Все своє життя я працювала на заводі, а коли його продали у приватні руки, вирішила переїхати за місто до села. Життя там дешевше і знайти собі житло набагато легше. Мені вже за 60 і єдине, чого хочу, це спокою.
Обидві мої дочки давно поїхали жити за кордон. Іноді ми спілкуємося через, але з кожним роком все рідше. Як міський житель я все починала з нуля. Навчалася, спілкувалася з місцевими, знайшла навіть декількох друзів.
Сільські люди простіше, але іноді буває складно знаходити з ними спільну мову, особливо з будь-яких дрібниць. Постійні розмови про сусідів. Тут немає звички сидіти в Інтернеті чи хоча б дивитись телевізор.
Особисто у мене ловить три телеканали, і я їх дивитися просто не можу. Вуха в’януть. Спершу було дуже складно. Я хоч і людина не лінива, завжди втомлювалася і ніяк не можу звикнути до нового порядку денного.
Це не жарт, коли пишуть, що потрібно вставати на зорі і лягати о 8 вечора. При цьому потрібно встигнути зробити стільки справ, що міські почали здаватися маленькими дітьми, які дратують своїми «складними» проблемами.
Знову ж таки, родичі та знайомі спершу часто мені дзвонили, цікавилися, як там і чи не потрібна мені допомога. Але з кожним роком спілкування ставало більш натягнутими, а у родичів просто не вистачало часу на стару жінку з села.
Життя йшло своєю чергою, а я все більше перетворювалася на стареньку. Навіть почала носити хустку. Але кілька років тому у сестри з’явилася онука. За помахом чарівної палички племінники почали цікавитися моїм здоров’ям.
Не думайте, що йдеться про якусь там спадщину. Ні, якось вони просто зателефонували і запитали, чи можна до мене приїхати, відпочити, посмажити шашликів і просто провести час зі мною.
Звичайно, я погодилася. Я ж не знала, на що це перетвориться. Тоді справді все було чудово. Я побачила рідних, мені показали малюка. Маленька, така беззахисна та дуже усміхнена дівчинка. Світла та мила дитина.
Я доклала всіх зусиль, щоб всі гарно провели час. Винесла частину своїх запасів, зовсім не чіпала молодь розпитуваннями, показала, де річка, де найкращі місця для прогулянок у селі. Відпочила, що й казати.
Наступного року вони приїхали без малечі — її залишили з нянею. Молодь привезла трохи продуктів, але ще вони взяли з собою колонки та навіть лежаки. Гучна музика, всі у хмелю і здебільшого годувала їх я.
Загалом нічого поганого: я їм не так багато, запасів у мене з надлишком. Ось тільки сусіди були невдоволені шумом і почали на мене косо дивитися. А торік було зовсім погано.
Діти не привезли ніяких продуктів, тільки міцні напої. Приїхали з друзями, котрі навіть зі мною не привіталися. Усі дні поводилися дуже нахабно і розкуто. Вони навіть мали якісь конфлікти з місцевою молоддю.
Насамкінець «попросили» дуже неповажним тоном взяти з собою трохи моєї консервації. Та ще й ягід назбирали і яблук стільки, що ледве забрали. Я вже зрозуміла, що тепер мій дім вони вважають своєю дачею.
Я для них просто стара, якій треба приділити трохи уваги. Приготуй, заготуй. І щоб було чисто до приїзду. Але не це мене найбільше дратує. Я просто хочу тиші та спокою у своєму будинку.
Нічого зайвого я таки родичкам не віддала. Нехай забирають, все одно зіпсується. Але більше я їм не рада. Нехай більше не приїжджають, вони мені просто набридли.
Мабуть, я дійсно стала старою бабкою, що бурчить, та й нехай воно так і залишається. З сестрою тепер стосунки погані. Адже коли всі вдома, їй із онукою не дають грати. А мені і так добре. Менше дитячих криків та плачу.
Можу зайнятися своїми справами, ні на що не відволікаючись. Відпочинок важливий, звісно. Але і без чесної праці нікуди. А родичі нехай відпочивають закордоном. Он, усі двері відчинені, чого стару турбувати?
