Ми з сестрою росли в селі, у дуже релігійній родині. Ми не були сектантами, просто так склалося. Звичайно ж, жили ми небагато, а годувалися від того, що вирощували самі. Було й господарство, але зовсім невелике: кури, курчата, кілька качок і корова.
Ось корову я пам’ятаю як справжню годувальницю – тато продавав молоко на ринку, і з цього в нас були хоч якісь гроші. Батьки дуже сильно хотіли багато дітей, але вийшло так, що в них були лише я і моя сестра. Більше дітей так і не з’явилося. Напевно, неправильно так говорити, але я цьому навіть рада.
Кажуть, дав бог зайчика, дасть і галявину, але я з цим докорінно не згодна. Ми вчотирьох ледве-ледве виживали. Якби були ще діти, навіть боюся уявити, що б було. Так чи інакше, в місто я почала збігати дуже рано. Років у 16 сварилися з мамою, бо приходила пізно і не приділяла уваги молитвам.
А я ж просто ходила подивитися, як живуть люди поза нашим селом. Як вони одягаються, поводяться. Телевізора у нас, зрозуміло, не було. І це була для мене свого роду вистава. У 19 років я остаточно вирішила піти з дому. Знайшла собі роботу і навіть зняла кімнату.
Ну як, господарі кафешки, куди я влаштувалася, виділили мені бетонну коробку на другому поверсі, в якій жити можна було тільки влітку. Приміщення не опалювалося, і померти від холоду там можна було за дві секунди. Молодша сестра ж залишилася з батьками.
Вона їх дуже боялася, а від того завжди і слухалася. Вийшла заміж я в 24 роки. За чоловіка своєї мрії. Він виявився іноземцем, який волею долі вирішив залишитися в нашій країні. Вивчив мову, створив бізнес практично з нуля. Тобто всього домігся сам.
Я, звісно, на той час не могла похвалитися якимись багатствами, але все ж я добре розуміла, як це, коли всього добиваєшся лише своїми силами. Через кілька років ми вирішили поїхати до мого чоловіка додому. У нього намічалася дуже хороша угода, але треба було постійно бути в його країні.
За 8 років я вже стала мамою, вивчила французьку, чудово влаштувалася і продовжувала кохати чоловіка всією душею. Але на моїй батьківщині були тяжкі часи і мені хотілося побачити сестру і батьків, хоча б одним оком. Після дуже довгих розмов чоловік відпустив мене.
Лише на кілька днів, туди й назад. Я зібрала якісь речі і вирушила в дорогу. Потім без будь-яких проблем приїхала на орендованій машині до нашого села. Місце я пам’ятала добре, та воно й ніяк не змінилося з тих часів. У дверях я зіткнулася з сестрою та її чоловіком.
Батьки не дожили до нашої зустрічі. Сестричка була дуже рада моєму приїзду. Вона все обіймала мене, розповідала про те, що це Бог направив мене додому. І, якщо я тільки захочу, я зможу залишатися в її будинку стільки, скільки потрібно.
Її чоловік лише провів мене поглядом і пішов в іншу кімнату. Незабаром було чути тільки його хропіння. Судячи з того, що в середу, в першу половину дня, чоловік моєї сестри, видаючи всім знайоме амбре важкого алкоголю, йде спати, – з роботою він не дружить.
Ну і сестриця моя досі згадує Бога за будь-якого доречного і недоречного випадку. З нею теж усе зрозуміло. Мама і тато вбили їй у голову тільки віру, а ось як жити це життя – так і не розповіли. Я дістала привезені гостинці та продукти. Забила холодильник і замовила б ще, але мені заборонили.
Сестра сказала, що багато всього в домі – це теж гріх. Годі вдаватися до обжерливості. Я озирнулася. І в мене в горлі виникло таке жахливе відчуття, яке я навіть не можу назвати. Коли навколо все знайоме й рідне. Коли згадуєш кожен куток, кожен предмет, адже все це родом із дитинства.
Це називається ностальгія. Але тут ти розумієш, що всього цього не повинно бути, а повинен бути ремонт, нові речі, якесь розмаїття і прогрес. Як називається це почуття відчаю? Я от не знаю. Але в той момент воно було таким сильним, що з очей у мене полилися сльози
Я почала вмовляти сестру викинути це хропляче непорозуміння зі свого життя. Якщо треба, вона вільна кинути все це і поїхати до мене з чоловіком. Ми б точно допомогли їй і змогли знайти і житло, і все інше. Лише б вона відмовилася від такого існування, де кожен день як попередній.
Проходить у праці, злиднях і раболіпстві. Я продовжувала вмовляти її і наступного дня, і на всі чергові дні, що мені залишилися до відльоту. Але вона лише посміхалася, говорила, що це її доля, і починала молитися. Молитва від пристріту й заздрості – це її відповідь на все.
Я цю молитву добре знаю, росли ж разом, але, заради бога, невже це нормально, коли чоловік твій – це якір, що тягне тебе на дно? А ти тільки й можеш, що молитися і його обходити? Перед від’їздом я віддала їй гроші, які поміняла ще на вокзалі. Їх мало вистачити навіть на ремонт сільського житла.
Але щось підказувало мені, що витратить вона їх марно. І тим не менше моє бажання з’їздити додому збулося. Я не стверджую, що більше сюди не приїду, але знову побачити сестру в такому стані мені не хочеться. Жити заради іншої людини і молитися, якщо не можеш заперечити, – це не нормально.
