Мого чоловіка забрала хвороба 15 років тому, але вдруге заміж я не вийшла. Було багато залицяльників, кавалерів. Навіть незважаючи на те що на той момент мені було 43 роки. Вік далеко не дівочий. Проте дякуючи мамі й генетиці, а ще й спортзалу. Приємно бачити в дзеркалі підтягнуту фігуру.
Ще в мене є 23-річний син. Бачимося з ним ми, на жаль, нечасто. Але воно й зрозуміло. Він здобув гарну освіту і, що я вважаю не менш важливим, виховання. Тож часу він даремно не витрачав, а присвятив свої юні роки навчанню. Тепер живе за кордоном, професійно знімає рекламні ролики.
Їздить світом. Я щиро за нього рада, особливо коли ми спілкуємося. Але я і сама почуваюся у фінансовому плані досить непогано. Річ у тім, що мій чоловік усе життя був забезпеченою людиною. Він любив робити широкі жести. Ми часто подорожували – були практично на всіх континентах.
Навіть у ті часи, коли більшість наших співгромадян про таке могла тільки й мріяти. Тому, коли він нас покинув, це була трагедія не тільки душевного характеру, а й фінансового. Так, залишився будинок, машина. Гроші теж, звісно ж. Я зовсім не бізнес-леді, як примножити статки, мені було невідомо.
Залишалося просто жити і сподіватися на краще. І не думати про те, що він сказав мені за кілька днів до своєї смерті. А слова його були про те, як він любить мене і сина. І шкодує про те, що не зміг хоча б трохи побути зі своєю донькою. Дівчинкою, від іншої жінки.
І не зміг їй допомогти, хоча міг би дати їй хоча б щось. Так, він зрадив мене, і ми обидва про це знали. Але вирішили не згадувати про той випадок ніколи… Справа була 21 рік тому. Так сталося, що ми мали їхати в подорож. Квитки куплені, речі зібрані, але в останній момент усе зірвалося.
Чоловік був змушений залишитися вдома у справах. Я із сином полетіла, ні про що не думаючи. Ось тоді-то все і сталося. Не знаю, хто винен більше: можливо, мені треба було залишитися, але сталося те, що сталося. Уже потім чоловік у всьому зізнався. І про те, що та жінка від нього завагітніла.
Це був важкий час. Були дні, коли він твердив, що має піти з сім’ї, покинути нас і жити з нею, а потім з його очей спала завіса і він присягався, що ніколи нас не кине, що б не трапилося. Зрештою так і сталося. Я пробачила його і пообіцяла собі ніколи не думати про той випадок. Так, було.
Але чоловік не пішов із сім’ї, в усьому зізнався і до самого кінця був прекрасним чоловіком і батьком. Не можна картати людину все життя за єдину помилку. Принаймні, я так вважаю. Ми повинні йти назустріч одне одному, інакше навіщо це все?
А кілька днів тому на мене вийшла дівчина, позашлюбна дочка покійного чоловіка. Сказала, що хоче познайомитися ближче, дізнатися, яким був її батько. Тому що мама їй нарешті в усьому зізналася. Мила, худенька, з точно такими ж очима, як у мого чоловіка.
Я відразу згадала останні слова свого чоловіка, зокрема й ті, що були адресовані цій дівчині. Про те, що він дуже хотів би їй допомогти. Я знаю, що особливих фінансових успіхів ні в неї, ні в її мами немає. З іншого боку, я не вважаю себе незаможною, з огляду на те, як я живу і жила всі ці роки.
Однак я задумалася: а чи потягну я зараз якусь допомогу? Річ у тім, що квартира в мене немаленька, ми в ній жили всією сім’єю. Її потрібно оплачувати. Машині теж потрібен догляд, бензин. І, звичайно ж, про себе не варто забувати.
У моєму віці косметика, догляд за шкірою, спортзал і навіть підтримання здоров’я коштує ой як недешево. Продукти, одяг, відпочинок за кордоном – це теж не копійки. Ось і виходить, що для того щоб мені реально допомогти їхній сім’ї, а не дати якусь символічну суму, доведеться змінити своє життя.
У чомусь себе урізати. А я навіть не можу уявити, чим я можу пожертвувати, якщо для мене черговий похід у магазин – як ковток свіжого повітря. Як я можу віддати частину себе іншій, невідомій загалом людині? Дівчина не вимагає від мене жодних грошей. Принаймні поки що.
Але моє почуття справедливості вимагає від мене, щоб я щось зробила, а я не можу, просто не виходить. Я довго про це думала, але рішуче не знаю, як допомогти. Виявилося, що я живу в такій зоні комфорту, вище за яку не можу стрибнути, і нижче опуститися в мене теж не виходить.
Але як мені тоді бути? Почуватися добре фізично, але погано в моральному плані. Або вибрати спокійний сон і відсутність душевних страждань, але почати ходити в дешеві супермаркети. Ця дилема з’їдає мене живцем, а я взагалі нічого не можу придумати.
