Поки бабуся здійснює прогулянку на ринок за кінзою, а жінка мчить у реанімацію до десятирічного сина

Не варто поспішати з висновками, доки не знаєте всієї правди… Колись моя родичка лежала у лікарні.

Біля дверей – вішалка-тринога та забризканий зубною пастою умивальник. Чотири панцирні ліжка та чотири жінки середнього віку.

У всіх – тапочки зі стоптаними задниками та флісові, вічно розпахнуті, халати. На тумбочках – банани, градусники, пляшечки зі спиртом.

За вікном – схудлі берези, липи, нагідки. У палаті безупинно велися розмови про симптоми, прикмети, сни, чоловіків, дітей, онуків, пересадку гарденії, консервацію борщової заправки та виведення трав’яних плям з колгот онуків.

Розпивалися чаї з веселих домашніх філіжанок і перемивалися кісточки всьому світу.

Одна з хворих виявилася дивною. Замість чаю пила гарячу воду, їла скромно хліб без нічого і нервово поглядала на годинник. Відпрошувалася на ніч додому.

Сусідки засуджуюче похитували сережками та витягнутими мочками, вирішивши, що та бігає до коханця.

Насправді все виявилося набагато складніше. Жінка поспішала до маленької внучки, яку виховувала її хвора дочка.

А ще якось подруга сиділа в банку в черзі до консультанта. Поряд з нею – молодий чоловік у великому одязі і тітонька з парадним начосом.

Жінка нескінченно обмахувалася віялом, гидливо водила гострим носом і обтиралася напвхнюченою хусткою.

Потім штовхнула його ліктем: Ти що не миєшся? Від тебе несе як із вокзальної вбиральні».

У холі стало так тихо, що всі почули муху, що билася головою об скло. Чоловік мовчки розстебнув куртку, підняв сорочку і показав трубку, що виходить з живота з мішком або іншими словами калоприймачем. У тітоньки миттєво впав на бік старанно споруджений начос.

На заняттях з психіатрії студентам наводять в приклад випадок на пішохідному переході і просять дати оцінку.

Біля “зебри” стоїть бабуся, сподіваючись, що хтось переведе її через дорогу. Світлофор зламаний, машини безцеремонні, очі вже не ті.

Несподівано підходить добре одягнена жінка, і бабуся звертається до неї за допомогою.

Та її ігнорує і трохи нервовою ходою рухається далі. Як правило, студенти не змовляючись засуджують байдужу модницю, поки професор не приводить їх до тями: «А тепер подивіться на ситуацію з іншого боку.

Уявіть, що бабуся здійснює прогулянку на ринок за кінзою, а жінка мчить у реанімацію до десятирічного сина.

Тому, не поспішайте з висновками, доки не дізнаєтесь усієї правди». Виходить, ми бачимо лише крихітну частину від загальної картинки.

Спостерігаємо світ виключно зі своєї колокольні і як сказав хтось із великих, замість злізти з неї, б’ємо на сполох. Даємо оцінки, робимо висновки, складаємо думки і легенди. Коротше кажучи, судимо по собі.

You cannot copy content of this page