– Тетяно, ти що, дурна? – класичне запитання, озвучене нерозлучною подругою Людкою і виголошене трагічним, сповненим подиву голосом, без відповіді не залишилося.
– Напевно,дурна, – сумно погодилася Таня, – кругла, набита, зразково-показова.
– Так навіщо ж ти… – Люда ніяк не могла отямитися після заяви подруги про те, що вона пішла від Романа.
Пішла чітко, безповоротно, виставила з речами з квартири, забрала ключі, видалила всі контакти. Люда ніяк не могла зрозуміти задушевну подружку, невже це все через кішку?
– Тому що… – якось невизначено відповіла Таня.
– Слухай, може це, передумаєш? Ви ж такою парою були, і кохали одне одного… А він тобі не дзвонив, не писав? А батьки що кажуть?
– Що батьки… Мої в шоці, звісно, мама плаче, а тато… Тато тихенько, не в повний голос, але мене підтримує, Ромка йому ніколи особливо не подобався. А його батьки взагалі ніяк. Ні плюс, ні мінус! – Таня усміхнулася.
– Навіть не знаю, що вони думають із цього приводу…
– Вони не дзвонили, не писали? Дивно, – протягнула задумливо Люда, – вони ж начебто до тебе добре ставилися…
– Ну, як сказати, добре… Непогано, скажімо так. “Не найкращий варіант для нашого Ромочки, але, в принципі, піде. Без шкідливих звичок, із пристойної сім’ї, Ромочка її любить”. Ну, ось так мене і прийняли.
Їх, узагалі кажучи, я дратувала трохи, через те, що не падала ниць перед їхнім синочком, не танула від щастя, не закочувала захоплених очей, не заповнювала профіль у мережі зворушливими фотографіями.
– Взагалі кажучи, їх зрозуміти можна! – хмикнула подруга, – Ромка ж за всіма параметрами принц із казки. Високий, красивий, елегантний, інтелігентний, на хорошій роботі, тебе любить!
– Усе ти правильно кажеш, Людо! Крім одного – зовсім він не інтелігентний. Гарний одяг, престижна робота, культурна сім’я, це все зовнішні ознаки… А ось усередині… Ти знаєш, як із кішкою вийшло?
– Ну, він начебто ногою її прогнав…
– Так, начебто. Ти ж Марту мою знаєш, вона зазвичай воліє осторонь десь прилаштуватися, мовчки спостерігає, на перший план не лізе. Вік усе-таки, чотирнадцять років.
Ми з нею завжди на одній хвилі були – вона в куточку або на дивані, я за компом або по господарству. Повз пробігаю, обов’язково їй що-небудь скажу на кшталт: “Марто, як справи? Усе гаразд?”. Вона муркне у відповідь, і всі задоволені спілкуванням.
Коли з’явився Ромка, Марта чесно намагалася знайти з ним спільну мову. Я теж одразу попередила, що це моя улюблена кішка, яка завжди була зі мною, ділила радості й печалі, бідність і достаток. З нею я розмовляла, скаржилася на життя, ділилася радістю.
Ти знаєш, Людо, вони з Ромкою так і не визнали одне одного. Він був до неї байдужий, вона намагалася кілька разів приголубитися, але її холодно відсували вбік.
Коли мова зайшла про весілля і спільне життя, Роман відразу сказав, що він за допомогою батьків купить квартиру і забере мене туди. Я відразу уточнила: “І Марту теж?”. Він якось скривився і відповів ухильно: “Ну, там видно буде, заберемо, напевно…”
Мені б відразу звернути увагу на ці дзвіночки, але я… дурна, загалом, що сказати.
– А що ж сталося, що він Марту образив? Вона щось накоїла? – подруга просто згорала від цікавості.
– Що вона могла накоїти? Стара кішка, спокійна, як удав, любить спокій і тишу… Зазвичай вона розташовувалася десь у кутку, а тут спекотно, двері на лоджію відчинено, і такий собі вітерець центром кімнати гуляє.
Ось Марта і вирішила на протязі полежати. А Ромочка якраз на кухню зібрався, йому кімнату треба було перетнути. І не те, щоб Марта прямо шлях загороджувала, там півкроку і треба було зробити, щоб її обійти.
А Ромчик-то ці півкроку зробити не захотів! Пішов прямо, і гидливо так процідив: “А ну, геть з дороги!”
Марта, найімовірніше, навіть не зрозуміла, чого від неї хочуть, з нею ж ніхто так не розмовляв, хіба що у вуличному дитинстві, до того, як я її підібрала. Ну й залишилася лежати, де лежала. А цей… не обійшов, не переступив, навіть не посунув, а просто в живіт її…!
Добре, хоч босоніж був. Вона, бідна, об ніжку дивана вдарилася, а він пішов собі, як ні в чому не бувало.
Я абсолютно випадково побачила все це неподобство – зазирнула в кімнату щось запитати в коханого, і натрапила на всю цю картину. Найцікавіше, що я ні слова йому не сказала, мовчки одяглася, підхопила кішку і побігла з нею у ветклініку.
На щастя, нічого непоправного не сталося, Марта постраждала більше психологічно, чи що. Був і забій, але не критичний, лікар виписав якісь ліки, ось лікуємося зараз.
Коли ми прийшли додому, там нікого не було – Роман кудись пішов. “Ну, ось і добре” – похмуро подумала я, – “Питання закрито!”.
Нагодувала Марту купленою дорогою курячою печінкою, поклала на диван і почала збирати речі Роми. Їх, на щастя, виявилося небагато, і я впоралася швидко.
Написала йому коротке повідомлення: “Коли ти приїдеш?”. Він відповів: “Десь за годину”.
При цьому ні слова вибачення, ні запитання про самопочуття, нічого! Я спеціально зачинила вхідні двері на внутрішній замок, який відчинявся тільки з квартири, чекала.
Коли почула скрегіт ключа, яким він намагався відкрити замок, вибігла в передпокій, відчинила двері. Ключ так і стирчав у замку, а Роман розгублено дивився на мене, не розуміючи, що відбувається.
Я швиденько вийняла ключі із замка, виставила на майданчик сумки з усіма його речами, спокійно сказала: “Прощавай, Рома!” і зачинила двері перед його носом.
– Ну ти, подруго, даєш! – у голосі Людки чулася суміш захоплення і здивування. – Ось так от відразу розірвати такі стосунки, таку перспективу, хіба так можна? Ну, погарячкував чоловік, з ким не буває, пояснила б йому, розтлумачила!
– Що я б йому пояснила, Людо? – втомлено зітхнула Таня. – Що він негідник і егоїст? Що я для нього була просто зручною лялькою без права на особисті прихильності та власне життя?
Що Марта для мене не просто кішка – я прожила з нею більшу половину свого життя, дуже її любила, а він мимохідь мало не позбавив її життя, і навіть не помітив цього! Що наступного разу на місці моєї кішки можу опинитися я сама, або, не дай Боже, моя дитина?
І при цьому він просто не брав мене до уваги, мої прихильності, вподобання та інше. Ну, не любиш ти кішок, скажи відразу – ми тоді розлучимося, або спробуємо
знайти якесь рішення.
Але він просто не заморочувався, не думав про це! Ні, моя люба, з цією людиною щастя не побудуєш, кохання не виростиш. Нехай я краще одна проживу, або зі своєю Мартою, але не з людиною, для якої я просто нікчема!
– А ти знаєш, – задумливо сказала Люда, – я розумію, здається, чому його батьки тобі не телефонують. Напевно, він озвучив їм версію, що це він від тебе пішов, набридла йому зі своєю безглуздою кішкою, яку ти, дурна, любиш більше, ніж Його Величність!
– Напевно, так і є, – посміхнулася Таня, піднімаючись з-за столика, – все, Людо, я додому побігла, до Марти своєї, треба їй ліки ще давати, а потім ми спати з нею завалимося, втомилася я від усіх цих колотнеч…Спеціально для сайту Stories
