Коли я була маленькою, моїм вихованням займалася бабуся. Батьки багато працювали і допізна, тому інших варіантів-то і не було.
Маленька дівчинка, яка хотіла грати, була змушена проводити своє дитинство під суворим наглядом жінки у віці. Ніяких іграшок, ніяких подруг. Свіже повітря тільки під наглядом бабусі і максимум кілька годин в день.
Так і вийшло, що прийшовши в школу, в перший клас, я була зовсім не соціалізована. Так, вміла читати і трохи писати. Вже знала цифри до ста або, здається, навіть до тисячі. Але на цьому все.
У мене ніяк не виходило подружитися з дітьми. Однокласники вважали мене дуже дивною, замкнутої і повільною. Тепер я розумію, що всьому виною була моя модель поведінки.
По суті, я була маленькою бабусею, яка не дозволяла своїм одноліткам бігати в коридорі, постійно бурчала і раптом що – ябедничала про все вчителю. Але по іншому я не могла. Удавана «правильність» була моєю суттю. По поведінці мене всім ставили в приклад, а ось оцінки досить швидко нормалізувалися, і з міцної відмінниці я перетворилася у хорошистку.
Тільки в старшій школі я завела собі подругу. Вона теж була не товариською, але у неї на те були свої причини: бідність і питущі батьки. До слова, тільки одного разу я завела розмову зі своєю мамою щодо бабусі. І ось тоді я зрозуміла, що і вона її страшенно боялася. Дочка, яка в дорослому віці боялася свою матір, – яка дурість.
Коли мені стукнуло 20 років, батько від нас пішов. Не зміг винести погоду в домі. Дуже вибачався переді мною, але я, здається, вже тоді розуміла причину його вчинку. Мама ставала все більше схожа на бабусю. Постійні докори, повчання і невдоволення доведуть кого завгодно. Я ж, в свою чергу, знайшла хлопця і переїхала на зйомну квартиру.
У бабусі почалася деменція. Мама постійно згадувала батька найостаннішими словами і часто плакала. Вона не встигала справлятися з роботою і одночасно доглядати за бабусею. Тому доглядальницею стала я.
Уявляєте, як це – доглядати за людиною, яка і при своєму щось розумі тебе жорстоко повчала? А тоді вона стала зовсім нестерпною.
Жодного разу не називаючи моє ім’я, вона плювалася їжею, розводила в кімнаті справжній смітник, кричала сусідам через стіну, що до неї увірвалися якісь люди. На особисте життя у мене просто не було часу, та й нерви почали здавати.
Хлопець, з яким ми прожили досить довго, просто пішов. А я залишилася при надії.
Тепер уже я, так би мовити, в зрілому віці. І ви знаєте, я дуже добре розумію свою бабусю. Згадую про цю жінку з повагою і легким смутком.
Розумієте, я виростила сина сама. Чоловік в моєму житті так і не з’явився. І я вирішила, що свою дитину треба ростити так, щоб він з ранніх років розумів, який цей світ зіпсований.
Подивіться, що робиться сьогодні. У новинах постійно пишуть про всілякий негатив. Дітей вже реально не можна залишати на вулиці самих, бо ж чи мало що може трапитися.
Школярі, вже я то знаю, завжди були дуже жорстокими. Але тепер це новий рівень. Вони знімають чужі приниження на мобільні телефони. Це ж якими треба бути недобрими?
Але ми пішли в гарну школу, я не пошкодувала грошей і записала Андрійка в секцію по фортепіано та на англійську мову.
Так, можливо, важко, але потім він мені подякує. Уроки поки що ми робимо разом. Готуємося до олімпіади. Смішно сказати, але інші батьки навіть не пам’ятають програми початкової школи. А я завжди можу допомогти.
Можливо, це прозвучить жорстко, але я вважаю що мій син мені винен. Не зараз, звичайно, але по суті. Я все життя віддала, щоб йому було добре. Виховувати дитину самій важко. Дуже важко. Але ми залишаємо після себе нащадків, щоб там, у глибокій старості, було не соромно. І щоб було кому склянку води подати.
Я не їжджу на відпочинок, не зустрічаюся з чоловіками, не заводжу подруг. Навіщо це потрібно, коли сенс життя – ось він. Зростає, розумнішає, набирається сил.
Я ще досить молода і не буду, як свого часу моя бабуся, розпорошуватися на будь-яку неактуальну дурницю. Само собою, трохи свободи дитині потрібно урізати. Але хіба зрівняється заняття різними дурницями з тим, щоб вчитися чомусь новому і корисному?
Я вважаю, ні. І ще я вчу сина, що головна людина в його житті – це мама. Я його народила, я його виховую і даю йому путівку в життя. Друзі нехай з’являються в його житті, коли підросте. Поки що це не друзі, так, однокласники. Але в моїй старості дитина повинна мене утримувати, причому в хороших умовах.
Інакше я не розумію, а навіщо тоді все це потрібно? Та й поміркуйте самі: ми витрачаємо на дітей кращі роки свого життя. Ми віддаємо все замість того, щоб до старості відчувати хоча б якусь подобу комфорту. Пенсія? Не смішіть мене.
І я в своєму сині впевнена. Я виховала його хорошим хлопчиком. Який ніколи не забуде про свою матір і підтримає її в найважчий час.
