– Знову? Чого розвалилася, як на курорті? Тоньці не збираєшся допомагати? – грізно спитав Іван у сестри дружини, тримаючи в руці сокиру.
– Ох, господи! Налякав! Забери сокирку, а то пораниш когось ненароком, – відповіла Галина.
– Іване, ну чого ти? Припини, Галя ж у гостях у нас, – спробувала згладити ситуацію дружина Антоніна, котра з ранку вже поралася на городі, а до цього, піднявшись о п’ятій ранку, поставила тісто, напекла пирогів з капустою і яблуками, перемила весь будинок і попрасувала купу білизни.
– У гостях? Другий місяць? А її вдома ніхто не загубив? І що в неї з роботою? Як подивлюся – і не збирається. Відпустка давно вже закінчилася. Невже вигнали? Правильно зробили! Хто такого ледаря буде тримати, та ще й зарплату їй платити?
– Іване, ну чого ти розійшовся з ранку? Не похмелився, чи що? – спокійно спитала Галина, яка звикла до грубості зятя.
Їй такі слова на свою адресу було чути не вперше, але вона терпіла, бо знала – має мету.
– А це не твого розуму діло! Ти мене напувала, щоб говорити, що я з похміллям? Ось тому й не кажи нічого!
— Ох і грубий ти, Іван! І як тільки Антоніна тебе стільки років терпить? Я б давно кинула.
— Тебе ж терпить, хоч від тебе ніякого толку, одна шкода, а я їй гроші приношу та по господарству допомагаю! – гордо вимовив чоловік. – Я їй чоловік. Глава сім’ї. А ти хто і чому на нашій шиї сидиш уже другий місяць, я не знаю.
Чоловік зранку трохи прийняв на груди. Сьогодні був вихідний – на зміну лише за два дні. Мав повне право. І стан його організму надавав йому зараз сміливості щодо нахабної родички. Він уже не знав, як її вигнати додому.
— Іди, кажу, Тоньці допоможи!
— Так, добре, Іване, заспокойся. Я вже все зробила. Нема з чим допомагати, – по-доброму сказала Тоня.
Їй, звичайно, теж була тягарем ця ситуація. Старша сестра Галина жила у них другий місяць, чим викликала постійні скандали у сім’ї, але вигнати вона її не могла. Не так була вихована. Та й повелося у них так у сім’ї. Галина була старша за Тоню на п’ять років і все дитинство зневажала нею.
— Я тебе виховую, дурненька. Навчаю, як пристосовуватися до життя. Ніхто тебе не жалітиме, коли виростеш, тож звикай. Життя – сувора штука.
Всі справи по дому вона намагалася зіпхнути на молодшу сестричку, а сама в цей час прохолоджувалась з подружками, а ставши старшими, – вже й з хлопцями. Батьки були трудягами, багато працювали та особливо вихованням дочок не займалися.
Вдома і на городі справи перероблено, уроки вивчені, а що ще треба? Те, що між сестрами був конфлікт на постійній основі їх не дуже хвилювало. Та й до речі сказати, до молодшої ставилися обоє з прохолодою. Не виправдала вона їхніх надій – чекали на Антона, а народилася знову донька, Антоніна.
Потім Галина вийшла заміж та народжувала один за одним трьох дітей. Неважко здогадатися, що за таких обставин молодій і незаміжній Тоні діставалося на повну. Вона стала майже цілодобовою нянькою у дітей старшої сестри.
Врятував її від такого несправедливого ставлення, а насправді від сімейного рабства, Іван. Врятував у буквальному значенні цього слова. Він узяв Тоню за дружину і повіз із маленького селища до міста, вирвавши дівчину з рук нахабних родичів.
Поступово, не без допомоги батьків чоловіка, вони змогли побудувати невеликий будиночок, народили діток і жили непогано. Як усі жили. Але нахабство – воно на те й друге щастя, щоб ним можна було користуватися нескінченно! Галина не вгамувалася.
Спочатку вона повісила на Тоню хвору матір, сама при цьому жодної участі у догляді за нею не брала. Тоні це було не в тягар, хоча вона працювала і виховувала двох малолітніх дітей. Розуміла, що це її прямий обов’язок. Хто ж ще тяжко хвору матір доглядатиме, якщо не рідна дочка. Іван сердився.
Він дзвонив Галині і питав, коли ж настане її черга доглядати тещу, але в неї завжди були поважні причини. Так і померла мати на руках змученої і схудлої від вічної гонки Антоніни. Галина лише на похорон приїхала. Та й тут намагалася все більше лежати чи сидіти. Стрес насилу переживала, бачте.
І зараз у відносинах сестер постійно прослизало це поблажливо-зарозуміле ставлення старшої по відношенню до молодшої. Навіть той факт, що Галина жила вже стільки часу в них у гостях, при цьому не витрачаючи свої кошти ні на продукти, ні на інші побутові потреби, її анітрохи не бентежив.
Вона вважала, що тут, у цьому будинку, її повинні годувати, напувати і вітати стільки, скільки сама вирішить. А справа була ось у чому. Галину по суті вигнали з дому її власні дітки. Чоловік уже давно був у іншому світі, а діти – двоє синів та донька, намірилися продати батьківську хату та грошики поділити між собою.
Бачите, боргів багато накопичилося у них, а взяти гроші не було де. Ось і звернули вони свої погляди на єдине фамільне багатство – невеликий дерев’яний будинок у селищі, де жила Галина після смерті чоловіка. Галина пішла назустріч бажанню дітей, будинок продали і залишилася вона без даху над головою.
Тоді в її розважливій голові народився простий, як вона думала, але дуже вдалий план, який вирішував усі її проблеми. Роботи у селищі не було. Галина після закриття фабрики перебивалася тимчасовими заробітками і мріяла поїхати до міста, де з роботою було набагато краще.
А тут ще й без житла лишилася. Жити вона планувала, звичайно ж, у будинку сестри Антоніни. Єдиною перешкодою для того, щоб оселитися тут на постійній основі, був зять Іван. З завидною постійністю Галина капала на мізки сестрі про те, який у неї поганий чоловік – грубіян, яких світ не бачив, і випити любить, і грошей мало заробляє.
Тоня тільки посміхалася поблажливо – який вже є, життя з ним прожили і непогано прожили, до речі. Тоді Галина вирішила застосувати останній засіб – вигадала історію про те, що Іван у селище до однієї баби їздить уже багато років.
— До розлученої Ритки твій їздить. Не знала? Все селище про це говорить, а тобі хоч би що. Ось вони які мужики – сивина в бороду, а біс у ребро. Гаразд, хоч мій Васька до такої ганьби не дожив. А то теж мотався б тепер по чужих спідницях. Усі вони однакові. Я б не винесла такого сорому, – не заспокоювалася Галина. – Вигнала б ти його, Тонько.
– Та неправда це! Що ти вигадуєш! Не стане мій Іван нікуди їздити, не такий він. Я його краще за тебе знаю, так що припини нісенітницю верзти.
Але одного разу сталося те, що розкрило господарям справжні причини такого тривалого гостювання Галини у їхньому будинку.
— Тонько, що робиться? А? Ось це новини! – зайшовши до хати з двору, де довго з кимось розмовляв телефоном, видав Іван.
— Та які новини? Що ти як заполошний кричиш, а до пуття нічого не пояснюєш? – Запитала Тоня.
— Кажу тобі – він дурний у тебе. Одне слово – нікудишній мужик! – Вставила своє слово Галина.
— А ти взагалі замовкни! Бомжам слово не давали! – крикнув на гостю Іван. – Будинку ж у неї немає! Все! Тю-тю! Дітки світом пустили по світу матінку свою рідну!
– Та ти що, Іване? Що ти таке кажеш? – не повірила йому Антоніна.
А потім, уже звертаючись до сестри, запитала:
— Галю, що він нісенітницю якусь про твій дім каже? Скажи, що то неправда.
– Та не скаже вона тобі цього! Не скаже! Тому що це найчистіша правда. Люди розповіли, сусіди ж її! Запитують, чи не в курсі ми, що з нею та де вона. Переймаються, хвилюються. А що з нею буде? Сіла на нашу шию та ніжки звісила. Так виходить, Галино Михайлівно?
– Так, так. А хто тебе питатиме, морда твоя вічно п’яна? Я у сестри живу. Маю право. Вона мені рідна. Кров моя, – зло відповіла йому Галина.
— А діти, значить, твої тобі не рідні, коли з тобою так вчинили? – не вгавав Іван. – І попрошу мене у моєму власному домі не ображати!
– Я з тобою не хочу розмовляти! І слухати тебе не буду! – заверещала Галина.
– А я хочу, бо наші діти нам рідні, на відміну від твоїх. І я не розумію, чому я їх повинен утискати, щоб ти тут панувала.
– Галю, як же так? Як ти дозволила це? Адже ти тепер без дому, без житла залишилася? – засмутилася Тоня.
— А тому що дуже хитра. Сама себе обхитрила, виходить. Хотіла тут у нас назавжди оселитися. Та мене мріяла вигнати. З мого власного будинку! Яка нахабниця! Та тільки нічого в тебе не вийде! Зрозуміла?
— А що ти мені зробиш? Виженеш, чи що? – кричала йому Галина.
– Так. Вижену. Більше того, я вже подзвонив твоїм зухвалим діткам, щоб вони тебе звідси скоріше забрали. Тож чекай, ось-ось приїдуть. Я їм пригрозив, що знайду на них управу.
За годину приїхав старший син Галини. Мовчазну і насуплену матір він забрав разом із її валізами та сумками до себе.
— Ненавиджу вас, яка ви мені рідня після цього! – кричала вона, їдучи. – Знати вас не хочу після цього!
— Ось, Тонечко, бачиш, як вийшло. Скільки людині добра не роби, а все повз. Така вже людина, твоя сестра. Нехай тепер із нею діти її розбираються, а з нас вистачить, – попиваючи ввечері чай у спокійній сімейній атмосфері, говорив Іван дружині.
— Так, негарна історія вийшла, – відповіла Тоня. – Не роби людям добра і не отримаєш зла.
