Олександра Василівна зняла фартух, вийшла в передпокій і стала поправляти перед дзеркалом зачіску. П’ятдесят п’ять – вік солідний. Але це не означає, що у власний день народження можна виглядати абияк.
Вона виглядала не абияк. Так, зморшок на обличчі було чимало, і фігура втратила колишню невагому легкість. Але вогник з очей не зник, спину вона тримала рівно, підбори носила без проблем і талія на потрібному місці була помітна. А на честь дня народження і сукня нова була задіяна, і макіяж, і фарба для посивілого волосся.
З великої кімнати долинав галас – сини Максим і Геннадій розсовували і встановлювали великий стіл. Місця потрібно було багато, бо і Максим, і Наталя приїхали з “половинками” та дітьми.
Так, вона могла з повною підставою сказати, що її життя вдалося. З Петром вони жили не безхмарно, але все ж таки вже майже тридцять п’ять років були разом, і змінювати щось начебто причин не було.
Максим і Наталя вивчилися, завели свої сім’ї і жили вже окремо. Он, п’ятеро онуків галасують, чекають, чи буде в бабусі торт із безліччю свічок! І молодший, Гена, радує – в університет на бюджет вступив, і вчиться відмінно.
Ну так, вона сама кар’єри не зробила. Та не дуже-то й хотілося. Робота в школі – не мед, але зате дала можливість раніше за багатьох на пенсію вийти, онуків поняньчити.
А з грошима проблем великих у них ніколи не було, Петро завжди пристойно заробляв. Скоро вже він має з роботи повернутися, і можна за стіл сідати. Треба сказати Наталі та Любі, невістці, щоб накривали потихеньку.
І тут у двері подзвонили. Із кімнати визирнув зять, Павло, з двома стільцями в одній руці, але побачив, що вона готова відчинити сама, і забрався назад. Олександра Василівна повернула важіль замка.
На порозі стояла жінка з тих, кого називають “доглянутими” й “ефектними”. Не юна, років 35-40. Модне пальто на кшталт махрового халата, штани, кросівки білі здоровенні – усе як на фотографіях у жіночих журналах.
Стрижка… хитромудра, маленькі золоті сережки у вигляді чогось на кшталт стрічки Мебіуса. Чудовий колір обличчя, макіяж умілий, росла, статна. Справді, і ефектна, і доглянута.
– Доброго дня, вам кого? – люб’язно поцікавилася Олександра Василівна.
Непроханя гостя зняла з неї мірки поглядом, ніби повний гардероб їй шити збиралася:
– Ви, дружина Петра Михайловича?
– Так! Але його самого ще немає. У вас до нього справа якась?
– Взагалі-то так. І до вас теж. Я приїхала, щоб забрати Петра Михайловича. Ми з ним кохаємо одне одного. Я живу в Одесі, працюю в санаторії, ми познайомилися, коли він приїжджав у відрядження три місяці тому.
В Олександри Василівни в животі немов клубок почав намотуватися. Ну, Петро, дострибався! Тепер ганьби не оберешся. Та в день народження!
Вона точно знала, що по-справжньому чоловік їй не зраджує. Але був у Петра з юності такий пунктик – не міг він пройти повз хоч трохи привабливої жінки, не розпустивши хвоста!
Необхідно йому було постійно підтверджувати свою цікавість для прекрасних дам! Далі натяків і двозначних компліментів справа не заходила, але Олександра Василівна цілком допускала, що цій модній фіфі Петро цілком міг і про неземне кохання що-небудь наплести.
Сивина в бороду, щоб йому гикалося!
У принципі все в розповіді несподіваної візитерки сходилося. Комбінат Петра займався виробництвом і ремонтом медтехніки, і він постійно на різних курортах розкочував – адже санаторіям усі ці дива техніки якраз і призначалися! І в Одесу три місяці тому теж їздив. Треба ж, і адресу залишив цій пані, чи що?
Усі роки спільного життя Олександра Василівна намагалася боротися з цією особливістю свого чоловіка. Періодично наставали періоди ремісії, і Петро Михайлович поводився тихіше води.
Але потім все поверталося. Чоловік запевняв, що ці пригоди потрібні йому як блискавичник від спокуси реального “загулу”. Мовляв, пофліртував, а далі нічого й не потрібно, вистачить, можна до законної дружини під бочок.
По молодості Олександра Василівна йому і розлученням погрожувала, була справа. Але потім змирилася, тим паче, що до справжньої справи його флірт таки не доходив.
І тим паче не доходило до появи на її порозі якихось красунь! Це вже взагалі ні в які ворота!
А модна фіфа часу дарма не гаяла:
– Я розумію, звичайно, що ця новина вам неприємна. Але сподіваюся, ми обійдемося без скандалу? Житло ділити не доведеться, не турбуйтеся, я ним забезпечена. А ви ж не станете заважати нашому щастю? Зрозумійте, з вашого боку це буде просто нерозумно!
Олександрі Василівні подумалося, що в її становищі зараз найрозумніше буде огріти гостю сковорідкою по кумполу. Але тоді скандалу точно не уникнути, причому за участю компетентних органів. Онуки злякаються.
– Я щиро шкодую, що Петро Михайлович не пояснив вам ситуацію сам. Але тут уже нічого не виправити, ви маєте розуміти, що деякі недоліки в нього є. Але нашому коханню вони не заважають!
З великої кімнати долинув невиразний шум – вочевидь, хтось із тих, хто намагався нишком розвідати обстановку, приклеївся вухом до дверей.
І раптово Олександру Василівну осінило!
– Що ж, вітаю – у вас гарний смак. Петро все ще чоловік хоч куди. Мабуть, ви маєте рацію – мені доведеться його вам поступитися. Але за однієї умови: з приданим!
На лобі модної фіфи виразно позначилося вікно лічильної машини, і в ньому замиготіли цифри й позначення різних світових валют. А Олександра Василівна штовхнула двері і пройшла у велику кімнату.
Її зустріла виставка очей по п’ять копійок.
– Мамо, що там відбувається? – конспіративним зловісним шепотом поцікавився Геннадій .
– Зараз побачиш, – таким же шепотом відгукнулася Олександра Василівна.
– Пішли всі за мною!
І вони всі вивалилися в передпокій: Максим із Любою, Наталя з Павлом, Генка, а також Кирюша, Танюша, Антоша, Тимоша і Лізанька. І всі втупилися на гостю. А вона на них.
– Ось! Петра Михайловича придане! А це ніби як його нова дружина з Одеси. Кохання у них! – оголосила Олександра Василівна.
У передпокої майже ідеально реалізувалася німа сцена . Олександра Василівна вже почала побоюватися, що її задумка не спрацює. Але тут ожила Люба, особа жвава і на слово і діло швидка. На її рум’яному круглому обличчі відбилася щира радість і вона захоплено випалила:
– Ух ти, Одеса! Макс, нарешті ми дітей на море вивезти зможемо! А то я тобі своїми вимогами вже майже весь мозок проїла! Ех, як твій батько добре влаштувався – молодець!
Долучився і Генка – не дарма в нього одні “відмінно” в заліковці, розуміє хлопець:
– Правильно говориш, Любо! У Одесі й зарплати, мабуть, не такі, як у нашій глушині! Тепер батько не відкрутиться – доведеться йому мені машину з нагоди отримання диплома таки купувати!
– І ти нас на ній на море відвезеш! – радісно підтримала брата Наталя. Гена з готовністю закивав:
– Та без питань! Мабуть, у дві машини весь ваш циганський табір уміститься! Так, Макс?
Максим усе ще кліпав очима, але отримав від дружини відчутний стусан у коліно і прокинувся:
– Ну так, двома доїдемо… І якщо за житло не платити, то чому ні?..
– Прикиньте, мені тридцятник, а на морі жодного разу не був! Ну, тепер усі відірвемося! – вніс свою лепту і Павло.
Претендентка на руку і серце Петра Михайловича переводила погляд загнаної злісними гієнами трепетної лані з одного на іншого, а “посаг” щосили обговорював перспективи довгоочікуваної поїздки на море з надійною “явкою”, яка дає змогу не платити мільйони грошей за готель.
Крім цієї, основної, теми звучали також партії машини для Гени, необхідності санаторного лікування для тітки Павла, потреби слабенької Лізаньки у фруктах. Гості щосили посміхалися і повідомляли їй, яка вона доречна, але питати її думки про сімейні плани ніхто не поспішав.
Нарешті заворушилися і діти, які до того надто оторопіли від несподіванки і нічого не розуміли. П’ятирічний Антоша зробив кілька кроків уперед і уважно оглянув незнайому тітку:
– А ти що, тепер теж наша бабуся?
Незнайома тітка від нього шарахнулася, але хлопчик відповіді не особливо й чекав:
– Ти тільки мені вівсянку не вари – я її не їм! Зовсім не їм. А Тимці помідори не можна. А в тебе комп’ютер є? А мультики про роботів?
Це виявилося останнім ударом Пані з Одеси стрімко розвернулася й кинулася геть – тільки сходами зашуршало. Забула навіть, що в них ліфт працює.
У передпокої повторилася німа сцена. І знову була перервана Любою:
– Ну що, ворог розбитий і втік. Переслідування вважаю недоцільним. Чому стоїмо? Чоловіки, могли б збагнути, що зараз саме час підняти перший келих за здоров’я іменинниці! Макс, подай приклад!
Олександра Василівна перевела дух і тільки тепер зрозуміла, що забувала дихати, мабуть, хвилини дві. Можна на змагання нирців вирушати.Спеціально для сайту Stories
Максим дисципліновано возився зі штопором; Павло з’явився з кімнати зі складною композицією з келихів у руках. Геннадій захоплено зареготав і ляснув по плечу дружину брата:
– Любко, тобі в розвідці працювати або в президенти з твоєю кмітливістю! Я, побачивши цю , нічого не міг зрозуміти ! Якби не ти, ні в життя не збагнув би, як поводитися!
Люба гордо посміхнулася.
– Мамо, ти геній! За твоє здоров’я і незмінну винахідливість! Але нам із тобою, Геннадію, схоже, доведеться таки переговорити з батьком по-чоловічому! Я багато чого можу зрозуміти, але це вже перебір!
– Ти абсолютно правий, брате. Заграся батько! Біс у ребрі в нього, бачте! Так раз біс, ми з тобою, як шанобливі сини, просто зобов’язані влаштувати йому сеанс екзорцизму! – підтримав старшого брата Генка.
Олександра Василівна відпила з келиха і зрозуміла, що може нормально дихати. І навіть непогано почувається. Кажуть же лікарі, що стрес іноді й користь приносить – струшує організм і змушує його функціонувати бадьоріше.
Вона подумала, що модна фіфа зараз напевно надзвонює Петру на мобільний. Уявивши, який вигляд може мати опис того, що сталося, і яке обличчя в Петра, який вислуховує все це, Олександра Василівна доволі зловтішно хихикнула.
– Напевно, ви маєте рацію, хлопчики, і сеанс екзорцизму тут зайвим не буде. Але я вас прошу: давайте не сьогодні! У мене день народження, зрештою! Діти чекають не дочекаються, коли треба буде бабусі допомагати свічки задувати на торті. Ви меблі-то всі розставили? Наталю, Любо, треба накривати вже починати.Спеціально для сайту Stories
