Безсоння давно вже стало вірною супутницею Марини.
Не підвело воно і сьогодні. Жінка встала з ліжка, підійшла до вікна, обережно відчинила кватирку. Вона вдихнула сире осіннє повітря і побачила як на місто опускається пелена туману.
З-за даху сусіднього будинку з’явився нижній край місяця. Величезний і безликий, сьогодні він сяяв білим нещадним світлом.
Як же Марина не любила ці холодні самотні ночі. Минуло вже достатньо часу, щоб відпустити, змиритися, почати жити…
Однак жінка все трималася за своє минуле чіпкою хваткою. Благала то чоловіка, то доньку прийти до неї уві сні, нудьгувала, вила ночами від туги й самотності. П’ять років минуло… але час зовсім не лікував, а тільки все сильніше нагадував про втрату.
Тоді нічого не віщувало біди. Марина збиралася в чергове відрядження до філії інституту, в якому викладала. Відрядження були звичайною справою в середині навчального року. Поки тривали сесії в заочників, її могли відправити читати лекції та приймати заліки й іспити по кілька разів за семестр.
Чоловік і донька давно вже змирилися з цим. І навіть жартували часом над її чемоданним життям, але люблячи, по-доброму.
Одного чудового дня Марина повернулася додому в порожню квартиру. А за кілька хвилин на її мобільний зателефонували – Дмитро і Світлана потрапили в автомобільну аварію.
Чоловіка врятувати не вдалося, а донька ще кілька місяців боролася за життя…
Порожнеча утворилася на місці майбутнього, яке вона вже майже вважала теперішнім, уже жила в ньому. Робота, звісно, виручила. Лекції, студенти, низка навчальних днів, жінка взяла додаткове навантаження на кафедрі. Щоб забутися хоча б за допомогою роботи.
І все одно щоразу, побачивши в натовпі знайомі риси, навіть ті, що тільки віддалено нагадують обличчя чоловіка й доньки, Марина здригалася, сльози проступали на очах…
На початку дев’ятої пролунала трель телефонного дзвінка.
– Марино Анатоліївно, доброго ранку! Я телефоную, щоб нагадати вам про перездачу в заочників о десятій годині, – викарбувала лаборантка кафедри.
– Дякую, Іро, я пам’ятаю! – вимовила жінка і почала збиратися на роботу.
Щодня Марина йшла через підземний перехід, проскакуючи на бігу низку кіосків, бабусь із нехитрими товарами, а часом і вуличних музикантів.
Сьогодні ж погляд жінки прикувала дівчина з немовлям на руках. Вона притискала до себе немовля, нібито намагаючись захистити від невидимого ворога. Одягнена дівчина була в джинси, розірвані на колінах, і тонку куртку, зовсім не по погоді.
Вона стояла, сховавши підборіддя в комір, і дивилася просто перед собою. Люди поспішали у своїх справах, ніхто не подавав їй грошей, не пропонував допомоги.
Дитина, дбайливо вкрита теплою ковдрою, спокійно спала. Біля ніг незнайомки стояла старенька валіза і паперовий стаканчик, у якому лежало кілька монет.
Скільки їй було на вигляд? Не більше вісімнадцяти, хоча, можливо, виглядала вона молодшою за свої роки через худорлявість.
Марина сповільнила крок, чомусь згадалася донька. Рука потягнулася до сумочки. Жінка вивудила купюру і простягнула дівчині.
Та підняла на неї очі, сповнені вселенської туги і відчаю. Якийсь час вони дивилися один на одного.
– Мамо…, – вимовила раптом дівчина.
Жінка завмерла, не в силах сказати ні слова. Нарешті, взявши себе в руки, вимовила:
– Візьміть, купіть собі й малюкові що-небудь, – серце забилося в грудях, треба поспішати, вона запізниться на роботу. Дівчина просто помилилася, у напівтемряві переходу ще й не те може здатися.
Дійшовши до інституту, Марина занурилася в потік звичних справ: перездачі, лекції, консультації… ось тільки ранкова зустріч не давала їй спокою.
“Мама…”, але ж ніхто її так більше не назве. Що ж сталося у цієї дівчинки, чому вона змушена просити допомоги? Чим їй ще можна допомогти?
Увечері жінка поверталася додому, проходячи той самий підземний перехід, але дівчини з малюком там уже не було.
***
Вдома смачно пахло випічкою. На кухні метушилася старенька мати Марини. Жила вона в сусідньому дворі в такій самій порожній квартирі, але переїхати до доньки не поспішала.
Там усе було рідне, звикла, не уявляла, що хтось чужий переступить поріг її квартири, зруйнує те, що було нажито важкою багаторічною працею.
Тому на всі пропозиції доньки переїхати до неї в матері була одна відповідь – ні. Однак жінки приходили одна до одної в гості, Софія Микитівна пекла смачні пироги, смажила млинці та оладки за своїм фірмовим рецептом. Допомагала Марині пережити втрату як могла, усміхалася крізь сльози, хоча в самої на душі кішки шкребли.
– Як минув день? – запитала Софія Микитівна, щойно Марина переступила поріг будинку.
– Мамо… я сьогодні зустріла в переході дівчинку, молоденьку зовсім, вона просила милостиню з немовлям на руках.
– Напевно чергова шахрайка, – знизала плечима Софія Микитівна. – По телевізору часто показують про це передачі.
– Я дала їй гроші…
– Ох донечко,всіх не врятуєш, всіх не обігрієш. Жаліслива ти моя, йди їж, а то охолоне все.
Марина сіла за стіл, мати поставила перед нею вечерю, на плиті закипав чайник. На підвіконні лежав Борис, улюблений кіт Свєти, згорнувшись клубочком і муркочучи собі під ніс котячі пісні…
– Мамо…
– Що? – Софія Микитівна підняла очі на доньку.
– Вона назвала мене мамою…, – задумливо промовила Марина, мати нічого не сказала. Лише похитала головою. Через годину жінка поспішила додому.
Там, у своїй затишній однокімнатній квартирі, вона ще довго сиділа над сімейними альбомами зі старими пожовклими від часу фотографіями.
Ось Маринка зовсім ще маленька на руках у батька, такого молодого. Як же вона його любила. Чому життя відбирає найближчих і найдорожчих серцю людей, коли їх найбільше потребуєш.
Годинник пробив північ, жінка вимкнула світло і лягла в ліжко. Їй потрібно відпочити, це всього лише збіг. Злий жарт долі, хоча смак її вона давно вже відчула…
***
Наступного ранку Марина знову зустріла цю дівчину, але вже не в переході, а на автобусній зупинці. Дощ лив, як із відра. На дівчині та сама легенька куртка і рвані джинси. Біля ніг стояла валіза. Вона тьмяніла від холоду, а дитина на руках неспокійно крутилася. Дівчина, заколисуючи немовля, щось заспокійливо бурмотіла.
І знову Марина зволікала. Знову хотілося щось зробити, але жінка побоялася влізти без дозволу в чужі справи й образити дівчину. Адже між бажанням допомогти і нав’язливістю існує дуже тонка грань, яку переступати вона не бажала.
Є мільйон причин, через які ця дівчина могла зараз стояти, ховаючись від дощу на зупинці. І зовсім необов’язково припускати, що їй нікуди йти, хоча вчорашня сцена в переході говорила про зворотне…
Марина встала віддалік і почала спостерігати за нею, час минав, але дівчина не сходила з місця, а потім заплакала і сіла на лавку.
Не витримавши, жінка зробила крок до незнайомки з малюком:
– Вітаю! Чи можу я чимось вам допомогти?
Та здригнулася від несподіванки, але промовчала, лише сльози котилися по щоках.
Марина присіла поруч і поклала руку дівчині на плече.
– У таку погоду не варто стояти на зупинці, малюк може застудитися, та й ти одягнена зовсім легко. Я живу тут недалеко, можеш перечекати дощ у мене. Та й дитині не завадить зігрітися і поїсти.
Жінка викликала таксі, дівчина покірно сіла в машину. Усю дорогу до будинку вони їхали мовчки, лише тільки малюк кректав і перевертався в ковдрі.
– Як тебе звати? – запитала Марина, відчиняючи перед дівчиною двері своєї квартири.
– Оля, – тихо промовила та.
– Проходь Оля, у тебе є чим нагодувати малюка.
– Так, донька на грудному вигодовуванні.
Поки дівчина переодягала і годувала дитину, Марина зателефонувала на кафедру і скасувала заняття. Останні роки вона працювала з подвійним навантаженням, тому начальство до цієї новини поставилося з розумінням.
– Олю, обід на столі, тобі потрібно поїсти, – сказала жінка, розігрівши їжу.
Малятко заснуло, а Оля прийшла на кухню і сіла за стіл. Вона якось нерішуче поглядала в бік господині, ніби боялася, що цей затишний теплий дім – лише ілюзія, а за секунду вона знову опиниться під холодним проливним дощем.
– Дякую, ви нас дуже виручили, важко з малюком без даху над головою.
– А що трапилося? Де ваш будинок?
Дівчина зітхнула.
– Немає у нас дому. І в цьому тільки моя вина. Я підписала по дурості папери, подарувавши мамину квартиру батькові Аліси. – Вона кивнула в бік вітальні, де спала донька. – А потім він вигнав нас… Я зібрала всі свої заощадження і взяла квиток на перший-ліпший поїзд. Так я опинилася в цьому місті.
– А мати, батько, хто-небудь у тебе є? – запитала Марина.
– Нікого… ви, ви мені нагадали маму, вона пішла з життя три роки тому. Батька я не знаю, мама ніколи про нього не розповідала, не прийнято у нас було говорити про нього. Шкода, вона нічого не розповідала про себе, не любила згадувати минуле. Ніби воно зберігало якусь таємницю.
-Занадто пізно дізналися ми про хворобу мами, – продовжила дівчина. – Лікарі казали, що шанс є завжди, але час було втрачено. А потім у моєму житті з’явився Андрій. Я то думала, що він кохає мене, як виявилося, йому потрібна була квартира, а ми з малюком стали зайвими…
Оля заплакала знову, Марина підійшла до дівчини і погладила по плечу.
– Залишайтеся в мене, я живу одна, мої чоловік і донька кілька років тому потрапили в аварію. Якщо чесно, я теж згадала про Світлану, так її звали, коли побачила тебе.
Увечері Оля розбирала речі, облаштовуючись у кімнаті Світлани, дістала з валізи стареньку дерев’яну рамку з фотографією матері. Вона часто розмовляла з матір’ю, дивлячись на це вицвіле від часу зображення.
– Мати останніми роками не любила фотографуватися. На зображенні їй було років двадцять п’ять, вона посміхалася і дивилася кудись у далечінь.
У блакитних очах відбивалося небо, а на щоках грав рум’янець. Чомусь Оля знала, що мати її чула, відчувала її присутність поруч, нібито вона обіймала дівчину своєю невидимою рукою і вкривала від усіх образ і негараздів.
***
Софія Микитівна зайшла до дочки наступного дня. Тут вона познайомилася з дівчиною, про яку напередодні говорила Марина. Розповідь Олі сколихнула в її пам’яті давню історію.
Сорок років тому в морозний грудневий день вона мала привести на світ двох малюків, після жінка заснула від втоми, що навалилася… На годування їй принесли тільки одну дитину.
– У вас одна дитина, що ви, матусю… Але, які ваші роки, будуть ще, – слова завідувачки врізалися в пам’ять так, нібито зараз вона стоїть перед нею і вимовляє їх.
Побачивши фотографію мами Ольги, жінка довго дивилася на неї, адже вона була як дві краплі води схожа на Марину. Як таке можливо? Материнське серце було не на місці, нібито відчуваючи рідну душу.
Софія Микитівна зважилася розповісти цю історію лише через деякий час. Усе придивлялася до Олі, щось згадуючи, перебираючи в пам’яті. Нянчилася з Аліскою, адже, якщо вірити її здогадкам, це була її правнучка, а Оля рідна онука.
Перший сніг тієї зими випав наприкінці жовтня, на маленькій затишній кухні горіло світло, на столі диміли ароматні фірмові пиріжки Софії Микитівни. Три жінки сиділи за столом, Бабуся закінчила свою розповідь, Оля спантеличено глянула на Марину, у тієї на очах блищали сльози…
– Знаєте, я одразу помітила вас у натовпі, ви ж і справді так схожі на маму. Тепер я знаю, чому мені захотілося в це місто, коли я побачила розклад поїздів того вечора. Напевно це мама направила мене сюди. Я відчуваю – вона завжди зі мною поруч…Спеціально для сайту Stories
