– Хлопчик народився здоровим, міцним. Ось тільки мати на нього зовсім не дивиться. Лежить, відвернувшись до стіни, — медсестра похитала головою, дивлячись на жінку в третій палаті.
– Вона ще молода, оговтається. Первісток, мабуть, – відгукнулася старша медсестра Антоніна Павлівна, – злякалася пол.гів.
– Вона одна, без чоловіка. Сусідки казали, що хлопець якийсь приїжджий був, на будівництві працював. Поїхав, а вона з животом залишилася.
Лідка й справді на сина не дивилася. Народила – і ніби нічого. Принесуть годувати – візьме, покормить мовчки і знову від себе. Ні ласкавого слова, ні посмішки. Так і з’явився на світ Петро – нікому не потрібний.
Забрала її з пологового будинку мати Ліди, Софія. Жінка ще міцна, тільки-но виповнилося шістдесят..
– Ну що ж, онук є онук. Як-небудь його виростимо. Ти, Лідка, не сумуй. Дитина ще маленька, з часом полюбиш.
Але Лідка сина не полюбила. Через пів року влаштувалася на фабрику в районному центрі, поїхала в гуртожиток. Петро залишився з бабусею.
Та звикла до онука, але особливої любові теж не відчувала – зайвий тягар на старості років. Годувала, одягала, що ще йому треба.
Петро ріс мовчазним, не звиклим до ласки. Інші дітлахи притискаються до матерів, а він тримається осторонь. Рано навчився гратися сам із собою, розмовляти з котом Барсиком та з курками у дворі. Ті хоч не гнали, слухали мовчки.
У сім років пішов до школи. Вчився посередньо, не хуліганив, але й зірок з неба не хапав. Вчителька Марія Іванівна іноді жаліла хлопчика:
– Петре, а мама до тебе приїжджає?
– Ні. Вона працює. У неї немає часу.
Лідка й справді приїжджала рідко – на Новий рік та на травневі. Привозила гостинці, віддавала бабусі гроші й їхала. На сина дивилася як на чужого – ну є й є, живий начебто, здоровий.
Коли Петру виповнилося десять, Софія злягла. Серце почало барахлити. Лідці довелося забрати хлопця до себе. На той час вона вийшла заміж, народила доньку Оленку. Жили у двокімнатній квартирі.
– Ось що, Петре, – сказала мати, ледь він переступив поріг. – Поки що будеш тут жити. Поводься тихо, Вітю не дратуй. Він тепер твій вітчим. До школи підеш у четвертий клас, вона поруч. Після уроків – відразу додому, за Оленкою наглядати.
Петро кивнув. Він уже звик, що його ніхто ні про що не питає – просто ставлять перед фактом.
У новій школі прижився не відразу. Хлопчаки дражнили за сільські звички, за старий одяг. Петро мовчав, не огризався. Він був нікому не потрібен і тут.
Вдома вітчим Вітя на пасинка не звертав уваги – не ображає, і добре.
Оленку балував, цукерками годував, а Петру – що зі столу залишиться. Мати доньку теж любила, ласкавими словами називала. А на Петра тільки кричала:
– Знову двійку приніс! Уроки зробив? Картоплю почистив? Вічне з тобою мучення!
Петро не ображався. Він і не знав, що може бути інакше. Бачив, звичайно, як інші матері зустрічають синів, обіймають. Але то інші, а він – непотрібний.
У п’ятнадцять років Петро пішов з дому. Вступив до коледжу на слюсаря, переїхав до гуртожитку. Мати не затримувала – одним ротом менше.
У колелжі Петру сподобалося. Руки в нього виявилися золотими – будь-яка залізяка в них оживала.
Майстер виробничого навчання, Семен Іванович, помітив хлопця:
– З тебе вийде щось, Петре. Ти старанний.
Після коледжу Петро влаштувався на завод. Працював, не ухилявся. У гуртожитку влаштувався – тримав чистоту, вечорами читав книжки. Близьких друзів не завів – не вмів він прив’язуватися до людей.
Непотрібний з дитинства, він і в дорослому житті тримався осторонь.
У двадцять п’ять років познайомився з Ніною. Вона працювала кухарем у заводській їдальні. Непримітна така – ні шкіри, ні обличчя, як то кажуть. Але добра, усміхнена. Підкладала Петру зайву котлету.
Почали зустрічатися. Ніна Петра обожнювала, а він… він просто звик до неї. Це була не любов, а звичка. Але Ніна і цьому раділа.
У двадцять вісім років вона вже не сподівалася вийти заміж.
Оформили шлюб тихо, без галасу. Мати Петра на весілля не приїхала – Оленка вступала до інституту, клопотів по горло.
Жити почали в кімнаті Ніни в комунальній квартирі. Петро працював у дві зміни, збирав гроші.
Через рік у них народився Володька. Петро дивився на сина з подивом – невже це його? Ніна раділа, пестила малюка. А Петро боявся брати на руки – раптом упустить? Та й не вмів він любити дітей. Ніхто його цьому не вчив.
Але Володька ріс, тягнувся до батька. Петро повертався з роботи, а син уже чекав у передпокої:
– Тату! Тато прийшов!
І ось одного разу, коли Володьці було три роки, сталося несподіване. Петро сидів на кухні, пив чай після зміни. Володька примостився поруч, щось лепетав про дитячий садок, про машинки. А потім раптом обійняв батька за шию і прошепотів:
– Тату, я тебе люблю. Ти найкращий!
Петро завмер. У горлі застряг клубок, очі защипало. Вперше в житті хтось сказав йому ці слова. Він незграбно обійняв сина, притиснув до себе:
– І я тебе, синку. І я тебе…
З того дня щось у Петрі змінилося. Наче відтанув. Почав більше часу проводити з Володькою, читати казки на ніч, водити в парк.
А потім народилася й донька — Тетянка. І її Петро полюбив одразу, без вагань.
Нарешті вони отримали трикімнатну квартиру. Облаштувалися, зажили. Ніна ходила щаслива – чоловік не п’є, дітей любить, що ще треба?
Минали роки. Діти виросли, завели свої сім’ї. З’явилися онуки. І всі вони обожнювали дідуся Петра. Він для них і іграшки майстрував, і велосипеди лагодив, і на риболовлю водив.
Сидить Петро на дачі, онуків навколо себе зібрав. Ті навперебій щось розповідають, сміються.
– Дідусю, а розкажи, як ти в дитинстві жив?
– Та що тут розповідати… Жив як всі.
– Діду, а правда, що ти найкращий дідусь у світі? – запитує наймолодша, Катеринка.
– Звідки ти знаєш?
– А мама сказала! І тато теж! І бабуся! Всі кажуть!
Петро посміхається, гладить онучку по голівці. Йому вже шістдесят, а він тільки зараз зрозумів – він потрібний. Дуже навіть потрібний. І улюблений.
Просто ця любов прийшла не відразу. Але прийшла.
