Жив багатій. Він допомагав бідним і всі його дуже любили. У кімнаті його була прибита велика залізна скарбничка до стіни, а над нею написано золотими літерами: «Божа скарбничка».
Коли Господь посилав багатію радість — хрестини, день ангела чи щось інше, тоді дружина зазвичай казала йому:
— Бог дав нам удосталь, запроси повний будинок гостей, нехай люди разом з нами потішаться.
— А скільки ж людей запросити? – Запитує він дружину.
— Ну, хоч сорок людей, — відповіла дружина.
Багач, бувало, подумає і скаже:
— Знаєш, люба моя, тепер дуже багато бідних людей, у багатьох діти від голоду плачуть, не сплять. Тож чи не краще запросити до нас людей двадцять. А те, що пішло б на вино і частування інших двадцяти, я покладу в скарбничку Божу.
Так він зазвичай робив. Прочитає чи почує, бувало, про якесь нещастя — про пожежу, повінь, — одразу скаже про себе: «Боже, ти зберіг мене від такого нещастя!» і знову кине в скарбничку жертву подяки.
Бувало, заїде до багатія купець із товарами. Багач подивиться того-другого товару та йде вже за грошима. Раптом ненароком гляне на скарбничку і скаже собі: «Стій, навіщо тобі стільки? Можеш обійтись і половиною». І візьме на половину найменше, а те, що треба було заплатити за іншу половину, кине до Божої скарбнички.
День за днем, рік у рік — до старості в скарбничці у багатія зібралася величезна сума грошей.
Перед смертю він скликав до себе старих того села, де жив, та й сказав їм:
— Не відбираючи у дітей своїх жодного гроша, я зібрав багато добра на Божу справу. Я менше гуляв, менше розкидав, ніж міг. Те, що я міг витратити даремно, ви знайдете у цій скарбничці.
Відкривши скарбничку, люди похилого віку знайшли в ній величезну суму і розплакалися від радості. Коли багатій віддав Богові душу, люди називали його своїм благодійником.
Пам’ять про цю добру людину ніколи не зникне на його Батьківщині. Про нього повіки вічні нагадуватимуть нащадкам ті, що вийшли з скарбнички Божої — притулок для дітей, школа, лікарня та нова кам’яна церква.
