наталя Юлю своєю відчувала рівно до того моменту, поки не з’являвся Костя.
– Я б не відмовилася так. – відповіла вона і додала про себе: “Свого”.
– Ну, Бог дасть, так буде ще дитина. Ну а не буде, так Юлька ж у нас! Красуня. Татова радість!
Наталя б сказала Кості: “Ось саме, що татова!”, але вона не могла собі такого дозволити. Чоловік був із нею суворий.
Суворий, але справедливий – так, напевно. Він був опорою в родині. Фінансовою насамперед. Від дружини він вимагав тепле вогнище, і щоб за дитиною стежила. Ну, і вірності вимагав. Це само собою. Костя знав, що дружина – не дурочка. Ліворуч не піде.
Наталя згадувала своїх батьків. Вона повторювала долю матері. Начебто чоловік хороший, але не пожаліє, не приголубить. Не похвалить ні за що й ніколи. Не покаже, що щасливий зі своєю гарною дружиною. Усе приймалося ним, як само собою зрозуміле. І турбота, і підтримка, і вірність.
А потім виявилося, в їхній сім’ї вірною має бути тільки вона. А Костя цілком може і не бути вірним. Доньці Юлі вже було п’ятнадцять років, вона, як і раніше, була красунею і татовою радістю, яка ні в чому не знала відмови.
Другої дитини Бог їм так і не дав,але тут з’ясувалося, що не дав тільки Наталі. А в Кості є маленький син від іншої жінки. Ось тобі й прожили все життя рівно і спокійно, без пристрастей! Ось так новини!
Новини, до речі, принесла коханка Кості власною персоною. Прийшла до них додому, коли Костя був на роботі, і все розповіла. Додала наприкінці:
– Ваша донька виросла вже. А моєму Іллюші три роки. Йому батько потрібен! І кохає Костя мене. Що ж ти в нього вчепилася?! Зовсім у людей совісті немає!
– У мене совісті немає?! – здивувалася Наталя. – Покиньте мій будинок. Негайно!
– Тьху! Інтелігенція. – презирливо сплюнула жінка.
Вона була хамського типу, і зовні нічого особливого, тільки що доглянута. На Костині гроші, напевно, доглянута.
Наталя була розгублена. Мамин голос усередині неї говорив, що треба промовчати. Зробити вигляд, що вона нічого не знає. Заради збереження сім’ї. Мама б зробила саме так. Усе для збереження шлюбу. За будь-яку ціну.
От тільки мами вже не було, два роки тому вона пішла з життя. Після важкої тривалої хвороби. Батько незабаром після її відходу одружився на сусідці по дачі, і буквально розцвів. Наталя дивилася на тата і тільки диву давалася. Виходить, вони з матір’ю наче одне одному жити всі ці роки не давали.
– У мене навіть виразка зажила. – якось похвалився Наталі Максим Петрович.
І ось зараз Наталя подумала про батька. А чи не поговорити з ним? Він і справді дуже змінився. Ну не зможе Наталя вдавати, що нічого не сталося! Як вона з Костею в ліжко ляже після такого? Та ніяк! Не зможе, і все.
– Тату, ти вдома? І Зіна вдома? Ой, а можна я прийду до вас? Поговорити хочу. Нічого не сталося, тату, не переживай!
Вони так і жили в одному під’їзді. Якось не хотілося нікуди переїжджати – у Костиній квартирі, в якій вони жили, було три кімнати. Їм вистачало. Що ж тепер буде?..
– Наталочко! Донька! – ахнула Зіна. – Та на тобі обличчя немає! Що сталося?
– Та нічого страшного, насправді!
–
Добра весела Зіна посадила Наталю за стіл, налила велику чашку чаю і дістала тістечка.
– Або, тобі міцнішого, може, чого налити?
– Ну, налийте! – зважилася Наталя.
А то ж вона так може і побоятися сказати, що трапилося. І соромно-то як, Господи!
Батько прийшов у кухню і приєднався до них. Удвох вони дивилися на Наталю вичікувально.
– У Кості коханка. І син на стороні!
– Ну і не здивувала. Той ще фрукт. – фиркнула Зіна.
– Ви що? Знали? – з підозрою запитала Наталя.
– До чого в жінок язик довгий! – з досадою сказав Максим Петрович. – Ну бачили ми. Підвозив він якусь. А ми в центрі були, гуляли. Може, просто колега.
Наталя описала свою недавню гостю. Батько з мачухою знизали плечима і покивали. Усе ясно. Костя і на людях із нею з’являється. Дружина-то вдома сидить, і він думає, все можна.
– А чого ж ви мовчали?!
– Та хіба мало, хто це? Заспокойся! Що робити будеш? – діловито запитав батько.
– Якби знати. – з тугою вимовила Наталя. – Якби знати… мама говорила…
– Пам’ятаю. І я тобі те саме говорив. Наточко, ти ж велика вже! Наплюй на все. Хочеш зберегти сім’ю – борись! Ну а ні, так жени його, мерзотника, в шию.
– Ой, а ти все життя прям своїй вірний був. – підколола чоловіка Зіна.
– Так! – твердо сказав Максим.
А потім вони переглянулися і покотилися зі сміху. Потім схаменулися і зробили серйозні обличчя.
– Ясно! Ви маму обманювали? – суворо запитала Наталя.
– Один раз! – сказав батько. – Біс поплутав!
– Я ось тобі дам біса! – Зіна жартома замахнулася рушником.
І тут уже вони всі розсміялися. Наталя крізь сльози. Потім вона забрала в Зіни рушник і витерла сльози.
– Піду. Прийде зараз. Треба поговорити!
– А Юлька де, щось я її не бачу?
– Юлька після школи на танці ходить на бальні. До конкурсу вони зараз готуються. Господи! Юлька ж… як вона це переживе?! Для неї батько – світло у вікні!
Наталя з порога заявила Кості, що приходила його коханка. Відпрошувала його до себе жити. Наталі в безсовісності дорікала. Чого завгодно вона очікувала від чоловіка, але таке… у Кості обличчя зробилося нещасним, і він сказав:
– А я все голову ламаю, як із тобою поговорити. – і криво посміхнувся.
Наталя розвернулася і пішла в кімнату. Сіла на диван. Втупилася руками в обличчя. Сліз не було – вона виплакала їх, коли сиділа в батька вдома.
– Я квартиру тобі залишу. Ти не хвилюйся! – сказав Костя, підходячи.
– Не хвилююся я. – пробурмотіла Наталя.
– Що? – не зрозумів він.
Вона відняла руки від обличчя. Подивилася на його винуватий вигляд. Уперше за стільки років чоловік має вигляд і поводиться винувато, а їй від цього ну зовсім ніякої радості.
– Не хвилююся я!
– Наталко… ти мене вибач. Ми ж і одружилися-то з тобою без кохання!
– Так навіщо взагалі треба було одружуватися?! Га?
– Ну… подобалася ти мені. І ти була хорошою дружиною. Я теж був хорошим чоловіком. Тобі нема в чому мені дорікнути.
– О, так! – з неймовірним сарказмом сказала Наталя.
А потім Юля, дізнавшись, що відбувається, заявила, що йде з батьком. Наталя була приголомшена:
– Ти чого мовчиш? Скажи їй! – накинулася вона на Костю.
– Що мені їй сказати?
– Що вона не потрібна в твоїй новій сім’ї!
– Вона мені завжди потрібна, Наталю.
Як не вмовляла вона доньку, та пішла, пообіцявши приходити в гості. Ось це був удар так удар.
Наталя захворіла. Лежала на дивані й нічого не хотіла. Вона завжди знала, що Юля – татова. Але жити з ним піти! До чужої тітки! Це було страшно… боляче. Дуже боляче.
У гості донька приходила. Але як за протоколом. Прийшла, люб’язностями обмінялися, і ось вона вже на двері дивиться. Наталя перестала її зазивати. Роки йшли, Юля виросла і поїхала в столицю, підкорювати місто.
– Ти їй грошей, мабуть, даєш? – запитала Наталя в Кості.
– Звичайно! Ми разом їздили, житло їй знімали.
– Хороша підкорювачка. – фиркнула Наталя.
Сама вона, переживши розлучення (здебільшого з донькою), влаштувалася на роботу в магазин одягу, і дуже добре почувалася вперше в житті. Мабуть, сидіти стільки років удома було помилкою. Треба було давно вже кудись вийти на роботу.
Грошей їй було потрібно небагато. Юлі давав батько. А в Наталі залишалися кошти, і вона відкладала. Купила собі комп’ютер, освоїла інтернет. В інтернеті її зацікавила можливість… допомагати. Вона вишукувала тих, хто потребує допомоги. Відвезла непотрібний одяг, віддала на благодійність. Допомагала грошима хворим діткам і притулкам для тварин.
Коли поміняла важкий комп’ютер із кількох складових на легкий ноутбук, дала оголошення, що віддає задарма комп’ютер. Самовивіз, що називається. Написали швидко.
Якийсь Іван. Наталя дала адресу. Потім занепокоїлася і зателефонувала Зіні.
– Посидь зі мною, до мене чоловік приїде, комп’ютер забирати.
– Так… і чого?
– Ну, хіба мало що!
– Я б на твоєму місці не вибирала. – уїдливо сказала Зіна.
Мачуха натякала на те, що Наталя після розлучення так і була сама.
– Ти прийдеш, чи ні?
– Іду! Чого кричати-то?
Приїхав Іван. Міцної статури, років сорока, із сивою шевелюрою. І очі… ясні такі. Сіро-блакитні.
– Діткам берете комп’ютер? – кокетливо запитала Зіна.
– Так. – кивнув Іван. – Тільки не своїм. Підопічним фонду. Мама хворіє, на інвалідності. Ніяк вони собі не можуть дозволити комп’ютер. Тож, спасибі вам величезне!
– Він точно нормальний! – резюмувала Зіна. – Я, мабуть, додому піду.
– Зіно, що ти городиш?! – зашипіла Наталя.
– Нормальний!? – здивовано перепитав Іван.
– Я все поясню! – запевнила його Наталя. – Хочете кави? Або чай?
Вони розговорилися. Іван розповідав про фонд. Наталя слухала. І все дивилася в його ясні очі. Ну треба ж! Який чоловік хороший. І гарний, що вже взагалі рідкість.
– А хочете, приходьте до нас волонтером! Ми раді будь-якій допомозі.
– Я прийду. – усміхнулася Наталя. – Прийду. Вихідний буде, і я відразу до вас.
Вони з Іваном разом їздили до підопічних, відвозили одяг, техніку, продукти. Когось возили по лікарнях. Зблизилися. Почали зустрічатися. Наталя була щаслива. Ну, треба ж, коли це до неї прийшло! На п’ятому десятку… хоча, чому вона дивується? Батько взагалі після шістдесяти щасливо одружився. Ще б Юлька зрозуміла, що мати в неї одна. Іншої не буде. А то навіть не дзвонить. А від Наталі дзвінки то скидає, а то відповідає і норовить швидше згорнути розмову. Навіть не поділитися з єдиною донькою своїм щастям.
Якось заїхав Костя. Якийсь сумний. Наталя якраз збирала пакет із речами, зі своїми – Іван мав за нею заїхати. Вони поки що жили кожен у себе, але часто ночували в нього.
– Костю, що з тобою? У нашої доньки все гаразд? Вона мені не дзвонить зовсім. І моїм дзвінкам не рада. Наче й не мати я їй!
Вона перевірила, чи не забула чого. Глянула на годинник. Потім на Костю.
– Та вона і зі мною не надто багато говорить. Виросла дівчинка. – зітхнув колишній чоловік. – Хлопець у неї з’явився. Я по вайберу бачив – нормальний хлопець. Начебто. Ти кудись збираєшся?
– Так. А що?
– Я запитати хотів. Але якщо ти поспішаєш…
– Запитай! Що таке?
– Та я… просто я подумав, може нам із тобою спробувати почати все з початку?
Наталя дуже здивувалася. Потім усміхнулася і присіла навпроти Кості.
– Не вийде з початку, Костю. Я вже не одна.
Він невизначено мотнув головою. Чи то розуміючи, чи то не схвалюючи.
– А що? Ти нещасливий?
– Та все гаразд, Наталко! Не хвилюйся.
У неї задзвонив телефон. Іван запитав, чи треба піднятися, допомогти.
– Ні. Зараз спущуся.
Поки вона говорила, Костя вже пішов у передпокій і взувався там. Наталя вийшла, подивилася на нього.
– Костю… що з тобою?
– Наталко. Усе правильно! Дякую тобі за все.
Він посміхнувся сумною посмішкою і пішов. Наталя суворо веліла собі не жаліти його. А то щось таке вже відчула. Але відсмикнула себе. Взяла пакет і вийшла до Івана. Побачила його й усміхнулася.
Він помахав їй рукою. Вискочив із машини, обійняв, поцілував. Відчинив дверцята, допоміг сісти. Перевірив, чи зручно ногам. Обережно прибрав пакет з її рук на заднє сидіння. Наталя навіть заплющила очі. Зараз сяде і ще обійме, і поцілує, наче їм по двадцять. І тільки потім рушить із місця. Їй пощастило. Поруч найдобріший і найтурботливіший чоловік. Чи це не щастя?
