Моя подруга із п’ятирічним сином живе з мамою. Вона не мати одинака, просто її матері не подобається зять, і вона не дозволяє їм жити в неї.
Чоловік подруги розлучений, старший за неї на 8 років, має доньку від першого шлюбу.
Саме цим мати і дорікає подрузі, але вона сама винна в тому, що дочка пізно вийшла заміж.
Усі претенденти матір не влаштовували, а коли пішов їхній батько, то подруга у всьому слухалася маму.
Коли я обурювалася і радила з’їхати, влаштувати своє життя, вона говорила: “Ти що, у мами ж нікого крім мене немає, вона мені добра бажає”.
От і добажається добра. З чоловіком вони розписалися, винайняли квартиру, але коли народилася дитина, мати запропонувала жити з нею.
Сумувала за онуком, допомагала спочатку, потім поставила умову – зять має купити з’їхати від них. Я вмовляла подругу піти разом із чоловіком, але їй шкода залишити матір.
Тепер страждає, а син росте без батька. Спочатку вони з чоловіком спілкувалися, він сподівався, що вона передумає і переїде до нього.
Він винаймає квартиру. Але подруга наполягала, щоб він попросив, впав в ноги матері і вона дозволить йому жити з ними.
Я здивувалася б, якби він погодився, та й ненадовго було б це все. Минуло так три роки.
Зараз подруга скаржиться, що чоловік дедалі рідше дзвонить, не кличе до себе, а нещодавно вона дізналася, що він мвє іншу жінку, дивно так, з чого б це?
Там уже доросла дочка, і все у них до весілля йде. А подруга житиме з матір’ю егоїсткою. Я ненавиджу таких матерів.
