– Хто там? – Аліса поставила чашку з кавою на невисокий столик і прислухалася. За вхідними дверима було чути знайомі голоси.
– Алісо, донечко… Відчини, це ж я, Тамара Василівна, – почулося з легким надривом…
– І… я, – напівголосно додав хтось другий. Цей голос Аліса теж знала до тремтіння.
Вона зітхнула і машинально провела долонею по м’якому підлокітнику плетеного крісла. Щойно вона спостерігала, як ранкове сонце ковзає стінами її нової квартири, і тішилася, що може спокійно дихати без будь-яких обмежень. Тиша, спокій і крапелька щасливої самотності – ось що їй було потрібно після гучного розлучення зі Славіком.
Але стукіт не вщухав. Аліса потягнулася до дверей і, намагаючись зберігати незворушність, прочинила їх рівно настільки, щоб побачити худорляву постать колишньої свекрухи – Тамари Василівни, а поруч із нею, опустивши очі, стояв Славік. І в обох у руках були валізи.
– Навіщо ви прийшли? – запитала Аліса, тримаючись за край дверей. Її голос прозвучав жорсткіше, ніж вона хотіла.
– Алісо… – почала Тамара Василівна. Вона тремтячими пальцями поправляла сіру хустку на голові.
– У нас… великі проблеми. Ми хотіли попросити тебе прихистити нас на час, – голос зірвався. – Розумієш, нам просто ніде жити… Славік промовчав, лише коротко глянув на Алісу винувато, майже жалісливо… А в глибині серця Аліси одразу спалахнули спогади й гіркота минулих образ.
Невже ці люди, які довели її до сліз і відчаю, зараз стоять на порозі в пошуках притулку?
Кілька місяців тому Аліса поховала всі мрії про тихе сімейне щастя зі Славіком. Вони одружилися, сподіваючись, що “любов усе витримає”, але виявилося, що насправді Славік не хотів дітей і не був готовий до компромісів.
Аліса двічі за його наполяганням робила гріх, сподіваючись, що коли-небудь Славік передумає і погодиться на дитину. Але час минав, а Славік усе сильніше замикався у своїй “зоні комфорту”. Він був дуже жадібним: економив на всьому і вимагав від Аліси вести облік кожної копійки.
Ба більше, варто було Алісі запропонувати щось “для сім’ї” – спільний відпочинок, оновлення меблів, – Славік кричав про безглузді витрати. У підсумку Аліса, почуваючись загнаною в кут, бачила тільки сірі будні, в яких не було місця її мріям.
Останньою краплею стала зрада Славіка.
Аліса випадково дізналася про це, коли перевіряла повідомлення на його телефоні. Спалах болю, безсонна ніч, гіркота обману – і рішення про розлучення. Вона подала документи, твердо вирішивши, що більше не терпітиме його приниження.
Під час розподілу майна Славік наполегливо намагався залишити собі все найцінніше, забуваючи, що Аліса теж вкладала сили і гроші. Але їй вдалося відстояти свою частину, а потім продати її і купити нову квартиру. Це просторе житло, в якому Аліса зараз живе, стало для неї символом свободи і нового початку.
Мало-помалу вона залікувала душевні рани і навіть зустріла людину на ім’я Володя – добру, щедру і, головне, розуміючу. Поруч із ним Аліса відчула справжню підтримку і почала вірити, що можна бути щасливою без страху, без принижень.
Але саме в цей ясний день, минуле раптом нагадало про себе. Тамара Василівна та Славік – ті самі люди, які колись ледь не позбавили Алісу щастя, – тепер стояли на порозі й просили впустити їх.
– Ти ж знаєш, ми не просто так прийшли, – заговорила колишня свекруха, нервово смикаючи ручку валізи. – Славік втратив роботу, мені теж не прожити на одну пенсію… Квартиру ми… – вона запнулася. – Довелося продати, а тепер так вийшло, йти нікуди.
– А чому саме до мене? – Аліса трималася спокійно, хоча всередині в неї все кипіло. – Коли я в сльозах збирала речі, ви питали, чи є мені куди піти?
Тамара Василівна відвела погляд, а Славік зсутулився ще більше. Так дивно було бачити його таким пригніченим. Раніше він завжди вважав себе найрозумнішим і найпрактичнішим, а тепер мав жалюгідний вигляд, ніби позбувся своєї нахабної самовпевненості.
– Ми… справді не знаємо, куди податися, – пробурмотів він нарешті. – Алісо, мені дуже соромно за все це, але, будь ласка, не проганяй нас. Ми ж були сім’єю.
– Сім’єю? – Аліса гірко усміхнулася. – Цікаве у вас уявлення про сім’ю: для вас сім’я стає сім’єю, тільки тоді, коли вам це вигідно?
Потім вона згадала всі холодні докори Славіка: “Дорого! Навіщо витрачати на це гроші?”; усі ті рази, коли вона лишалася біля розбитого корита, бо він відмовлявся платити за елементарні речі… Увесь біль повернувся гарячою хвилею.
– Розумію… Ти злишся, – тихо сказала Тамара Василівна. – Може, хоча б на дачі твого родича ми зможемо пожити? Ми ні на що не претендуємо, аби дах над головою…І по господарству допоможемо.
– У мене немає дачі й вільних кімнат, щоб вас поселити, – коротко відповіла Аліса. – І потім, знаєте, я не зобов’язана вас виручати.
Вона відчувала незручне печіння в грудях: невже вона справді хоче сказати “ні”? Але спогад про те, як вона в сльозах ішла зі старої квартири, геть заглушав жалість.
Розмова стала гарячішою: Тамара Василівна спробувала заперечити, що є “сімейні цінності” і “родинні зв’язки”, що “не можна кидати людей у біді”. Славік почав говорити, що всі минулі образи – дурниці, адже люди повинні допомагати одне одному”.
– Допомагати?! – Аліса підвищила голос, стискаючи кулаки. – І де була ваша “допомога”, коли я залишилася без гроша після розлучення? Коли Славік нишком переписував майно на себе? А коли я мріяла про дитину, ви робили все, щоб цієї дитини не було?
Вона перевела подих, відчуваючи, що її “емоційна рана” нарешті розкрилася. В очах колишнього чоловіка відбилися розгубленість і якийсь біль, але в Аліси не було сил і бажання розбиратися, справжній цей біль чи гра.
– Зрозумій, ми каємося… – спробував заперечити Славік. – Просто життя нас притиснуло до стінки.
– Нічого не було “колись”! – відрізала Аліса, її голос здригнувся, але вона продовжувала стояти на своєму. – Ви самі відвернулися від мене. Тепер я живу по-іншому. І я не хочу, щоб ви втягували мене у свій хаос.
Немов на підтвердження її слів у передпокої пролунали кроки: Володя підійшов, почувши шум. Він кинув швидкий погляд на гостей, підняв брови і м’яко торкнувся плеча Аліси:
– Вибач, усе гаразд?
– Так, – Аліса прошепотіла це так, немов шукала в його присутності опору. – Познайомся, це мій… колишній чоловік і колишня свекруха. Вони хочуть пожити в мене.
Володя подивився на Славіка і Тамару Василівну, потім на Алісу, прочитав у її очах рішучість і зрозумів, що вона не хоче поступатися.
– Можу запропонувати варіант, – раптом тихо сказав Володя. – Якщо у вас справді біда, можу допомогти зняти недорогу однокімнатну квартиру на околиці. Або, наприклад, є маленька дача мого приятеля, там можна жити за символічну плату. Але тут, у квартирі Аліси, ви залишатися не можете. Вибачте.
– Ви… – Тамара Василівна на мить заціпеніла. – Тобто… ви просто нас виганяєте?
– Ні, – спокійно відповів Володя. – Ми шукаємо підходящий варіант.
Аліса вже хотіла сказати, що не дасть їм ні копійки, але раптом відчула вдячність до Володі. Він знайшов рівний, спокійний тон, уникаючи прямих образ і при цьому зберігаючи її позицію. Вона кивнула, підтверджуючи його слова:
– Саме так. Я не можу і не хочу впускати вас у свій дім. Але якщо вам справді нічого їсти й ніде спати, ми допоможемо знайти тимчасове рішення.
Славік покосився на Тамару Василівну, явно сподіваючись, що вона викрутиться. Але та лише розгублено знизала плечима. Мабуть, їй не хотілося знову принижуватися.
– Схоже, ми даремно прийшли, – видавив Славік. – Але все одно спасибі…
Голоси стихли. Аліса коротко кивнула, немов підбиваючи підсумок. Ось і все, промайнуло в неї в голові. Тепер, можливо, вони зрозуміють, що я не з тих, кого можна штовхати й використовувати.
Славік і Тамара Василівна, так і не дочекавшись милості, забрали свої валізи і, бурмочучи безглузді “спасибі за спробу”, пішли. Аліса розуміла, що всередині вони зляться, ображені, можливо, проклинають її за “черствість”. Але хіба це черствість, коли ти захищаєш себе.
Коли вони пішли, Аліса щільно зачинила двері й притулилася до стіни, видихаючи. Невже все справді так просто – сказати “ні” і не почуватися винною? Раніше вона б, напевно, розридалася, мучачись докорами сумління, але тепер, після всіх випробувань, вона змогла зробити вибір без вагань.
Володя дбайливо взяв її за руку:
– З тобою все гаразд?
– Так, – вона слабко посміхнулася. – Знаєш, уперше я не відчуваю, що зробила щось погане. Швидше навпаки.
У глибині душі вона згадувала, колись її принижували, не давали права голосу, але тепер вона сама встановлює правила.
Увечері вони з Володею сиділи на балконі – у тому самому місці, де Аліса зазвичай зустрічає світанки і проводжає заходи сонця. На столику – скромна вечеря і кілька свічок. Володя дивився на її зосереджене обличчя:
– Упевнена, що не шкодуєш про свою відмову?
– Ні. Ні крапельки, – Аліса зробила ковток чаю. – Раніше мене мучили б думки: “А раптом я вчинила жорстоко? А раптом я повинна була допомогти?” Але я згадую, як вони поводилися… як примушували мене, як заганяли в борги, а потім ще й зрада. І розумію, що я нікому нічого не винна. Я намагалася бути хорошою для них, але не була хорошою для себе.
– А для себе бути хорошою набагато важливіше, – погодився Володя і відкинувся на спинку стільця. – Якби ти їх впустила, це могло б порушити твій спокій.
Аліса кивнула. Спокій, про який вона так довго мріяла, нарешті став реальністю. І річ не тільки в тому, що в неї є затишна квартира і турботливий чоловік. Головне, що вона знайшла внутрішню силу, яка не дасть їй знову стати жертвою чужих запитів.
Вона підняла очі до неба: воно було чистим, зірки мерехтіли далеко-далеко. Іноді минуле повертається, щоб перевірити, наскільки тверді твої принципи і чи готовий ти захищати свої особисті кордони. Аліса склала цей іспит.Спеціально для сайту Stories
– Я впевнена, що все буде добре, – сказала вона спокійно, з посмішкою дивлячись на Володю.
– Звичайно, буде, – підтвердив він і накрив її руку своєю.
У ту мить Аліса знову відчула, як простір навколо немов розширюється, заливаючи все світлом. Вона більше не пов’язана з минулим, не є заручницею чужих забаганок. Новий світанок – саме так вона вирішила назвати цей етап свого життя.
“Іноді, щоб врятуватися, потрібно вчасно зачинити двері й не шкодувати про того, хто залишився за порогом”, – подумала вона, відчуваючи, що серце б’ється рівно, а душа співає.
Так Аліса остаточно попрощалася зі старим життям, обираючи свободу, любов і віру в себе.Спеціально для сайту Stories
