В цей раз я приїхала додому раніше. На жаль, не встигла відсвяткувати Новий рік із дітьми, але це насправді не головне. Після того як відпрацюєш понад 15 років за кордоном, розумієш, що свята – це не твоє. Набридла метушня, постійний контроль тарілок, щоб, не дай боже, когось не образити.
Прибирання, знову ж таки. Не знаю, напевно, я просто втомилася від присутності людей і мені потрібно трохи відпочити. Мої діти – двоє дорослих людей, з сім’ями і своїми проблемами. Не скажу, що я зовсім не думала про це, але я бачу, що вони стали черствими щодо мене, та й одне до одного.
Воно й зрозуміло: вже вік такий, коли під 40 років особливо не хочеться ні про що думати. Ще кажуть, що в сучасних людей у їхньому віці може статися криза, коли не знаєш, чим себе зайняти. У мене такого не було. Я просто пахала. Попри їхні характери ні син ні донька нічого не досягли в житті.
За них я це зробила сама. Принаймні те, що стосується їхнього житла. Квартиру доньці я подарувала якраз після її весілля. Причому досі не можу забути, що вона, за моїми підрахунками, мала бути двокімнатною та у непоганому районі, щоб усе було готово для сімейного життя.
Донька ж вирішила по-своєму. Вона взяла частину грошей, які я їй вислала, і витратила на медовий місяць. Зробила собі й чоловікові подарунок моїм коштом. Потім вони хотіли взяти кредит, щоб покрити суму, якої не вистачає, і купити нормальне житло.
Банківські працівники не дурні й чудово розуміють, що пара, у якої немає нормального джерела грошей, навряд чи зможе віддати свій кредит вчасно, або взагалі коли-небудь. Тож грошей моя дочка і зять не отримали. І придбали “однушку”, щоправда, трохи ближче до центру, ніж я припускала.
Хоча в невеликих містах це й не має якогось важливого значення. І живуть вони в цій халупі до цих самих пір. Син теж обрав якийсь свій, не дуже нормальний шлях. Його наречена одразу почала показувати своє его і відмовилася йти з рідної домівки.
У них сім’я з села, але там палець до рота не клади, руку відкусять. Заможні, хитрі люди, які прямим текстом сказали моєму синові, що або їхня дочка залишається з ними в одному будинку, або вони не дають їй благословення на заміжжя. Що зробив мій син, плюнув на своє так зване кохання?
Ні, він пішов у них на поводу. Гроші, які я вислала йому на весілля, він витратив на абсолютно чужих людей. Чи вважаю я це нормальним? Звісно, ні. На весілля сина мені теж не вдалося потрапити, але свати ніколи не цікавилися моєю персоною або тим, як у мене справи.
Вони виділили кімнату для мого сина і своєї доньки, взяли мої ж гроші і тепер спокійно далі собі живуть, а син, тим часом, на вихідних абсолютно собі не належить. У нього цей час, щоб він допоміг по господарству, відвіз тещу і зятя в місто або ще якось прислужився, адже він не у себе вдома живе.
Як почне здавати, захворіє або його звільнять із роботи, я впевнена, свати відразу ж виженуть мого сина на мороз. У господарстві хлюпики не потрібні. Це ми, міські, завжди вирізнялися слабким духом, а ті, хто з села, курку зарубати можуть і оком не моргнуть. Це такі ось люди.
Попри те, що я не встигла приїхати додому до Нового року, за кілька днів я, син і донька зустрілися у мене вдома. За час мого від’їзду тут почала жити моя сестра, а сама вона здавала свою квартиру. Вона всім керувала, і я навіть не хотіла брати з неї гроші, але ми домовилися на вигідних умовах.
Ось, загалом, учотирьох ми і посиділи, зустріли мене, так би мовити, після приїзду. Я не очікувала нічого особливого, але потай сподівалася на невеликий сюрприз або щось на кшталт того. Хоч я і не будувала щодо цього особливих планів. Хоча, повірте мені, свій “сюрприз” я отримала.
Рідні діти, анітрохи не соромлячись своєї дорослої тітки, почали дорікати мені за те, що я не привезла їм жодної фінансової допомоги, а просто прилетіла додому. Син дорікав мені в тому, що для його дружини важливо, щоб батьки допомагали своїм дітям. Як її батьки “допомагають” їм.
Він справді вважає, що вони роблять усе це з добрих спонукань. Нагадаю, моєму синові вже за 35. І в кого це він такий? Дочка теж не відстає. Їй, бачте, набридло жити в “тісній комірчині” і вона хоче переїхати в простору квартиру, а грошей немає.
Слухати про те, чому вона опинилася в цій безплатній “халупі”, вона абсолютно не бажає. Каже, це справи давно минулих днів. Крім того, вона за все вже вибачилася і все усвідомила. Більше їй сказати нічого. Вона ж так сподівалася на мою допомогу. Здебільшого, фінансову.
Наче на мене гроші з неба сиплються. Ось такі в мене діти. Я навіть тепер рада, що їхній батько вже сім років, як пішов із життя. Йому б дуже не хотілося бачити таке. Мій чоловік сподівався, що наші діти виростуть гідними людьми і це вони допомагатимуть нам, коли ми постаріємо.
Та нічого не вийшло. Я плакала після нашої зустрічі добрих півгодини. Спасибі сестрі, що залишилася зі мною і так довго мене заспокоювала. Навряд чи будуть діти про щось шкодувати. Мені що, не пускати власних дітей у дім?
