Не так давно мій єдиний син влаштував нам усім сімейні проблеми. Річ у тім, що йому 28 років, але він, на жаль, так і не навчився дивитися в майбутнє. Тепер на нього чекає вирішення складної ситуації. Чотири роки тому він одружився з дівчиною, яку тоді дуже кохав.
Познайомилися на роботі, вона вже була до цього заміжня. Потім він почав до неї залицятися і, врешті-решт, привів до нас у дім – знайомитися. Я пам’ятаю той день, адже ми були попереджені заздалегідь, готувалися. Дівчина прийшла в якихось незрозумілих шортах.
При цьому мене здивувало те, що пішла вона через 20 хвилин, бо її покликали до себе подруги. Так, не приховую. Я не була в захваті від того, що моя невістка ось така, але син говорив, що вона “та сама” і він хоче бути її чоловіком. Тож весілля не змусило себе довго чекати.
Мені 51 рік, і я не з тих жінок, які щодня ходять у гості до своїх дітей. Тож про самостійне сімейне життя сина я дізнавалася тільки з його слів. Загалом, він розповідав, що в них у шлюбі все добре. Ну, на відпочинок разом їздили. А до того посварилися трохи: що поробиш, усе як у людей.
Однак про онуків розмов не було. Я одного разу запитала його, що таке, мовляв, це принципи чи просто чекаєте слушного моменту у фінансовому плані? На що він мені відповів, що вони вже давно готові до дітей, але поки не виходить. Що ж поробиш. Мабуть, потрібен час. Так я собі тоді вирішила.
І заспокоїлася щодо цього. А потім до мене зателефонував син і попросив зустрітися. Потрібно було поговорити. Я, звісно, відмовляти не стала. Розговорившись, син мені зізнався: він скоро стане татом, але є нюанс. Дружина поки що про це не знає.
А ось із дівчиною, яка має стати матір’ю його дитини, я добре знайома. Вона його шкільне кохання. Вони тоді довго гуляли і дуже сумно розійшлися. Принаймні, син собі місця не знаходив, я це пам’ятаю дуже добре. І що тепер робити? Він просив дати йому пораду, як вчинити.
Усе-таки до дружини в нього справді були почуття, одружився він за власним бажанням, тож просто так розлучатися він морально не міг. Але й ця дівчина в його серці займає особливе місце. А після того, як син дізнався, що вона ще й при надії… Складний вибір зобов’язував прийняти якесь рішення.
Добре це чи погано, але давати важливі поради в мене виходить найгірше. Та й як мені дати синові якусь настанову, якщо я не знаю всіх ввідних? У голову ж не залізеш, усієї правди не дізнаєшся. Тож я вирішила уникнути прямої відповіді. Син дорослий, нехай сам вирішує, як йому бути.
Чоловік же має все сам визначати у своєму житті. Але наступну помилку він зробив уже через тиждень, коли поділився новинами з моєю мамою, своєю бабусею. Вирішив запитати в неї, як йому потрібно вчинити, адже вона “життя прожила і має великий досвід”.
Так, жінка 74 років, яка в житті не пропрацювала жодного дня, а тільки молилася і отруювала життя чоловікові. Вже їй-то є що сказати. Ми живемо поруч, але практично не спілкуємося. Я не можу виносити релігійних людей, які повчають усіх навколо, а вона просто не може виносити мене.
Тож тільки можете уявити мою реакцію на таке рішення рідного сина. Утім, він отримав розгорнуту пораду про те, що якщо він розлучиться з дружиною, то горітиме в геєні вогненній, а на його рід впадуть усі прокляття світу. Тому краще жити все життя в обмані.
Вона порадила йому відмовитися від свого “кодла, народженого в гріху” і, звісно ж, відмолити гріхи в церкві. Думаю, була б її воля, вона б ще й вагітність порадила б перервати, але це навіть для неї занадто божевільна ідея: церква такого не терпить.
Тож ситуація наразі така: мій онук ще не народився. Син з дня на день зізнається дружині в зраді, але я не знаю, чим це закінчиться. Мама насідає на нього, щодня телефонує, щоб він прийшов до неї на службу, щоб там йому розповіли, як жити, окропили свяченою водою.
А я почуваюся слабкою зрадницею. Слабкою, бо не можу навіть зараз поговорити із сином, накричати, дати слушну пораду і вимагати, щоб він вчинив ось так і так. Як би там не було, він усе ще моя дитина. Ну а зраджую я його тим, що і матері своїй не можу сказати, щоб не лізла в чужі справи.
Адже вона і невістці моїй зателефонувати може, якщо раптом захоче. А в чому та винна? Я на сто відсотків бажаю синові тільки найкращого. Але не знаю, як йому допомогти. Тож залишається тільки спостерігати склавши руки. Сподіваюся, питання вирішиться легко і без серйозних проблем.
Помилкою молодості це не назвати, але наслідки можуть тяжіти над сином все життя. І це, звісно, засмучує мене ще сильніше. Навіть не знаю, яким буде вирішення цієї надскладної ситуації.
