Повір, ми можемо все. Але також у нас є вибір, як нам жити. І те, що ти не захотіла миритися зі зрадою – правильний вибір

“Ох, як важко”, – подумала Марина, але тут же посміхнулася, погладивши себе по животу. Подумаєш, важко. Далі буде ще важче. Але це дурниця, порівняно з тим щастям, що на них чекає.

Марина була на шостому місяці. Ще трохи попрацювати, а потім у декрет. Тоді вже можна зайнятися підготовкою до появи дитини. Купити візочок, ліжечко, речі. Може, сходити на додаткові курси.

Малюк у животі в жінки ріс не по днях, а по годинах. Тож їй було доволі важко. Навіть на збереженні лежала, після чого лікар сказав, що їй потрібно себе поберегти. Навіть пропонував дати лікарняний, але Марина відмовилася. На роботі справи треба підбити. Але начальник входив у її становище, і коли сьогодні побачив, що їй важко (в офісі було доволі задушливо), тут же відправив додому.

– Ще почнеться мені тут завчасно, – буркнув він. – Нумо, давай додому, відпочивати. Я тобі таксі викличу.

Марину розчулювала така турбота. Але їй і справді було недобре, і вона погодилася. З дому допрацює.

Але вдома чекала неприємність: ліфт не працював. Жили вони на шостому поверсі, і раніше Марина навіть любила підніматися пішки. Невелике фізичне навантаження не завадить. Але зараз, із майбутнім футболістом у животі, це було не так уже й легко.

Нарешті, всі сходинки було подолано. Марина зупинилася біля своїх дверей, намагаючись віддихатися і погладжуючи живіт. Малюк, немов, сказився. І лише через кілька хвилин, вона вставила ключі в замок.

Дивно, але двері, здавалося, були відчинені. Марина смикнула ручку і насупилася: зачинено. Значить, чоловік удома, зачинився на клямку, вона посміхнулася. Як приємно, що сьогодні й Семен раніше закінчив. Проведуть вечір разом.

Вона подзвонила у двері. Через деякий час почула рух у квартирі, але двері відчинятися не поспішали.

– Семен, відчини! – крикнула вона. – Мені в туалет треба.

Ще одна маленька проблема.

Нарешті, двері відчинилися.

– А ти чого так рано? – якось нервово посміхнувся чоловік.

– Ти мене пустиш? – хмикнула Марина.

– Звичайно, вибач… Я запрацювався, нічого не розумію. То що ти так рано?

– Та душно в офісі, турботливий шеф відправив додому. А ти чого вдома?

Здавалося, що Семен якийсь смиканий, але Марина списала це на те, що він і справді запрацювався.

– Та вирішив, що з дому попрацюю. В офісі всі шумлять, а мені звіти зробити треба.

– Зрозуміло.

Марина попрямувала в туалет. Зачинила двері до санвузла, але тут же згадала, що забула надіслати важливий документ. Невідомо, наскільки вона тут застрягла, тому вирішила повернутися, збираючись узяти телефон.

І тут же застигла. У передпокої була якась жінка.

Семен зковтнув. Жінка швиденько вискочила за двері. А в Марини в голові зійшовся пазл.

І адже чоловік зміг би все приховати. Якби Марина не вийшла відразу з туалету. За ті кілька хвилин, що вона мала там провести, жінка могла б утекти, а чоловік приховати всі сліди злочину.

У Марини на очі навернулися сльози. Вона дивилася на Семена, чекаючи, що той скаже. Але він мовчав, як партизан. Напевно, щоб його слова проти нього ж не обернули.

– Хто це? – сівшим голосом запитала Марина.

– Маришо, послухай…

Жінка похитала головою.

– Як ти міг?!Ми так чекали на цю дитину! Такі плани на життя будували! Семене, ну як же так?

– Марино, – чоловік наблизився до неї, але вона зробила крок назад.

– Я ж чоловік, у мене є потреби. А лікар заборонив нам… Ну, сама розумієш. Це нічого не означає! Я ж не роман на стороні кручу!

Марина, не витримавши, пішла у ванну і закрилася там. Семен намагався вмовити її відкрити, але вона не хотіла його бачити. Лише крикнула, що хоче залишитися сама.

І лише коли грюкнули вхідні двері, Марина вийшла в передпокій. Навіть у туалет перехотілося.

Вона не знала, що робити. Семен засипав її повідомленнями, благав пробачити, казав, що цього не повториться. Що він кохає тільки Марину і дуже чекає на сина!

Марина, немов знущаючись над собою, читала ці повідомлення. Усі до єдиного.

Вона не знала, що робити. Її психіка зараз була вкрай вразлива. Вона не розуміла, як їй чинити.

Пробачити? А чи зможе вона жити далі зі своїм чоловіком, знаючи, що він зробив?

А якщо вона його прожене? Як вона сама впорається з дитиною? Вона не готова залишитися одна… Вона просто не вивезе.

Марина так ні до чого не дійшла. Не спала всю ніч, а на ранок зрозуміла, що їй потрібна порада.

Вона зателефонувала своїй мамі й запропонувала їй зустрітися. Так, напевно, потрібно у своїй сім’ї вирішувати такі питання між двома людьми, але зараз Марина навіть не могла зрозуміти, де її думки, а де дія гормонів. Та й цей страх ніяк не хотів відступати. Їй потрібна була думка зі сторони. А мама мудра, вона допоможе…

– Так уже, – промовила мама, почувши історію. – Звісно, Семен вчинив недобре. Але ти і його маєш зрозуміти. Він чоловік, йому це треба. Та й як ти залишишся одна з дитиною? Я тобі постійно допомагати не зможу.

– Думаєш, треба пробачити?

– Звичайно, донечко. Подуйся, нехай пострибає перед тобою. Але руйнувати все через це… Більшість чоловіків зраджують, а в іншому в тебе чоловік хороший. Дбає про тебе, зовсім не жадібний.

Марина вислухала маму. Повернувшись додому, зрозуміла, що все логічно. Та ось тільки боляче їй, ніяк цей біль не відступає. І мама, напевно, має рацію, та от не відгукуються ніяк її слова в Марининій душі.

Не витримавши, вона поговорила ще й із подругою. І та сказала майже те саме.

– Ще мотузки з нього вити зможеш. І дорікати цим, буде в тебе шовковий. Марино, ну як ти одна з дитиною? Уяви, тебе виписують, ти приїжджаєш у порожню квартиру, і жодної допомоги. А Семен твій тобі допоможе, він не з тих, хто не стане до дитини підходити. Пробач його.

Марина почала думати, що все це вплив гормонів. Уже двоє людей сказали їй, що помилитися може кожен. І що їй одній із дитиною не впоратися. Може, вони й мають рацію?

Поки вона роздумувала, пролунав дзвінок у двері. Вона вирішила, що це Семен, але за дверима була свекруха.

– Доброго дня, Катерино Ігорівно, – сумно посміхнулася Марина.

Зі свекрухою в неї були чудові стосунки. Вона була дуже гарною жінкою, у сім’ю не лізла, Марину поважала. Та й Марина її.

– Привіт, Мариночко. Можна?

– Звичайно, проходьте.

Вони сіли пити чай на кухні, і свекруха зізналася:

– Семен попросив із тобою поговорити. Він усе розповів.

Марина кивнула і сором’язливо опустила очі, хоча не розуміла, чому саме їй соромно. Немов, вона сама винна, що невчасно повернулася.

– Мені кажуть, що потрібно пробачити Семена. Що він мене кохає, просто помилився. І що мені самій із дитиною не впоратися. Ви ж це прийшли сказати?

Катерина Ігорівна посміхнулася.

– А ти сама, що думаєш?

Марина зітхнула.

– Та як же тут зрозуміти? У мене зараз гормони шалять, мозок просто закипає.

– І все ж таки? – м’яко запитала свекруха.

– Не знаю. Для мене це зрада. І від однієї думки, що я маю зробити вигляд, що нічого не сталося, мені погано. Я думаю, що я дивитимуся на Семена, і в голові одразу виникне картинка того, що я побачила. Цієї дівиці, яка намагається непомітно втекти з нашої квартири. Нерозумно це, напевно?

– Не безглуздо, – промовила свекруха. – Я тут не для того, щоб умовити тебе пробачити мого сина. Ти знаєш, що я його дуже люблю. Але справжня любов і полягає в тому, що ти можеш відрізнити хороше від поганого.

І скажу тобі прямо: мій син вчинив жахливо. Він не мав на це права. Коли я виношувала його, мене всі дев’ять місяців мучила нудота. Мені було погано, ще й характер зіпсувався. І тато Семена жодного разу не зробив нічого такого, що погіршило б моє становище. І, скажу чесно, якби він зраджував мене, я б не пробачила. Це навіть не просто неповага, це підла слабкість.

– Але як же я одна? – тихо запитала Марина.

– А хто сказав, що ти сама? По-перше, у дитини буде батько. Просто не буде весь час поруч. По-друге, у неї дві бабусі. Особисто я готова тобі в усьому допомагати. Але, Мариночко, я не хочу, щоб ти думала, що я кажу тобі, що робити.

Я сказала, щоб зробила я. Можливо, я не вмію пробачати. А може, я просто не була у твоїй ситуації. Я лише хочу сказати, що ти маєш зробити те, що підказує тобі серце. Не треба йти на поводу в інших, не потрібно робити щось зі страху. Якщо в тобі є сили пробачити Семена, пробачай. Якщо ти розумієш, що ніколи цього не забудеш, йди. Я тебе в будь-якому разі підтримаю.

Марина подумала, що тільки від свекрухи вона почула те, що хоч трохи її заспокоїло. Слова підтримки. І обіцянку допомоги.

Через кілька днів Марина зустрілася з Семеном. Але лише для того, щоб сказати, що вона подає на розлучення.

– Річ не в тому, що я не можу пробачити, – сказала вона. – Річ у тім, що я не зможу забути.

Семен, звісно, намагався змінити рішення Марини. Але коли вона усвідомила, що їй робити, вона почала проявляти твердість характеру.

Свекруха не обдурила. Вона дуже допомагала зі своїм онуком, та й у побутових питаннях теж.

Семен теж допомагав із сином, але не так уже й часто. І постійно говорив, що Марина сама позбавила їх сім’ї. І так, багато хто був у шоці. Намагалися відмовити Марину. І лише Катерина Ігорівна сказала, що Марина не повинна в собі сумніватися.

– Не ми – слабка стать, – якось сказала вона вже колишній невістці. – Слабка стать – чоловіки. Повір, ми можемо все. Але також у нас є вибір, як нам жити. І те, що ти не захотіла миритися зі зрадою – правильний вибір.

You cannot copy content of this page