У свої п’ятдесят вісім років я остаточно усвідомила одну непорушну життєву істину: найдорожче, що у нас є, — це спокій і право розпоряджатися власним часом.
Роки, коли я намагалася бути доброю для всіх, догоджати далеким родичам, терпіти нетактовність заради «збереження репутації» і цілодобово стояти біля плити заради людей, які навіть «дякую» говорили крізь зуби, залишилися далеко позаду.
Тепер моя квартира — це моя фортеця. Мій затишний, вистражданий світ, де пахне свіжозвареною кавою та лавандою, де на підвіконнях цвітуть орхідеї, а вихідні належать тільки мені та моєму улюбленому коту Барсику.
Той суботній ранок починався ідеально. Я прокинулася о дев’ятій, не поспішаючи прийняла душ, накинула улюблений шовковий халат і приготувала собі шикарний сніданок: хрусткий тост з авокадо і чашечку ароматного капучино.
За вікном світило ласкаве весняне сонце. Я з нетерпінням чекала, як проведу цей день: спочатку почитаю новий детектив, потім не поспішаючи прогуляюся парком, а ввечері подивлюся старий французький фільм із келихом сухого. Ніякого поспіху, ніяких зобов’язань. Ідеально.
Тишу розірвав різкий, наполегливий дзвінок у двері.
Барсик невдоволено поворухнув вухом і зіскочив з крісла. Я нахмурилася. Я нікого не чекала. Сусідка знизу, Марія Іванівна, зазвичай стукає тихо, а кур’єри завжди дзвонять на мобільний.
Дзвінок повторився — довгий, вимогливий, з нотками господарської впевненості. Так дзвонять люди, які вважають, що їм зобов’язані відкрити негайно.
Підійшовши до дверей, я притулилася до вічка і відчула, як всередині все похололо, а потім миттєво закипіло від обурення.
На порозі стояла Зінаїда.
Зінаїда — це троюрідна сестра мого колишнього чоловіка. Людина, з якою мене вже років п’ятнадцять не пов’язує нічого, крім спільних спогадів, причому виключно неприємних.
Зінаїда з того роду людей, яких у народі влучно називають «простота гірша за крадіжку». Вона щиро переконана, що всі навколо створені для того, щоб вирішувати її проблеми.
Але біда ніколи не приходить одна. За могутньою спиною Зінаїди вимальовувався її дорослий синочок Ігор— тридцятирічний здоровань із вічно незадоволеним обличчям, який досі перебував «у пошуках себе».
Ігор переступав з ноги на ногу, стискаючи в руках два величезні картаті баули. Поруч із ним стояла його чергова пасія, дівчина з надутими губами, яка безперервно жувала жуйку.
А в руках Зінаїди — сидів маленький, тремтячий і злісний той-тер’єр, який уже встиг обнюхати і, здається, позначити мій килимок.
Мій мозок запрацював з неймовірною швидкістю. Впустити їх — означало добровільно підписати вирок своїм вихідним. Це означало нескінченне готування їжі для зграї з чудовим апетитом, шерсть і калюжі від собаки, хамство Ігоря, порожні розмови Зінаїди та повне руйнування мого, вибудуваного по цеглинці, затишку.
Мій попередній рекорд з випровадження подібних «гостей» становив дві години. Тоді мені довелося зобразити раптовий напад мігрені й викликати швидку.
Але сьогодні я не була в настрої грати в хвору. Сьогодні я була в настрої завдати превентивного удару. Я кинула погляд на настінний годинник. На циферблаті було 10:15.
Час пішов.
Я зробила глибокий вдих, відчинила двері і, не давши Зінаїді відкрити рота для її коронного «Сюрприз!», кинулася їй на шию.
— Зіночка! Моя рідна! — закричала я з таким розпачем, що собака в її руках злякано гавкнув і спробував сховатися. — Господи, невже сам Бог вас послав?! Ви якраз вчасно! Проходьте, швидше, швидше проходьте! Баули кидайте прямо тут!
Я схопила здивовану Зінаїду за рукав і буквально затягла її в передпокій. Ігор з дівчиною, які не очікували такого бурхливого прийому, ввалилися слідом.
— Галочка, ми тут… — почала Зінаїда, кліпаючи нафарбованими віями, але я не дала їй договорити.
— Зіно, як я рада, що ви не самі! — Я схопила Ігоря за лікоть з силою, якій позаздрив би штангіст. — Ігорю, який ти став сильний, справжній чоловік! Слава Богу! Мені терміново, просто життєво необхідна чоловіча сила! І жіночі руки теж!
Дівчина з губами перестала жувати жуйку і злякано поглянула на вхідні двері. Зінаїда, чия програма «ми приїхали відпочити і поїсти задарма» дала різкий збій, спробувала повернути контроль над ситуацією:
— Галя, зачекай. Ми взагалі-то з поїзда, втомилися, хотіли у тебе зупинитися на вихідні. У місто приїхали, Ігорю куртку треба купити, та по торгових центрах погуляти…
— Які торгові центри, Зіна?! — Я картинно розвела руками, напустивши на обличчя маску трагічного відчаю. — Ви мене рятуєте від катастрофи! Ви уявляєте, сьогодні вночі прорвало каналізаційний стояк! Але не у мене, а поверхом вище, у Віті. І вся ця… маса… полилася до мене!
Я зробила страшні очі й перейшла на зловісний шепіт.
— Унітаз фонтанує з п’ятої ранку. Сантехніки з ЖЕКу сказали, що приїдуть тільки ввечері, у них там аварія на трасі. Я вже три години вичерпую це все відрами, спина не розгинається! Ігорю! — Я різко повернулася до остовпілого хлопця. — Роздягайся швидше.
Он там у коморі стоять гумові чоботи мого покійного свекра, одягай. І бери велике емальоване відро. Будеш черпати в туалеті й виносити на вулицю, у зливову каналізацію. Ліфт не працює, тож біжи сходами, сьомий поверх!
Ігор зблід. Його погляд метнувся до дверей, потім до матері.
— Я… я не можу, у мене… це… радикуліт, — промурмотів він, відступивши.
— Який радикуліт у тридцять років?! — обурилася я, не збавляючи напору. — Треба допомогти тітці Галі! А ти, мила… — Я перевела погляд на дівчину, яка вже притиснулася до стіни.
— Як тебе звати? Мілана? Чудово, Міланочко. У мене там, у ванній, плавають мої улюблені махрові рушники. Одягай гумові рукавички — хоча ні, рукавички я вже всі порвала, будеш голими руками. Хапай щітку й відтирай кахель! Запах, звичайно, приголомшливий, але ми зараз вікна відкриємо.
Зінаїда, нарешті, прийшла до тями й спробувала відступити до дверей, притискаючи до грудей свою тремтячу собачку.
— Галя, ти в своєму розумі? Ми в гості приїхали, а не в лайні колупатися! У нас взагалі-то плани! І в Річарда — вона кивнула на пса — стрес від запахів!
— Зіна! — Я схопила її за вільну руку і подивилася прямо в очі з видом людини, що перебуває на межі нервового зриву. — Хіба родичі не пізнаються в біді?! Але каналізація — це ще півбіди!
Я витримала драматичну паузу. Ігор уже взявся за ручку своїх баулів, готуючись до евакуації.
— Розумієш, вчора до мене несподівано приїхала тітка Клава з села, — трагічним шепотом продовжила я.
Тітку Клаву я вигадала рівно секунду тому, але натхнення вже несло мене на своїх крилах.
— І вночі їй стало зле. Приїхали лікарі швидкої, забрали її в інфекційну. Сказали, підозра на холеру! Або дизентерію, вони самі не зрозуміли. Головне — сказали мені, що з квартири ні ногою, суворий карантин!
Я із задоволенням спостерігала, як витягуються обличчя моїх непроханих гостей. Дівчина Мілана тихо скрикнула.
— Уявляєте, лікар сказав, що інфекція передається повітряно-крапельним і контактним шляхом. Тож, Зіночка, раз ви вже зайшли, то тепер і ви теж на карантині. Разом зі мною на два тижні.
Слава Богу, вчотирьох буде не так страшно! Будемо пити антибіотики. До речі, вони дуже дорогі. З вас по тисячі гривень з кожного, я зараз замовлю в аптеці доставку. Переказуйте мені на картку прямо зараз!
— Який карантин?! Яка холера?! — голос Зінаїди зірвався на фальцет. Вона почала гарячково виштовхувати Ігоря та Мілану за двері.
— Галя, ти з глузду з’їхала! Нам не можна на карантин, у Ігоря робота! Тобто, співбесіда!
— Зіно, куди ви?! — Я зробила вигляд, ніби намагаюся втримати її за рукав, хоча насправді обережно, але наполегливо виштовхувала їх на сходову клітку. — А як же каналізація? Хто мені допоможе вичерпувати?! Ігорю, відро чекає!
— Сама черпай! — гаркнула Зінаїда, остаточно втративши залишки пристойності. — Забирайся звідси, синку, тут зараза й антисанітарія! Моєї ноги більше в цьому божевільному будинку не буде!
Ігор підхопив свої валізи з такою спритністю, ніби готувався до здачі нормативів з легкої атлетики. Мілана вже скакала вниз по сходах, дзвінко цокаючи підборами. Зінаїда, міцно притискаючи до себе Річарда, кинулася за ними, навіть не чекаючи ліфта.
— Гроші на антибіотики не забудьте переказати! — крикнула я їм услід. — І бережіть себе! Руки мийте з милом!
У відповідь знизу долинуло лише сопіння Ігоря та глухий стукіт валіз по сходах. Жодних обіцянок завітати наступного разу чи дзвонити частіше. Ідеально.
Я акуратно зачинила двері, повернула ключ на два оберти й засунула засув. У передпокої знову запанувала благословенна тиша, яку порушувало лише рівномірне цокання настінного годинника та задоволене муркотіння Барсика, який вийшов зі схованки й потерся об мої ноги.
Я поглянула на годинник. 10:20.
П’ять хвилин. Рівно п’ять хвилин від першого дзвінка до зачинених дверей. Мій новий особистий рекорд. Ніяких скандалів, ніяких виправдань, ніяких докорів сумління. Тільки чиста, неприхована акторська гра та гра на людських слабкостях — огиді та жадібності.
Я посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі, поправила зачіску і пішла на кухню. Мій ідеальний тост з авокадо все ще чекав на мене, а капучино навіть не встигло охолонути. Вихідні були врятовані.
А ввечері, наливши собі келих сухого і влаштувавшись зручніше перед телевізором, я подумала про те, що наступного разу, якщо якась чергова «Зінаїда» вирішить порушити мої кордони, я додам до сценарію навалу мадагаскарських тарганів і термінову необхідність фарбувати стелі олійною фарбою.
Але чомусь мені здається, що Зінаїда розповість усій нашій далекій родині, що до божевільної Галі, краще не заглядати. І це, мабуть, найкращий комплімент моєму акторському таланту. Жінка після п’ятдесяти має повне право бути трохи відьмою, якщо це оберігає її спокій.
