Дрібний дощ сік по обличчю, потрапляючи в очі. Поліна брела, мріючи якнайшвидше опинитися вдома. В голові туман, думки розповзалися, як старе простирадло. Обходячи чергову калюжу, вона мало не послизнулася на рідкому бруді біля краю тротуару. Ось, нарешті, і будинок.
Поліна відчинила кодові двері під’їзду. У ніс вдарило сухим курним теплом від батареї, яка з настанням весни чомусь працювала на повну потужність. Взимку б так. Ліфт повільно підняв її на шостий поверх. «Хворію, чи що? Зовсім сил немає», – подумала вона, притуляючись до стіни кабіни.
У передпокої вона без сил звалилася на пуф, притулилася спиною до стіни і прикрила повіки. “Все. Вдома!» – Видихнула вона і відразу провалилася в темряву без звуків і запахів. Від голосу Мишка вона здригнулася, але очі не розплющила. Відчувала, що син стоїть і дивиться на неї.
Поліна насилу розліпила повіки, але Мишка поряд не було, зате в кухні горіло світло. Поліна скинула чоботи, поворухнула пальцями ніг, що звільнилися від тісноти взуття, і встала. Її відразу хитнуло на вішалку. Мишко з’явився з нізвідки і притримав її.
Він допоміг їй дійти до дивана в кімнаті. Поліна сіла, відкинулася на спинку та витягла ноги. “Як же добре!” Очі самі собою заплющилися… У наступну мить вона смикнулася, виринаючи з забуття, розплющила очі і зустрілася з тривожним поглядом сина. Він запитав, чи все добре.
Поліна кивнула і попросила гарячого чаю. Мишко неохоче пішов на кухню, а вона згадала, як на роботі прокинулася на підлозі кабінету. Взагалі не пам’ятала, як впала. Вона тоді все списала на втому. «Відчуваю себе старою, а мені лише 39. Може, й справді, захворюю? Завтра схожу до поліклініки».
Поліна зітхнула та пішла на кухню. Мишко поставив перед нею кухоль з димним чаєм. Поліна усміхнулася через силу. Занепокоєний син пішов уроки дороблювати, а вона залишилася на кухні з чаєм. Потім, доклавши безліч зусиль, перевдягнулась у м’який запраний халат і зазирнула до кімнати сина.
Мишко сидів за столом, схиляючись над книгою. Серце затопила ніжність. Найрідніший, найулюбленіший, єдиний і зовсім дорослий. Поліна зачинила двері. Наступного ранку Поліна сиділа в кабінеті лікаря. Вона виспалася, але почувала себе, як і раніше, розбитою і втомленою.
Лікар написав силу силенну аналізів та різноманітних досліджень, через що Поліна весь день бігала від кабінету до кабінету. Вночі не спалося. Як заснути, якщо з голови не йдуть срішні думки? Поліна раптом згадала дитинство, батьків, як вони йшли один за одним, коли вона навчалася у виші.
В цей час вона познайомилася з Олексієм. Він був поряд, підтримував її. Олексій жив у гуртожитку, приїхав навчатись з іншого міста. Вони майже одразу почали жити разом. Коли Поліна завагітніла, Олексій зрадів, одразу запропонував одружитися. Вирішили обійтися без весілля.
Поліна батьків уже не мала, а мати Олексія жила далеко. До неї вони потім з’їздили до гостей. Звісно, не обходилося без сварок. Не було кому допомогти їм, дати пораду. Поліна намагалася не скандалити, коли Олексій не поспішав після роботи додому.
Але коли Мишкові було два роки, він раптом сказав, що кохає іншу, що йде, що не може так жити. Як вона плакала, благала його залишитися, хапалася за сорочку. Він вирвався, відіпхнув її і пішов. Поліна віддала маленького синочка в садок і вийшла на роботу. Як було важко. Мишко часто хворів.
Поліна бралася за будь-який підробіток, але грошей все одно не вистачало. Вона лише одного разу зателефонувала колишньому чоловікові, коли Мишко сильно хворів і потрібні були дорогі ліки. Він перевів їй дві тисячі і спитав, куди вона поділа аліменти?
Коли Мишко підріс і спитав про батька, Поліна чесно йому про нього розповіла. Пізніше він зізнався, що підстерігав батька біля офісу, але той надто був захоплений розмовою з гарною довгоногою красунею і його не помітив.
Мишко тоді дуже переживав, що батько проміняв їх із мамою на іншу жінку. Потім спитав, чому мама не фарбується, не одягається модно, як нова батькова дружина? Як пояснити синові, що вона намагалася, щоб він не почував себе обділеним? Що на себе просто не вистачало грошей.
Вона боялася, що виправдання може прозвучати як докір йому, а в Мишка настав перехідний вік, він огризався, грубіянив, відвойовуючи собі волю. Поліна знаходила у його кишенях цигарки. Тоді вона зателефонувала його батькові ще раз, щоб він поговорив із сином.
Олексій сказав, що в нього щойно народилася дитина, що немає часу, грошей зайвих, до речі, теж немає. Поліна намагалася сама поговорити із сином, але все закінчувалося криками та сварками, в яких Мишко погрожував втекти з дому. Скільки ж випало на частку Поліни проблем, зрад та переживань.
Але вже рік Мишко захоплюється музикою, сидить удома і вчиться грати на гітарі. Вона заспокоїлася. Здавалося, всі проблеми залишились у минулому. І ось ці непритомності, слабкість. «Господи, за що? За що караєш мене? Я не можу залишити Мишка. Він не потрібен нікому, окрім мене…»
Поліна сиділа біля кабінету лікаря, дивилася на інших пацієнтів зі зляканими напруженими обличчями, з поглядами, спрямованими до себе. «Невже і я виглядаю так само?» Вона увійшла до кабінету і сіла навпроти лікаря. Намагаючись вгамувати тремтіння рук, вона вчепилася в ручку сумочки.
Вердикт лікаря був жахливий. Він буквально поставив хрест на житті Поліни. Завжди думала, як люди можуть жити, почувши такий страшний діагноз? І ось вона сидить, розмовляє, не кричить, не б’ється в істериці. Світ не впав. Лікар сказав, що є шанс отримати лікування безкоштовно, але вже треба їхати.
І вона поїхала. Зателефонувала Мишкові вже з лікарні, попросила привезти їй речі. Він одразу примчав. Поліна намагалася не думати, що, можливо, бачить сина востаннє, намагалася посміхатися. Він теж хоробрився, казав, що впорається, але вдома на нього накотила туга і він набрав номер батька.
Якось вони з матір’ю посварилися, і він скопіював його номер з її телефону, але зателефонувати так і не наважився. Мишко втомився рахувати довгі гудки і хотів уже скинути дзвінок, коли чоловічий голос відповів. Голос батька він не знав, але хто ще міг відповісти за його номером?
Він одразу розповів, що мама і лікарні, а він один. У відповідь почув лише: «Я передзвоню» і далі пролунали короткі гудки. Мишко подивився на згаслий екран і відкинув телефон. Він плакав і не міг зупинитися. Наступного дня Мишко не пішов до школи, а поїхав до лікарні.
Сидів у коридорі, доки йшла операція. Молитися він не вмів, просто намагався уявити, як мама видужає, як повернеться додому… Він обіцяв комусь, що якщо операція пройде успішно, то він ніколи… ніколи грубого слова мамі не скаже, їй допомагатиме…
Лікар вийшов з операційної та сказав, що операція пройшла успішно, що мама буде добу в реанімації, куди його не пустять. Тож йому треба їхати додому. Наступного дня Мишка пропустили до мами. Вона ледь говорила, але його впізнала. Потім йому подзвонив батько і спитав про маму.
В цей раз Мишко неохоче, двома словами розповів про операцію. А той все говорив про свої проблеми, про маленьку дитину, що вкрай розлютило Мишка так, що він нагрубіянив батькові. Він відключив телефон. Матері про дзвінок батька не став розповідати.
В той день він пообіцяв мамі, що ніколи не буде з нею сваритися, якщо вона одужає, і він виконав свою обіцянку. Зі школи він поспішав додому, щоб переконатися, що з мамою все гаразд. Були в них моменти взаєморозуміння, але Мишко згадував, як мало не залишився один, і одразу заспокоювався.
Зробити так, як попросила мама – це така небагато, що не варто через це сперечатися. І не має значення, що вона не фарбується, одягається просто. Вона для нього найкраща, єдина та красива. Його мама. А батько… А що батько? Нехай живе своє життя…
