– Тобі не здається, що ти занадто довго була в душі?! Простіше вже було ванну налити… – процідив Валерій, – Адже лічильник рахує…
– Я замерзла! – Тоня глянула на чоловіка, – Майже годину на зупинці простояла! Я ж просила тебе мене забрати…
– Чому я повинен тебе забирати з іншого кінця міста?! – обурився Валерій, – Ти знаєш, скільки я витрачу на бензин?! Громадський транспорт ніхто не відміняв! А замерзла: чаю гарячого краще випий! Це зігріває в рази краще! Або в ковдру загорнися…
Антоніна дивилася на чоловіка розчаровано: вона й сама не розуміла, коли він таким став… Але ж прожили вони разом не так і багато…
…Тоня зустріла Валерія, коли навчалася в технікумі. Хлопець закінчував цей же навчальний заклад – був на останньому курсі. Тоді він здався Тоні розумним і дорослим, практичним і впевненим у собі.
Усе в нього було заплановано і розкладено по поличках. Жодних необдуманих рішень та ексцентричних вчинків: усе виважено й планомірно… Саме цього тоді не вистачало Тоні в чоловіках.
– За такого й заміж виходити можна! – промовила мати Тоні, познайомившись із коханим хлопцем доньки, – Не те, що твій Максим…
Максим, колишній хлопець Тоні, справді, був людиною ненадійною. Він міг пообіцяти прийти сьогодні ввечері о 7, а приходив через день о 9. “Обставини так склалися!” – розводив він руками. Максим практично ніколи не тримав слова, робив те, що йому заманеться.
– Поїхали на річку! – заходив він за Тонею.
– Макс, давай завтра! – говорила дівчина, – Я сьогодні мамі обіцяла вікна вимити…
– Нікуди твої вікна не подінуться! Ходімо! Навіщо чекати до завтра! – умовляв Тоню Максим.
І навпаки…
– Антоніно, у мене сьогодні не виходить піти з тобою! – голосом, що вибачається, говорив він у слухавку телефону.
– Максиме, але ж я чекаю! Одяглася вже, таксі викликала… Ти не міг раніше зателефонувати?! Я б із собою когось покликала! – обурювалася Антоніна. Тепер їй доведеться самій іти в кіно…
– Вибач, я зовсім забув! – зітхав Максим, – До мене рідня з села приїхала…
Таким він був у всьому… Сьогодні міг запросити її в ресторан і накрити шикарний стіл, а завтра просити 500гривень до стипендії…
Тоні такі стосунки набридли. Вона не могла покластися на цю людину ні в чому. Їй хотілося стабільності та впевненості в завтрашньому дні.
Одного разу Максим пообіцяв відвезти її до батьків у село: він якраз купив мопед, а в Тоні серйозно захворіла бабуся і попросила її приїхати.
– Навіщо тобі ці автобуси! – говорив Максим, – На вулиці тепло, ми за 40 хвилин доберемося! Поїдемо ввечері, після пар.
Тоня повірила хлопцеві, квиток на автобус не взяла. Останній автобус поїхав, а Максима все не було… Тоня телефонувала йому кілька разів. Трубку він не брав…
Дівчині довелося їхати до бабусі наступного дня першим автобусом. Бабуся її так і не дочекалася…
Уже після похорону Тоня дізналася, що Максим поїхав підвозити друга і пробив колесо. Поки дістався до СТО, поки поміняв колесо… Вирішив, що їхати вже пізно: вночі їздити Максим боявся. Ось і вирішив відвезти Тоню наступного дня. А телефон він залишив удома – забув. Тож зателефонувати їй не міг…
– Чому не подзвонив, коли приїхав додому? – запитала байдуже Тоня.
– Було вже пізно. Я вирішив, що ти спиш… А вранці й сам проспав: будильник забув завести…
Тоня зітхнула. Максима не переробити – це вона чудово розуміла. А от чи готова вона до такого життя?! Чи готова вона сама тримати все під контролем, відповідати за себе і “за того хлопця”?! У цьому Тоня сумнівалася… Тому стосунки Тоні й Максима закінчилися…
Валерій був іншим. Він цінував стабільність і комфорт, усі його вчинки були зваженими, а слова – обдуманими. Він ніколи не обіцяв того, чого не міг виконати. Антоніна одразу зрозуміла, що перед нею – дорослий чоловік, упевнений у завтрашньому дні.
Валерій був ввічливий і послужливий, з ним було про що поговорити, він завжди виконував свої обіцянки. Але було і щось, чого ніяк не могла зрозуміти Антоніна. Що це: скупість чи вміння розпоряджатися грошима?!
Уперше Тоня зіткнулася з цією дивиною в поведінці Валерія, коли вони пішли з ним у кафе. Запросив дівчину в кафе саме Валерій.
– Замовляй! – посміхнувся хлопець, – Ти ж із навчання, голодна, напевно.
І Тоня замовила печеню по-домашньому та салат.
– Що ти будеш пити? – поцікавився Валерій, – Я за кермом, мені просто води.
Тоня замовила якийсь бюджетний коктейль – їй було незручно замовляти багато й дорого в перше ж їхнє відвідування кафе. Та й узагалі, Тоня вважала, що дівчина не повинна нахабніти, коли за неї платять…
Однак коли принесли рахунок, Тоня була здивована. Валерій уважно порахував щось на телефонному калькуляторі, поклав гроші й присунув рахунок до неї.
– Ти винна 764 гривні, – промовив хлопець, – це вже з чайовими.
Тоня ошелешено дивилася в рахунок. Чоловік навіть хліб порахував, поділивши його ціну навпіл. Природно, свій коктейль вона теж оплачувала сама…
– Добре, що я гроші із собою взяла! – емоційно описувала Тоня матері свій похід у кафе, – А то б зганьбилася…
– Ну, що тобі сказати… – протягнула Валентина Михайлівна. – Може, це й правильно… Чому він має на практично незнайому дівчину свої гроші витрачати?! Чоловік уміє заробляти, уміє і рахувати свої гроші. Це непогано. Усе ж краще, ніж із твоїм Максом, у якого до стипендії залишалися тільки борги…
– Ну, я не знаю… – протягнула Тоня, – Я до такого не звикла… Якось дивно все це…
– Кожна людина особлива. Це не означає, що погана. Просто вона така… Напевно, так було заведено в них у сім’ї. Не варто робити поспішних висновків!
Антоніна поспішних висновків робити не стала. Як виявилося, Валерій був із тих людей, які ніколи не упустять своє. А ще він пропагував рівноправність:
– А чим дівчина краща чи гірша за чоловіка?! – дивувався він, – Ось ти, наприклад, відучишся, освіту здобудеш, на роботу вийдеш… Отримуватимеш зарплату – як і будь-який чоловік! А, може, навіть більше: як пощастить…
Чому ж витрати має брати на себе хлопець?! Я вважаю, що потрібно все ділити навпіл: дівчина – теж людина, у неї є руки і ноги, вона теж може заробити!
Тоня не знала, що заперечити. Вона кивала і погоджувалася.
Незабаром для неї вже нормальним стало те, що, коли вони йдуть у кіно чи в театр, кожен купує квиток за свої гроші. І попкорн купує кожен сам собі, і перекус у кафе оплачує… Навіть за проїзд у громадському транспорті Тоня платила сама!
Її подружки дивувалися таким дивацтвам у стосунках пари, але не втручалися: зрештою, Тоня була дорослою самостійною дівчиною…
– Звичайно, виходь за нього заміж! – Валентина Михайлівна замахала руками. – Де ти ще такого хлопця знайдеш?! Розсудливий, розумний, не марнотратний… Робота в нього хороша, перспективи які… Квартира своя…
– Квартира у Валерія в іпотеці! – зітхнула Тоня, – Мені іноді здається, що він спеціально її до шлюбу взяв, щоб потім ні з ким не ділитися…
– А це дуже навіть мудре рішення! – закивала Валентина Михайлівна. – Зате хлопець у будь-якому разі залишиться з квартирою!
– Мамо, я іноді сумніваюся, що ти моя мати, а не Валерія! – розсміялася Тоня. – А я з чим залишуся?! Із дитиною на руках?! Значить, кажеш, погоджуватися…
– Навіть і не думай! – промовила жінка, – Погоджуйся. Якщо будеш мудрою жінкою, залишишся і з дитиною, і з чоловіком, і з квартирою!
Весілля зіграли, поділивши витрати порівну. Сукню нареченій купували її батьки…
– Антоніно, ти вже працюєш, – промовив молодий чоловік одразу після весілля, – тому скажу тобі одразу: я за роздільний бюджет. Ми з тобою про це говорили…
Антоніна насупилася. Якщо чесно, вона думала, що роздільний бюджет у них із Валерієм буде до весілля. Адже після весілля вони стають однією сім’єю! Однак, мабуть, її молодий чоловік так не думав…
– Кожен із нас має відкласти гроші на оплату комунальних платежів: навпіл – так буде чесно. На продукти теж будемо відкладати певну суму на місяць. Потрібно буде розпланувати, що саме і скільки нам потрібно на двох…
Ну, й окрему суму відкладатимемо на щось серйозне: меблі там оновити чи ремонт у ванній зробити…
– Але ж у мене не така велика зарплата, як у тебе, – протягнула вона.
– Антоніно, ти знала мої життєві принципи! – розвів руками чоловік. – Я думав, ти їх підтримуєш…
– А речі? Косметику? Ми їх теж із загальної суми купуватимемо? – запитала Тоня.
– Ні, тут кожен купуватиме те, що він хоче і може собі дозволити з тих грошей, що залишилися, – промовив Валерій.
– Якщо вони залишаться, – зітхнула Тоня сумно.
Сімейне життя не заладилося якось одразу. Валерій був не просто відповідальним: він був нудним. Рахував кожну копійку, писав списки покупок, зважаючи навіть на фірму виробника й те, що молоко однієї марки дешевше за іншу…
Тоня не завжди вкладалася в ту суму, яку він виділив на покупки. Зрештою, вирішивши, що молода дружина занадто марнотратна, Валерій став закуповувати продукти сам. Для цього він їздив до мережевих магазинів і на оптові бази та брав товари за акцією або зі знижкою. Далеко не завжди ці товари були якісні…
– Навіщо ти купила цей засіб для миття посуду?! Я ж у п’ятницю в Метро збираюся: там дешевше! – хитав головою Валерій, розглядаючи пляшку з новим мийним.
– Валерію, у мене засіб сьогодні закінчився! Мені що – до п’ятниці чекати?! Я купила його в магазині біля будинку, не такий він і дорогий… А той, що ти мені минулого разу привозив – він же як вода! Їм посуд нормально не вимиєш!
– Ну, раніше наші матері й бабусі взагалі содою мили! – знизував плечима Валерій, – І нічого!
– Ну, так, – зітхала Тоня, – нічого хорошого… Ти маєш рацію…
Валентина Михайлівна все ще вважала, що нічого страшного не відбувається.
– Просто в кожній родині свої правила! – говорила вона, – Може, це й непогано… Валерій все планує, економить, зайвої копійки не витратить. Зате іпотеку він до наступного року збирається погасити!
– Мені то що! – зітхала Тоня.- Іпотека-то його… А я, своєю чергою, не можу чогось зайвого купити: все суто за списком! Та ще й у певну суму потрібно вкластися! Я втомилася рахувати копійки, мамо! А головне: ми ж не бідуємо! Гроші є, але витрачати їх не можна…
Дівчині її сімейне життя не подобалося все більше. Валерій рахував кожну копійку. Вони нікуди не ходили разом, відпочивали хіба що на дачі в його батьків або в селі в батьків Тоні.
– Море – це зайва трата грошей, – говорив Валерій, – краще на річку з’їздити!
Але навіть на річку замість шашликів він брав сосиски, а замість лежаків – покривало з дому…
– Мамо, я чекаю на дитину! – Антоніна ходила взад-вперед по кухні, – Що тепер робити?!
– Як що робити?!Ти ж заміжня! – здивовано промовила Валентина Михайлівна, – Це, по-моєму, прекрасна новина!
– Заміжня… Але як же я протягну одна з дитиною на дитячі виплати?! Я ж не зможу вкладати свою половину в сімейний бюджет! – зітхнула Тоня, – Та й дитині стільки всього потрібно…
– Я думаю, донечко, що весь цей роздільний бюджет скасують одразу, щойно з’явиться на світ малюк! Валерій не зможе брати гроші з матері своєї дитини! – промовила Валентина Михайлівна.
– Ну, не знаю… – протягнула дівчина, – Щось сумніваюся я в тому, що він здатний змінитися…
Антоніна виявилася права.
– Я дуже радий! – вигукнув Валерій, коли Тоня сказала йому про те, що в них буде дитина. Дівчина здивувалася. А він продовжив: – Радий тому, що це сталося вже після того, як я виплачу борг за іпотекою!
Тоня була згодна: це теж досить вагомий привід для радості. Положення Антоніни нічого не змінило: вона так само вносила частку в сімейний бюджет… Рівно стільки ж, скільки й Валерій. А потім Тоня потрапила в лікарню.
– У мене немає грошей, щоб цього місяця внести свою половину, – протягнула жінка, – ліки дорогі, ти ж знаєш…
– Я підозрював, що так і буде… – насупився Валерій, – Гаразд уже, я цього разу внесу всю суму – і за тебе теж – а ти з декретних потім віддаси.
Так розбилася мрія Антоніни про те, що Валерій і його ставлення до життя зміниться…
Тоня привела у світ доньку. Крихітка була здоровенькою й активною. Молода мати часто не спала ночами, заколисуючи її, іноді Тоня навіть не пам’ятала, як діставалася ліжка.
– Я не можу тобі нічим допомогти! – одразу самоусунувся Валерій. – Немовля – це відповідальність матері. До того ж мені на роботу рано вставати… У мене підвищення намічається, запізнення можуть усе зіпсувати! Та й працювати потрібно плідно, а не спати на ходу.
Уже через тиждень Валерій перейшов спати в іншу кімнату, щоб крихітка-дочка не заважала його спокійному сну…
Ліжечко Тоні віддали знайомі, візок вона вирішила купити не новий.
– Валерію, ти мені даси грошей на візочок? – запитала Тоня в чоловіка, – З дитиною гуляти потрібно…
– У мене на все це грошей немає: я планую нову машину купувати наступного року. Потрібно трохи затягнути паски… – промовив Валерій.
– Ну, навіщо тобі нова машина зараз?! – Тоня зітхнула, – У нас дитина маленька, стільки грошей треба… Невже не можна трохи почекати?!
– Антоніно, до чого тут дитина?! У тебе ж є дитячі! А машина нова нам потрібна! Я стару брав уже, її капітальний ремонт занадто дорого нам обійдеться. Краще вже нову! – знизав плечима Валерій.
– До речі, ти не забула, що цього місяця ти повністю оплачуєш комунальні послуги?
– Не забула, – зітхнула Тоня, – головне, що ти про це пам’ятаєш…
Грошей Тоні не вистачало. Зрештою, вона вирішила поговорити з Валерієм: адже вона не отримувала зарплату – тільки виплати на дитину! Відклавши свою частину на комунальні послуги, Тоня залишалася ні з чим: у неї на руках залишалися копійки, яких не вистачало навіть на підгузки для доньки!
– Підгузки можна й не купувати! – заявив Валерій.- Раніше наші мами…
– Знаю, – зітхнула Тоня, – посуд содою мили, а прали господарським милом. Але ми в інший час живемо!
– Це люди різні, а не час! Просто зледащіли всі зараз… – насупився Валерій. – Гаразд, давай так: на комуналку скидаємося, а продукти сам собі кожен купує.
– А готує теж кожен сам собі?! – Тоня насупилася.- Або я повинна буду тобі твоє м’ясо готувати, навіть не спробувавши?!
– Добре, я сам купуватиму базові продукти, – насупився Валерій, – поки ти в декреті…
Валерій купував продукти, Тоня готувала з них обіди і вечері. Комунальні послуги вони оплачували навпіл. До дочки Валерій, як і раніше, ставився прохолодно.
– З Днем народження! – Валерій простягнув Тоні букет квітів. Такі продавали бабусі біля переходу. Букет був явно несвіжим: квіти поникли й опустили голівки.
– Дякую, – посміхнулася Тоня, – Проходь, святкова вечеря на тебе чекає!
Крім святкової вечері на Валерія чекали батьки Тоні і його мати – їх усіх запросила Антоніна.
– У нас гості?! – здивувався Валерій, – А, кажеш, грошей немає, – протягнув він.
– Я взяла з тих, що ти на продукти залишив, – тихо, щоб не почули батьки, промовила Тоня.
– Добре, потім віддаси, – байдуже промовив Валерій.Спеціально для сайту Stories
Тоня глянула на букет, подарований їй чоловіком. Захотілося розридатися просто тут і зараз: її сімейне життя було дуже схоже на цей букет…
– Валерію, ось, візьми, – Тоня простягнула гроші, – це борг за продукти.
– Ти ж казала, що в тебе грошей немає! – підозріло промовив чоловік.
– Мені мої батьки подарували кілька тисяч. Якраз вистачить борг тобі віддати…
– І навіщо було їх запрошувати?! Вигода в чому?! – хмикнув Валерій.
– До чого тут вигода?! Мені просто захотілося свята! Адже ми нікуди не ходимо! Я весь час удома сиджу, у чотирьох стінах із дитиною! – готова була розридатися Тоня.
– По-перше, у тебе немає грошей, щоб кудись ходити. А ти ж знаєш мої принципи: рівноправність. По-друге, ти ж розуміла, що так буде, коли вирішила дитину на світ привести! До чого зараз претензії?! – знизав плечима Валерій.
– Рівноправність, кажеш… – протягнула Тоня, – Ну що ж… Значить, буде тобі рівноправність. Обов’язки теж ділитимемо порівну! Сьогодні вночі за Міланою дивишся ти. А завтра твоя черга готувати вечерю…
– Ми так не домовлялися! – насупився Валерій, – Це жіночі обов’язки!
– Мені просто цікаво, а які тоді обов’язки вважаються чоловічими?! Що повинен робити ти, якщо все по дому роблю я?!
– Чоловік заробляє гроші! – протягнув Валерій.
– Та ти що! Ну, тоді чоловік має оплачувати жіночу працю, якщо вже в нас із тобою рівноправність! Не хочеш пилососити: заплати мені – і я зроблю це! Точно так і з готуванням, і з пранням, і з усім іншим! А то, виходить, гроші ти заробляєш виключно для себе, а я повинна тебе обслуговувати! Не піде!
Наступного дня Тоня надала чоловікові розцінки на домашні роботи. Валерій насупився: він не думав, що дружина говорить серйозно. Однак цього вечора на нього не чекала вдома смачна вечеря, а сорочки не були випрані й випрасувані…
– Можеш оплатити послуги домробітниці оптом на цілий тиждень! – посміхнулася Тоня, – Це буде набагато дешевше!
Скриплячи зубами, Валерій оплатив рахунок. На столі за помахом чарівної палички з’явилася вечеря…
– Скажи спасибі, що я нічні зміни не рахую! – усміхнулася Тоня. Вона зрозуміла, що, якщо вона зараз нічого не зробить, то через півроку вони з Валерієм просто розлучаться…
… – Антоніно, по-моєму, це неправильно! – Валерій дивився на дружину, – Адже ми сім’я! А я тобі навіть за витертий пил плачу…
– Але я ж оплачую свою частину комунальних послуг – рівно половину. І ти не береш до уваги того, що все, що я зараз отримую – це дитячі виплати. Ось мені й доводиться заробляти хоча б на те, щоб внести свою частину в загальний сімейний бюджет…
– Я зрозумів і усвідомив, – зітхнув Валерій, – а якщо я сам оплачуватиму комунальні послуги і купуватиму продукти, ти не будеш рахувати всі свої послуги в окремий прайс?!
– Не буду! – усміхнулася Тоня, – Я вважаю, що сімейний бюджет має бути спільним: отримали гроші, поклали в одну коробку – і користуємося разом. Комуналку оплатили, продукти закупили, залишили частину на серйозні покупки… Кожен залишив собі якусь суму – а решту грошей у загальний котел… Так, мені здається, буде справедливо…
– А як же машина?! Якщо я буду все класти в загальний котел, коли ж я її куплю?! – зітхнув Валерій.
– На машину можна відкладати окремо, – знизала плечима Тоня, – та й не обов’язково купувати її саме зараз – почекаймо, поки я на роботу вийду. Тоді і з грошима легше буде…
Валерій, скриплячи зубами, погодився: як би там не було, він кохав дружину і не хотів її втрачати.
У сімейному житті Валерія та Антоніни почався новий період… Роздільний сімейний бюджет змінився бюджетом спільним. Чи надовго…
