– Завтра ми запрошені в ресторан, – в очах Лізи грало радісне очікування. – Тато з мамою жадають із тобою познайомитися. Костюм є в тебе?
– Знайду, якщо треба, – відповів Микита, смутно згадуючи свій випускний. – А що, без цього ніяк? Не люблю я весь цей офіціоз, якщо чесно.
– Не знаю, – знизала плечима дівчина. – Може й можна, просто тато зазвичай завжди в костюмі, робота така.
“Хто б сумнівався” – подумав Микита і зітхнув. Але робити нічого, перше враження псувати не можна, доведеться відповідати. Він і так побоювався, що статусний батько не схвалить вибір єдиної дочки, все-таки вони реально були з різних соціальних поверхів.
Терпіння закінчилося вже на стадії зав’язування краватки. Ролики в мережі не допомогли, син пішов по допомогу:
– Тату, допоможи!
– Ні, сам таке не ношу, – відповів батько. – І так тобі скажу: чоловік, який уміє це носити, нехай і вчиться її зав’язувати, а інакше – навіщо? Ти й так хвилюєшся. А в краватці почуватимешся не у своїй тарілці.
– Може, ну його тоді? – зрадів Микита.
– Та я тобі від самого початку про це кажу – не заморочуйся. Повернися, подивлюся на тебе.
Син слухняно повернувся.
– Ну як?
– Виріс ти з костюмчика, – чесно протягнув батько. – Як підстрелений виглядаєш. Змахни руками, піджак у плечах не тріщить?
– І що робити? У мене іншого немає.
– Ну нема й нема, одягни сорочку пристойнішу – і вистачить. Ти з батьками дівчини йдеш знайомитися чи вже до РАЦСу її ведеш?
– Та там такі батьки… Навряд чи я їм сподобаюся.
– Це ще чому?
– Думаю, що їм забезпеченого подавай, щоб квартира своя і машина не дешева. У них котедж двоповерховий…
Сумніви Микити були зрозумілі. Хлопець після школи пішов служити, потім тільки вступив до університету. А в цьому віці навіть рік – пристойний термін. Поки Микита довчався на денному, підробляючи в міру сил, його ровесники вже встигли отримати дипломи і почали заробляти пристойні гроші.
Щоправда, на тлі одногрупників Микита не тільки мав виграшний вигляд, він і поводився куди розумніше, доросліше. Не дивно, що перша красуня курсу звернула на нього увагу.
– Слухай, з досвіду скажу – нехай ти зараз студент, але батько твоєї Лізи точно не дурень, розгледить у тобі все, що потрібно, вже ти мені повір.
Подумавши, батько посміхнувся і продовжив:
– Перше враження взагалі по-різному можна справити. Ти б знав, як ми з твоїм дідом познайомилися.
– Розкажи, – загорівся Микита. – Щось ти раніше не розповідав.
– Раніше рано тобі було таке знати, а тепер якраз. Травень ранній трапився, бузок цвів так, що аж закачаєшся. Ми тоді з матір’ю твоєю більше року вже зустрічалися. Ну і якось у суботу дзвонить вона мені і повідомляє кокетливо, що батьки поїхали на дачу, а отже, квартира в повному нашому розпорядженні…
– Тату, – злегка почервонів Микита.
– Та годі, ти ж розумієш, що тебе не в капусті знайшли? Так от, дістав я свою скромну заначку і став думати, як би романтику організувати. Пощастило – знайома у квітковому працювала, вона мені шикарний букет зібрала. Вийшов від неї і зрозумів, що з такою красою в автобус не полізеш, тісно там, треба попутку ловити. З таксі тоді не дуже-то було. Зловив машину, назвав адресу магазину – думав ще пляшечку сухого взяти. Їду, а настрій… ну сам розумієш!
Батько помовчав, посміхаючись своїм спогадам.
– Водій глянув на мене і поблажливо так запитує, мовляв, чого такий щасливий? Я йому й розповідаю все як на духу. Мовляв, весна, кохання, а тут так вдало батьки моєї поїхали за місто.
Той усміхається, каже, сам молодиком був, усе розуміє. І ось під’їжджаємо ми до магазину, я йому й кажу, що забіжу пляшку візьму та й виріб для захисту, а потім поїдемо за такою-то адресою. Тут він в обличчі й змінився…
Микита розреготався:
– Це й був дід?
– У точку! Він мені одразу такий: виріб можеш не брати, бо батько твоєї Наталі вдома дещо забув і повернувся. А замість сухого краще міцніше, каже, візьми. Нормально, до речі, посиділи, Петрович чудовий чоловік, сам знаєш.
Микита тим часом зняв тісний піджак, переодягнув штани, дістав улюблену сорочку.
– Гаразд, тату,дякую за настрій, поїду я.
– Будь собою! Удачі!
Через півгодини хлопець входив у двері досить дорогого ресторану. Що ж, мабуть, батько Лізи таким чином вирішив нагадати про його скромні статки.
Підійшовши до столу, Микита посміхнувся коханій, привітався з її мамою і завмер у розгубленості, простягнувши руку її батькові.
… Півроку тому він зустрів однокласника, який умовив його зайти до бару, щоб згадати шкільні роки. Зізнатися, Микита завжди цього слизького товариша недолюблював, але все ж піддався.
Через кілька годин однокласник пішов до вбиральні, а після цього так і не повернувся. Микита посидів, почекав півгодини, потім, засмучений, заплатив за двох і пішов до виходу.
– Що, хотів телефон вкрасти і звалити по-тихому? – зустрів його на ґанку двометровий чоловік дуже серйозної зовнішності. За запитанням послідував сильний удар.
Від несподіванки у Микити перехопило подих, але зібрався він швидко. Він тут же опинився збоку від суперника і завдав кілька коротких ударів. Складно сказати, чим би закінчилося це протистояння, але поруч опинився поліцейський патруль.
Уже у відділенні Микита дізнався, що слизький однокласник не просто кинув його, а й дорогою до виходу непомітно прихопив телефон цього чоловіка, що лежав на столі.
Розібравшись у ситуації, чоловік одразу вибачився і навіть заплатив штраф за обох:
– Позбавляйся від таких знайомих, хлопче, до добра не доведуть.
І ось той самий господар нещасливого телефону сидить поруч із Лізою і простягає йому руку для знайомства. Дмитро Сергійович – так його звали – привітався абсолютно спокійно, не подаючи виду, що не вперше бачить нареченого.
– Микито, підемо подихаємо повітрям? – запропонував він приблизно через півгодини.
Хлопець погодився
– Служив? – коротко запитав Дмитро Сергійович, коли вони вийшли на вулицю.
– Так.
– Росте зміна, – усміхнувся чоловік. – А ти молодець, зчепився з чоловіком удвічі більшим за тебе… Значить, і Єлизавету мою в образу не даси.
Подумавши, він додав:
– Пропоную: жінкам про той неприємний інцидент знати необов’язково. Особливо про поліцію. Як вважаєш?
– Згоден, – радісно кивнув Микита.
Але своєму батькові, звісно, розповів усе в подробицях, а той, посміявшись від душі, дав обіцянку тримати історію потай від усіх зацікавлених.
Але з умовою: майбутній онук усе це має дізнатися. Головне – у відповідний момент.Спеціально для сайту Stories
