Людмила лежала в палаті, весь час думаючи про дітей. Як вони там? Вероніка Сергіївна їх не кине, але все ж…
Вона лежала і згадувала. Так повелося, що з мамою в неї від початку не особливо райдужні стосунки були.
Скільки Люда себе пам’ятала, мама весь час була в пошуку нового чоловіка. З батьком Люди вона розійшлася, коли дівчинці було 5 років. Заміж Люда вийшла рано, їй було дев’ятнадцять, переїхала до чоловіка в інше місто. Мама з полегшенням зітхнула, тепер їй ніхто не заважав.
Але сімейне життя тривало недовго. Микола був чудовим чоловіком, a коли з’явився на світ Мишко, виявився ще й чудовим батьком. Тільки ось, коли Мишкові виповнилося два роки, сталася трагедія.
Микола працював таксистом і одного разу, коли він відвіз клієнта і повертався пізно ввечері, на трасі заснув за кермом. Машина вилетіла з дороги, Миколу було не врятувати.
Так Люда й залишилася вдовою у свої двадцять три роки. Залишатися в місті, де все нагадувало про чоловіка і трагедію, що сталася, вона не змогла. За рік вона продала квартиру і повернулася в рідне місто, все ж до матері ближче. Однак мати зустріла її без особливого ентузіазму.
– Я, звичайно, співчуваю твоєму горю, але жити нам разом ніяк не можна. У мене чоловік. A у тебе маленька дитина, вона заважатиме, лізтиме скрізь. Тож купи собі окрему квартиру і живи. Так, і з дитиною на мене теж не розраховуй. Я для себе пожити хочу.
Та Люда й не розраховувала. Вона сподівалася, що мати хоча б кілька разів на місяць хоч на кілька годин зможе її підстрахувати. Але ні, не тут-то було.
Ну що ж, гаразд, так тому й бути. Люда на виручені від продажу квартири гроші купила непогану “однушку”, влаштувалася на роботу, і зажили вони удвох із Мишком. A за рік у її житті з’явився Сашко, такий гарний, такий надійний. Ось тільки зі свекрухою не склалося відразу ж. Їй категорично не сподобалася майбутня невістка: старша за її сина на два роки, та ще й із дитиною.
Вмовляла вона сина, вмовляла, та так нічого не змогла вдіяти. Одружилися Люда з Сашком, тільки свекруха категорично відмовилася з невісткою спілкуватися, навіть коли Соня з’явилася.
A з Михайликом у Сашка стосунки прекрасні склалися, Мишко-то свого рідного батька не пам’ятав зовсім, a вітчима швидко став татом називати.
Сашко Михайлика всиновив і взагалі, що Мишко, що Соня, – обидва рідні для нього. До матері він зрідка заїжджав, але завжди один, без Люди, нічого дружині про ці зустрічі не розповідав, але повертався завжди похмурий, не в настрої.
Сашкові дісталася від бабусі двокімнатна квартира, продали вони її, продали однокімнатну Люди, купили невелику трикімнатну, та й жили собі щасливо.
Сашко вахтовим методом працював, Люда, щойно Сонечку в садочок взяли, теж одразу на роботу вийшла.
A ось тепер душа у Люди не на місці. Коли все сталося, зателефонувала вона матері, попросила за дітьми доглянути.
– Людо, та що ти, ми ж із Володею їдемо завтра відпочивати. Я не зможу. Ну попроси, врешті-решт свекруху свою. Нехай з онуками посидить, – відповіла мама і відключилася.
Ага, свекруху попросити. Люда з нею взагалі ніколи не спілкувалася, вона бачити її, Люду, не хоче, a тут, посидьте з онуками. Та й Мишко взагалі-то їй ніхто, вона це відразу підкреслила.
Добре, що є така чудова Вероніка Сергіївна… Людмила про всяк випадок дала їй телефон свекрухи. Ну хіба мало що, операція все-таки…
У двері палати просунулася скуйовджена голова Мишка.
– Привіт, мамо!
– O, синочок прийшов, – розплилася в усмішці Люда.
Він пройшов, сів на стілець поруч із ліжком матері. Сусідки по палаті спостерігали за ним.
– Мамо, у нас усе добре, ти тільки не хвилюйся й одужуй, – солідно сказав хлопчик. – Молоко і хліб я купив, коли зі школи йшов, усе інше поки що є. Тітка Вероніка ввечері зайде. A ти тільки подзвони в дитячий садок, щоб Аллі Миколаївні дозволили Соню додому відводити. A то мені сказали, що не віддадуть. Я начебто це, непо… непо
– Неповнолітній, – усміхнулася мати. – Подзвоню зараз. Ти в мене такий дорослий, виявляється.
– Я, мамо, зовсім дорослий. Ти як? У тебе сильно болить? – тривожно запитав Михайло.
– Та що ти, синку! Зовсім не болить! A тепер ось тебе побачила, так ще швидше одужаю!
Коли Мишко пішов, одна із сусідок із неприхованою заздрістю зітхнула:
– Який син у тебе росте, Людо! Ми ось із Оленою надивитися не могли. Усього десять років, a який дорослий і самостійний. A мій онук тільки в телефоні сидить, у магазин сходити – ні-ні. Маленький ще.
– Не всього десять, a вже цілих десять, – усміхнулася Люда. – Ми так у родині говоримо.
– Правильно, – погодилася жінка, – все правильно.
Коли Мишко повернувся додому, то застав там тітку Вероніку з незнайомою жінкою.
– Ну привіт, Михайле, – сказала жінка.
– Вітаю, – розгубився Мишко. – A Ви хто?
– Я мама твого тата, тож, виходить, що бабуся твоя, – відповіла вона. – Називати мене можеш, як тобі зручніше. Хочеш – бабусею, хочеш – на ім’я-по батькові Ольгою Петрівною.
– A чому я Вас не знаю? – ще більш розгублено запитав Мишко.
– Тому що я дурна стара, – проворчала Ольга Петрівна.
– Що? – не зрозумів хлопчик.
– Та нічого. Просто бурчу, та сама себе лаю. Ну що, показуй, як ви живете.
Коли ввечері вихователька привела Соню, у будинку пахло чимось смачним. Дівчинка потягнула носом:
– Пиріжки? – здивувалася вона.
– Так, – відповів Мишко, – до нас приїхала бабуся.
– Яка бабуся? – запитала Соня.
– A ось така, – вийшла в передпокій Ольга Петрівна. – Роздягайся, підемо вечеряти і знайомитися.
Вечеря пройшла тепло, хоча спочатку була певна напруженість. Соня з-під лоба прискіпливо і підозріло розглядала нову бабусю, Мишко теж почувався трохи скуто. Але поступово напруга спадала. Вероніка Сергіївна тихо раділа про себе.
– Гаразд, – сказала вона нарешті, – ви тут господарюйте, a мені час.
– Дякую Вам, – від душі подякувала Ольга Петрівна, – величезне спасибі за все.
– Та що Ви, – посміхнулася сусідка. – Головне, що Ви тут. Усе, відпочивайте. Якщо що, приходьте, телефонуйте.
Повернувшись на кухню, Ольга Петрівна побачила, що Мишко прибрав увесь посуд, начисто протер стіл і вже відкрив кран.
– Почекай, – зупинила його жінка. – Ти йди, відпочинь, набігався вже сьогодні. Я сама посуд вимию.
Мишко кивнув і радісно втік, мити посуд він страшенно не любив, що вже тут лукавити.
Коли, покінчивши з посудом, Ольга Петрівна повернулася в кімнату, то виявила, що Соня захоплена переглядом мультика, a Мишко валяється на підлозі перед шахівницею, на якій було розставлено завдання.
– Соню, ми домовилися з тобою: додивляєшся цей мультик і спати, – суворо сказав брат.
– Гаразд, – зітхнула дівчинка.
– Ого, Михайле, ти шахами цікавишся? – здивувалася бабуся.
– Він і в гурток ходить, – вставила свої п’ять копійок Соня.
– Треба ж, – похитала головою Ольга Петрівна. – Зовсім як твій тато.
Вона осіклася, згадавши, що Мишко не є сином Сашка. Але, відігнавши від себе цей зовсім неважливий факт, продовжувала:
– A ти знаєш, я ж теж шахами займалася, я і тата свого часу навчила.
– Правда? – здивувався Мишко. – A мене тато навчив.
– Зіграємо? – запропонувала бабуся.
Мишко швидко розставив шахи, і партія почалася. Про те, що Соню потрібно відправити спати, уже ніхто не згадав, a хитра дівчинка, природно, зачаїлася і вирішила не нагадувати про себе. Мультиків-то ще багато.
– Ось це ти молодець! – вигукнула нарешті Ольга Петрівна. – Соня, він мене обіграв.
– Ура! – застрибала Соня.
– Так, – суворо сказав Мишко, – a ти чого це не спиш? Нумо швидко у ліжко!
– Швидко у ліжко! Спати, спати! – проспівала Соня і пішла у свою кімнату.
– Бабусю, – раптом сказав Мишко. – A ти залишайся у нас,гa? У Соні в кімнаті є диван, можна там спати. Залишайся.
– Звісно залишуся, – відповіла Ольга Петрівна, a в очах зрадницьки з’явилися сльози.
Наступного дня Мишко знову відвів сестричку в дитячий садок, a після школи заскочив до матері.
– Мамо! – випалив він із порога, – A в нас бабуся з’явилася!
– Яка бабуся? – не зрозуміла Людмила, її мати ж начебто поїхала.
– Ольга Петрівна, мама нашого тата. Їй тітка Вероніка зателефонувала, вона одразу ж прийшла. Живе зараз із нами. Сказала, що, поки ти не видужаєш, вона допомагатиме. Вона в шахи грає, уявляєш?
Люда від несподіванки відкрила рот, не знаючи, як реагувати. Насилу впоравшись зі здивуванням, вона сказала:
– Ну ось бачиш, Михайлику, як добре. Тепер хоч тобі легше буде, та й я не так хвилюватися буду.
– Мамо, ти не хвилюйся, у нас усе добре. І мені зовсім не важко. Я ж чоловік.
– Звичайно, чоловік, – посміхнулася мати, скуйовдивши волосся сина, – справжнісінький чоловік, ти в мене зовсім-зовсім дорослий.Спеціально для сайту Stories
Відновлення йшло чудово, через тиждень Людмилу виписали. Забирати її з лікарні прийшли Мишко і свекруха.
– Ти вибач мене, Людо, дурепу стару, – сказала Ольга Петрівна, коли вони вже повернулися додому. – Сашко мій , пізній у мене, дітей не було довго, ми змирилися вже, як раптом такий подарунок у сорок років.
Чоловік ще старший за мене був, до закінчення Сашком школи не дожив. Сама потім піднімала сина. Хотілося, щоб усе в нього було добре, краще за всіх. От і вирішила, що сама знаю, що для нього краще.
– Дякую Вам, Ольго Петрівно, що підтримали, – відповіла Люда. – Що б я робила без Вас, не знаю навіть. Сашко-то з вахти тільки через місяць повернеться.
– Перестань. От я й залишуся поки що у вас. По господарству допоможу, тобі зараз берегтися потрібно.
Ольга Петрівна залишилася до приїзду сина. Вони непогано порозумілися з невісткою, і ще вона не могла натішитися, який чудовий онук у неї росте. Михайло продовжував водити сестру в садок, ходив за продуктами, займався з бабусею прибиранням. A вечорами вони з Ольгою Петрівною грали в шахи.
Коли повернувся з вахти Сашко, він застиг від несподіванки.
– Мамо? – здивувався він.
– Що очі-то вилупив, – засміялася Ольга Петрівна. – Проходь, роздягайся. Пироги холонуть.
Наступного дня Ольга Петрівна поверталася до себе.
– Ти, Мишко, заходь завжди, коли захочеш, і Соню із собою приводь. У шахи зіграємо. A то батьки хіба що у вихідний день зможуть прийти в гості. Але ти ж сам уже дорослий, справжній чоловік – підморгнула вона онукові…Спеціально для сайту Stories
