Я вже не перший рік живу в столиці. Сама з села – там жили мої батьки та довгий час я, аж поки не продала старий будинок і не переїхала. Справи в мене після купівлі нового житла були більш менш, але не дуже добре.
Я з дитинства була сором’язливою та самотньою, друзів майже не мала, але дуже хотіла мати друзів. Коли мої родичі почали нахабно їздити та залишатися в мене, не питаючи мого дозволу, то я й сказати нічого не могла. Так моя затишна кватира перетворилася на хостел, а я з власниці житла стала прибиральницею, яка всім догоджала.
Іноді з’являлися родичі, яких я взагалі не знала. Та відмовити я все одно не могла, бо це ж родичі. Дійшло до того, що приїхали пожити племінниці та зведені сестри з братами. Я їм натякала, що погостювати можна день або два, але ж не жити місяцями ні.
Родичі почали мені казати, що черства та жадібна. Я так засмутилася, що не стримала сліз. Боялася, що близькі люди перестануть мене любити. Родичі ще більше знахабніли. Вони продовжували тиснути та маніпулювати. Одні виїжджали, приїжджали інші. Я дуже хочу позбутися цього кошмару та не знаю як.
