– Вона ж навіть не його рідна, уявляєш, Оля? Притягне і кине мені на шию.
– Так, а чому ти йому не скажеш?
– Ти думаєш, я не казала? Уперся, як бик.
Поліна п’є чай із подругою на кухні, вона скаржиться їй на чоловіка, який вирішив привезти до них бабусю після операції.
– А у неї що? Нікого немає?
– Є, начебто, рідні онуки… Не знаю, я йому сказала, якщо він не передумає, я… я піду.
– Поліно, ти що? Де ти знайдеш такого чоловіка, як Костя? Сиди вже, з дитиною все-таки взяв, Лізку, як свою виховує, а Ліза у тебе з характером, та ще й з яким.
– Пфф, що це значить, взяв з дитиною, це ми його в свою сім’ю прийняли, якщо що.
Подруга хитає головою.
– Поля, не поводься як… ти ж залишишся одна. І це ти у нього живеш, а не він у тебе.
– Ну і що?
– Та те, ну добре, я бачу, що тобі нічого не доведеш, вирішувати, звичайно, тобі, але подумай, Поліно, добре подумай.
Увечері у Поліни та Кості відбулася важка розмова, він повідомив, що бабуся до та після операції поживе у них якийсь час.
Поліна була категорично проти і сказала про це чоловікові, а він… Він розсердився і сказав, що бабуся буде жити з ними і крапка.
Тоді жінка пригрозила піти.
Він спокійно відповів, що не проти.
Це дуже образило Поліну, вона проплакала всю ніч, думала, що Костя одумається, а він… взяв подушку і ковдру та пішов спати на балкон, вранці мовчки зібрався на роботу, перед виходом попередив, щоб вона підготувала кімнату для бабусі.
– А Ліза?
– Ліза поспить у великій кімнаті.
Поліна прикусила губи, вона сказала, що її тут не буде, поки ця мерзенна стара… Поліна не встигла договорити, як отримала гучного ляпаса від чоловіка.
– Не смій, чуєш? Не смій так говорити про мою бабусю.
Ніколи навіть не було натяку, що Костя схожий на такого.
Поліна навіть заплакати не змогла відразу, не було боляче, було прикро. Вона побігла в кімнату і почала збирати речі, він зробив вибір.
– Ліза, Ліза, – закричала Поліна, – швидко збирай речі, ми їдемо.
– Куди, – ліниво поцікавилася дочка.
– До бабусі, збирайся, до школи сьогодні можеш не ходити.
– Ми що? Йдемо від дядька Кості?
– Побачимо.
– Це ти через ту стару, яка у нас поживе? Загалом, я не згодна.
– Я теж збирайся швидше. Я подивлюся, як він тут буде.
– Ні, ти не зрозуміла, я не згодна їхати. Там дядько Петро зі своєю зграєю вічно тиняється, а ще й ми, ну вже ні, я буду тут, а ти їдь.
– З глузду з’їхала, швидко я сказала.
– Ні. Мене ніхто не виганяв, як і тебе. Їдь, я підготую бабусі свою кімнату, я чула, дядько Костя тебе просив…Поживу місяць у вітальні, нічого не станеться.
— Лізо… ти не розумієш? Він… він мене вд..ив…
– Мамо… я нікуди не піду, я пам’ятаю, як ми з тобою жили, коли втекли від батька, а може, батько не просто так тебе ображав? Ти, напевно, теж його дратувала?
– Та як ти смієш!
– А ти? Ти, як смієш називати бабусю свого чоловіка — старою?
– Вона для нього взагалі ніхто, ти що, не розумієш?
– Я теж…
– Що ти теж?
– Ніхто… А він мене любить, як дочку, і взагалі я більше не буду називати його дядьком Костею.
– У якому сенсі? Як це? А як…
– Татом, зрозуміла, він мені як батько, навіть краще. Все, я спати, до третього уроку…
Ось і сидить Поліна з подругою на кухні, ось і скаржиться їй…
Нікуди вона не пішла, звичайно.
З чоловіком не розмовляла, той теж не прагнув розпочати розмову, а наступного вечора привіз бабусю.
Старенька така класична, у білій хустці, худенька, з паличкою.
У розмови не втручалася, тихенько прослизнула в кімнату і сиділа там.
Поліна демонстративно не розмовляла з Костею.
Пішла в кімнату, лягла на ліжко.
Чекала, коли він запитає її, що на вечерю, а вона йому все вискаже і про те, що дав ляпаса, і взагалі про все.
Поліна розплакалася, так стало шкода себе, розплакалася ще більше, коли почула заливистий сміх дочки, вони… вечеряли, без неї.
Костя ліг спати на балконі, а Поліна відчула себе ніби у вакуумі.
Вони там живуть своїм життям, обходяться без неї, дочка… зрадниця, стала на бік інших людей.
Поліна знову плакала, прокинулася з набряклим обличчям.
Вранці чоловік відвіз стару кудись…
– Бабуся Галя класна, – сказала вранці дочка, – шкода, що у мене ніколи не було такої бабусі, ну нічого, тепер буде, виходить… виходить, вона мені прабабуся, так?
Круто, ну якщо, звичайно, нас не виженуть, а все до того й іде, шкода… Мені тут подобалося, жити подобалося, що у мене спокійне життя, що є своя кімната, що не треба лягати спати одягненою, бо може прийти батько і почати викидати нас з дому… взимку.
Мені все подобалося, мамо…
Навіть те, що до мене, як до нормальної людини, приїхала бабуся… Шкода, що мені хоча б не шістнадцять, я б попросила дядька Костю… тата… не виганяти мене… Я не хочу їхати до бабусі, а більше нам нікуди…
Твоя мама завжди всім незадоволена, вона завжди кричить, я думала, ти в мене не така… А ти ще гірша.
Добре, не чекай мене рано, ми до бабусі Галі поїдемо після тренування, тато мене забере, хоч наостанок відчую, як це — жити з нормальним батьком, від якого не треба ховатися під ліжком…
Ось така вона, Ліза.
Ось що мала на увазі Ольга, коли говорила про характер Лізи.
По суті — це Ліза спонукала Поліну піти, втекти від чоловіка, адже для всіх вони були дружною родиною, ніхто не знав, що відбувається за зачиненими дверима їхньої великої квартири, коли чоловік розслабляється після важкого робочого дня.
Це Ліза вмовила матір втекти, вони спочатку жили в глухому селі, приблизно пів року, поки чоловік не заспокоїться, а потім у батьків Поліни.
Мати з батьком вічно з’ясовували стосунки, брат з усією зграєю дітей постійно приходить у гості, каже, що має право, він там прописаний… Загалом це було жахливо.
Поліна влаштувалася на роботу і орендувала кімнату в комунальній квартирі, щоб хоч виспатися і мати з дочкою щось своє.
Чоловік швидко подав на розлучення, мабуть, у нього давно була інша, бо він якось дуже швидко одружився. Про колишню сім’ю не згадує, аліменти переказує регулярно, з дочкою не бачиться.
Він ніби викреслив їх зі свого життя.
А так гарно все починалося, так залицявся, принц…
Дівчата заздрили, мовляв, Полінка такого чоловіка відхопила.
Поки не народилася Ліза, все було нормально, а потім — ні…
Причіпки, докори, все гірше й гірше.
Поліна зрозуміла вже, коли жила з Костею, що він просто зустрів іншу, кохану, а від цієї ненависної не знав, як позбутися, більше не було пояснень такій різкій зміні поведінки, коли принц перетворюється на чудовисько.
Потім вона познайомилася з Костею, Поліна довго вагалася.
Але нарешті здалася під тиском чоловіка, і все було добре, поки він не привів стару.
Нормально, так?
Змусити її доглядати за чужою бабусею.
Поліна знову розплакалася, дочку теж можна зрозуміти, вперше за довгий час у неї нібито є сім’я…
Але й це не вихід, маніпулювати дитиною…
Ні, треба йти, це точно, нехай поживе сам і подумає, чи варто це того…
Поліна їхала з такими думками з роботи.
Вдома нікого не було, було порожньо і якось відчайдушно холодно…
Вони приїхали веселі, щось жваво обговорюючи, увірвалися в квартиру.
Поліна сиділа тихо, як мишка, без світла.
– Тату, а правда бабуся розповідала, що ти був таким бешкетником?
– Правда… донько…
– А ми поїдемо до бабусі, будь ласка, звичайно… якщо ми не… якщо ти нас не виженеш… Привіт, мамо…
Веселощі швидко розвіялися.
Ліза прослизнула до кімнати.
Костя мовчки пройшов на кухню, не вмикаючи світла, і сів поруч із Поліною.
Вони помовчали, а потім він заговорив.
– Мати розлучилася з батьком, коли я був маленьким, вона з неблагополучної сім’ї, її ніхто не навчив, як це… жити сім’єю.
Батько ж, навпаки, з дуже хорошої сім’ї, я думаю, коли мати в черговий раз пішла зі мною від нього, він зітхнув з полегшенням.
Він ніколи не цікавився моїм життям, намагався забути, платив якісь мізерні аліменти і все.
У мене було кілька вітчимів, поки мати не вийшла заміж за батька.
Він був класний, мій батько, ну вітчим, звичайно ж… я називав і називаю його батьком.
Бабуся одна його виховувала, він був розпещений, потрапив у погану компанію…
Вона все сподівалася, що він схаменеться, що заведе сім’ю.
Був одружений у молодості, там двоє дітей, але ні діти, ні дружина з ним не спілкувалися, та й з бабусею теж.
Сидів він кілька разів, ну ось так вийшло.
Загалом, ось таке у нього було життя, а потім зустрів мою маму, зі мною, одинадцятирічним, колючим і… таким, що йшов тим самим шляхом.
І, знаєш, він взявся за розум, я потягнувся до нього всією душею, він знайшов до мене підхід, може, бачив у мені себе, пам’ятав, як без батька ріс, а може, за своїми дітьми сумував, він став мені батьком, таким, якого у мене не було.
Три роки мама з ним прожила, пити кинула…
Бабуся раділа.
Ну, комусь так все, ніби граючи, дістається, починають нове життя, живуть до старості, а він ось ні, набрав повну міру, вилікувати його вже не могли.
Мама з бабусею, що тільки не робили, та він пішов, наказав мені за бабусею доглядати і людиною стати… Наказав вирости і в житті себе знайти…
Мама з нами ще пів року пожила, потім на заробітки подалася, я з бабусею залишився.
Мати потім приїхала, хорошого чоловіка знайшла, живуть же, по цей день, за мною приїхала, а я від бабусі нікуди, батько ж просив…
Мати плакала, благала, говорила, що я буду спілкуватися з бабусею…
А я з бабусею залишився, вона мене виростила і в люди вивела.
Рідні онуки не знаються, вони з’явилися, коли тато пішов, думали, що там спадщина, всі справи, а яка спадщина?
У бабусі тільки хата, ось коли її не стане, їм і дістанеться…
Хоча… вона сказала, що все моє, та навіщо мені?
Вона мене не кинула, а я… я такий взяв би й… йди, бабусю, куди хочеш, так?
Поліна мовчала.
-Ось такі справи, Поліно… Хочеш піти, йди, звичайно… Бабусю я не кину, розумієш?
Вони довго сидять у тиші, кожен занурений у свої думки.
– Батьки, а ми сьогодні будемо разом? – лунає голос Лізи, – адже ми нібито… сім’я, поки що…
Вранці Поліна, весело наспівуючи, збирала сніданок.
– Костя, а бабусі, може, щось потрібно? А ви коли до неї поїдете? А можна з вами?
***
Галина Павлівна сидить на кухні
онука, в оточенні його родини.
– Бабусю, а може, тобі взагалі до нас переїхати?
– Ні, Лізочко, вже ви до мене приїжджайте, у мене там простори… Поліночко, дякую тобі…
– За що ж? Бабусю?
Поліні соромно за свою поведінку, вона не знає, куди подітися від цього почуття.
– За те, що Костю любиш і поважаєш, він у мене такий… хороший.
У мене, думає Поліна, ось як… чужа людина по суті… А вона, доросла жінка, а повелася, як… як… її, мати, а ще казала, що не буде такою, як мати… істеричкою, як незручно…
– Ти точно зможеш там, одна?
– Та хіба ж я одна, дитинко, там у мене сусідки, курочки, качки, собака та кіт.
А ви приїжджайте до мене, не забувайте…
– Бабусю, тато обіцяв, що на все літо я приїду до тебе.
– Ось і чудово, дитинко…
Поліна отримала урок, вона зовсім стала іншою.
Ліза?
А, що Ліза… Мружиться на сонечко і думає, як би у батьків випросити собаку… Тато начебто згоден, треба маму вмовити…
