Вероніка терпіти не могла Надію.
Вона її не просто не любила, вона її ненавиділа.
-Кучеренко, чому твоя мати не була на зборах, – запитує вчитель.
-Вона мені не мати, – з викликом відповідає Вероніка.
-Мені плювати на ваші сімейні чвари, я сказала, щоб мати завтра була в школі.
Вчителька писала записку, Вероніка мовчки віддавала її Надії, та зітхала, відпрошувалася з роботи і йшла до школи.
Наскільки Вероніка ненавиділа цю худу, з вічно сумними очима і зібраним у вічний пучок на голові сивим волоссям, настільки вона любила свою маму, матусю, рідненьку і неповторну.
Матуся у Вероніки красуня, вона приїжджає дуже рідко, це через роботу матуся тяжко працює, далеко від дому, але, коли матуся приїжджає і на цілий тиждень забирає до себе Вероніку, щастя у дівчини повна шкала, навіть більше.
Матуся привозить гарні речі, раніше привозила різні іграшки, зараз вона якось вгадує і привозить різні блокнотики, зошити, таких ні в кого немає, тільки в неї, у Вероніки.
Вероніка обожнює матусю, вона найкраща і найулюбленіша у світі, вона найкраще відчуває свою донечку і найкраще може заспокоювати її.
Тоді, коли Вероніка сильно захворіла, ця… ну Надія, вона набрала матусю, а матуся, хоч би яка вона зайнята була, вона взяла слухавку і довго говорила Вероніці різні добрі слова.
Вероніці одразу стало легше. Тому що голос у улюбленої матусі лікувальний.
Вероніка просто обожнює свою матусю.
Вона часто висміює людей, подруг, учителів, сусідів, які називають Надію мамою.
-Вона мені не мама!
Ще коли матуся приїжджає, Вероніка може бачитися з бабусею, матусиною мамою, бабуся дуже хвора, але вона знаходить час, щоб побачитися з Веронікою, коли приїжджає улюблена матуся.
Тато вічно похмурий, і лише в дні приїзду мами він починає посміхатися, Вероніка давно це помітила, він тоді веселий, збирає Вероніку, наче вона маленька, дивиться на неї, оцінює, щоб усе було на вищий лад, і гримає на Надію, щоб вона перевірила, який вигляд має дівчисько.
Це щоб матусю не засмучувати, розуміє Вероніка.
Коли дівчинка була маленька, вона все це терпіла, всі дотики Надії, а тепер вона сама вже якось одягнеться, щоб сподобатися матусі.
Ах, яка матуся все ж таки красива, так смачно пахне, вся доглянута, не те, що ця… Надія.
Звичайно, тато ж знає, який вигляд має матуся і який вигляд має ця… Надія, де вже тут бути веселим.
Вероніка прийшла додому весела, вона знає, що ввечері приїде матуся і забере її, вони поїдуть по магазинах, посидять у піцерії, побалакають.
А ввечері, втрьох, матуся, улюблена бабуся, Вероніка її теж рік не бачила, і вона, Вероніка, вони сидітимуть за столом, балакатимуть, мама з бабусею згадуватимуть, як матуся була маленькою, як бабуся була молодою й сповненою сил, а потім…
Вероніка чекала з нетерпінням цих розповідей, мама розповість, як вона приводила на світ Вероніку, з якими труднощами вона їй дісталася, як мама довго хворіла, якою страшненькою Вероніка була до трьох років.
-До трьох, так мамо? – мама запитально дивиться на бабусю.
-Так, до трьох, а потім дивись, виправилася.
-Зараз красуня, дивись яка…
Ось цих слів і чекала Вероніка…
Дівчинка пройшла до своєї кімнати, почала збиратися, цікаво, а тато з Надією взагалі збираються перевіряти, який у неї вигляд? Дивно, але ніхто не заходить до неї в кімнату.
Вероніка виглянула з кімнати, Надія сиділа в кріслі, заплющивши очі.
-А де тато? – запитала дівчинка.
Надія мовчала.
-Тато де?
Оглохла вона чи що?
-Тато де? Я до матусі йду, ти що забула який сьогодні день?
-Га? Так. Іди я подивлюся, начебто все добре, – байдужим тоном сказала Надія.
-А тато де? Він хіба не буде дивитися?
-Тато… він пішов?
-У сенсі пішов, а коли прийде.
-Напевно ніколи,Ніко…
Вероніка терпіти не могла, коли Надія називала її Нікою.
-Що значить ніколи?
-Він… він пішов до іншої жінки… там… лист тобі на столі.
На столі лежала записка, там батько написав, що йде від Надії, а Вероніці слід пожити поки що з Надією.
Так тобі й треба, – мстиво думає дівчинка, – тато, мабуть, нарешті зрозумів, яка вона… ця Надія!
Вероніка житиме тепер зі своєю матусею і татом, тато нарешті наважився і кинув цю бридку Надію, тепер вони житимуть щасливою сім’єю.
Вероніка не могла приховати радості й дочекатися, коли нарешті приїде матуся за нею, вона вибігла, побачивши знайому машину, навіть не зачинивши двері.
-Матусю, я так скучила, я так рада бачити тебе.
-Вероніко, – поморщилася мама, – ну ти вже доросла, тобі дванадцять років, а поводишся немов дикунка. Треба вчитися стримувати емоції.
Мама ніби була незадоволена Веронікою. Вероніка постарається і буде зразковою дівчинкою.
Матуся була вся якась засмучена, вона без бажання поводила Вероніку по магазинах, у піцерії вони мовчки поїли піцу і поїхали до бабусі.
Бабуся відчинила їм двері й відсторонила від себе Вероніку.
-Вибач, я дуже себе погано почуваю, мені потрібно прилягти.
Бабуся лягла на диван і поклала на лоб змочену у воді білу ганчірочку.
Вероніка озирнулася, де тато?
-Вероніко, нам потрібно поговорити з бабусею, посидь на кухні, будь ласка.
-Добре, – дівчинка пройшла на кухню, мати щільно зачинила за нею двері.
-Що робити, мамо?
-Я не знаю, це твої проблеми, от і розбирайся з ними сама.
-Так? А чи не ти мені влаштувала ці проблеми мамо? Чи не ти, не дала мені тоді позбутися дитини? Ти ж казала, що будеш допомагати мені в усьому, мамо? А тепер склала лапки?
Що я скажу, по-твоєму, Себастьяну і дітям?
Знайомся, це моя дочка з України, яка живе там зі своїм батьком і мачухою, жила. А тепер, коли її татусь…
– Це твоя донька, Людо!
-І що? Як ти кажеш це і твоя онука теж. І через твою безглузду забаганку я жила з ненависною людиною і небажаною дитиною п’ять років! П’ять років, мамо!
Вероніка обережно відчинила двері, вийшла…
-Мамо, а де тато? – тихим голосом запитала вона.
-Що? Якого… йди на кухню, швидко, – із червоним, перекошеним від злості обличчям сказала матуся, – одні проблеми, навіщо тільки я приїхала взагалі…
-Ти просто побоялася, що твій багатий чоловік дізнається про твою ганебну таємницю, – подала голос бабуся, ось і примчала…
-Мамо! Де тато?
-Та звідки я знаю, де твій татусь? Знайшов собі бабу, пішов, а на мене повісив свої проблеми!
-Яку бабу? Хіба він не повернувся до тебе? Хіба ви не разом, хіба ми не заживемо тепер сім’єю?
-Що? Ти зовсім збожеволіла? Це тобі татко твій наплів? – Вероніка ніколи не бачила матусю такою злою і некрасивою, – на біса він мені здався, ненавиджу, всіх вас ненавиджу.
-Людмило! – прикрикнула бабуся, сівши на диван і спустивши ноги, – як ти смієш це твоя дитина.
-Та мені плювати, чуєш плювати! Дитину шкода? Так забери її собі, забери…
-Ти ж знаєш, що я не можу, я хвора…
-Ууу, все життя, все життя ти вставляєш мені палиці в колеса, ти мені заздриш, ненавиджу тебе, – розкричалася матуся, – ти змушуєш мене носитися з цією дівчинкою, вдавати з себе люблячу матусю, я не відчуваю нічого до неї, ясно?
-Ти чудовисько, Людмило… Чудовисько!
-Так! Це ти мене такою зробила…
Вероніка тихо одяглася, залишила все куплене матусею Людмилою і пішла на зупинку: вона знала, як доїхати до дому, не маленька вже.
Подзвонила в двері, Надія відчинила двері й відступила всередину, очі її були заплакані, вона дивилася на Вероніку.
-Пробач мене…ти все життя намагалася мені бути мамою, а я… Пробач…
Надя притиснула до себе дівчинку й обидві вони так і стояли в коридорі, обійнявшись, і тряслися від дрібного тремтіння, тихенько плакали.
Дочка, яка нарешті знайшла матір і мати, яка притиснула до себе свою дитину.
Увечері, лежачи в ліжку Вероніка… Ніка, попросила маму лягти з нею і поговорити. Так вони робили з мамою… з Людмилою. А тепер так буде з мамою Надією, вирішила дівчинка.
-Меня заберуть у дитячий будинок?
-З глузду з’їхала? Я тебе не віддам нікому, ти моя дитина.
-Пробачиш мене? Мені так соромно…
-Забудь про це.
Пізніше Ніка дізналася, що батько справді любив її рідну матір, а вона ні, просто проводила з ним час у пошуках кращої долі.
Вони почали жити разом, коли з’явилася Вероніка, але мати не могла уявити себе в ролі матері, дружини і домогосподарки.
Вона постійно плакала, влаштовувала концерти, йшла з дому, залишаючи маленьку Вероніку на батька.
Потім вирішили, що їй потрібно вийти на роботу, питання з Веронікою вирішили швидко, знайшли няню Надію.
Матері запропонували поїхати за кордон, і вона вчепилася за цю можливість, спочатку приїжджала так часто, як могла, і навіть почала добре ставитися до дівчинки, а коли Ніці виповнилося п’ять років, заявила, що виходить заміж, попросила її не шукати, не дзвонити, вона приїжджатиме в міру можливості та проводитиме час із дівчинкою, так вона позначила доньку – дівчинка.
Надія залишилася при Ніці й поступово стала дружиною для батька Вероніки, вони розписалися, але щастя жінці це не принесло.
Він забороняв їй одягатися гарно, робити зачіски, мотивуючи це тим, що одна докрутилася хвостом, залишивши його з тягарем на шиї…
Тепер він знайшов кохану жінку і попросив у Надії розлучення.
Що буде з дівчинкою? У неї є мати і бабуся, він дванадцять років присвятив цій дитині тепер нехай вони…
Звісно, Надія з Нікою виграли суди, батьки не опиралися, мати надіслала письмову відмову, батько теж був не проти, щоб дівчинка залишалася з людиною, яка знає її ледь не з народження.
Вероніка вчиться любити свою маму. Вчиться вимовляти це слово без послужливості й бажання бути коханою, а просто тому, що говорити мама – це так природно!
-Мамо, давай тобі як у тітки Тані зачіску зробимо, тобі підійде каре.
І мама, посміхаючись, фарбує волосся і робить каре.
-Вау, мамо! Яка ти…
-Що таке? Щось не подобається?
-У тому-то й річ, що подобається! Дивись ти яка красуня, хто-небудь обов’язково відведе мою матусю…
-Дурненька, ти в мене одна – єдине кохання.
Що дивно, квартира, в якій жили Надя з Веронікою, стала якась світла, заграла фарбами. А ще, вони їздять провідати бабусю Ніки, вона справді хвора, але справляється сама.
Бабуся постійно просить вибачення і чекає “своїх дівчаток”, Надюшу і Ніку.
Квартиру вона заповідала онуці.
-Надюша, ти вже простеж, щоб Людмила не обдурила Нікушу…
Надія пообіцяла звісно.
У Людмили двоє дітей від її чоловіка-іноземця, контакти з рідною донькою в неї втрачено, та й та не страждає.
Коли хтось зі знайомих називає Людмилу її мамою, Ніка смикає плечем і каже, що ця жінка їй не мама.Спеціально для сайту Stories
