Ольга відчинила двері квартири й увійшла всередину. Олексій незворушно лежав і дивився телевізор.
– Олю, ти? Давай ввечері в клуб зганяємо? Тільки малу відвези батькам!, – крикнув він, не виходячи звідти.
– Матуся прийшла! Привіт!, – з кімнати вибігла п’ятирічна Марійка й обійняла її за ноги.
– Ти як? Ви поїли?, – Ольга пройшла на кухню. У мийці стояла порожня тарілка з-під пельменів, на столі валялися якісь упаковки з напівфабрикатів.
– Ти їла?, – нахилилася вона до Марії.
– Тільки сік допила, зі вчора залишався, – тихо відповіла дівчинка. Відчуваючи, як усередині все закипає, молода жінка пройшла в зал.
– Олексію, що за справи? Я ж тобі сказала, сходити в магазин, ти ж сьогодні зарплату отримав. Купити поїсти!, – випалила вона.
– А я і купив. М’ясо там ще в заморозці. Щось зварив собі. Що за паніка?”, – він упритул подивився на неї зеленими очима, які ще недавно зводили з розуму.
– Олексію, ну треба було молочне, соку, фруктів якихось. Вона що, пельмені твої буде їсти? Дитина це! – намагаючись не дратуватися, почала пояснювати Ольга.
З Олексієм вони почали жити недавно. Вона переїхала до нього у квартиру. Подружки заздрили: красень зовні, з гарною роботою, машиною. 27 років (самій Ользі було 30). Не одружений.
Ольга теж була гарна – зовнішність у стилі Барбі, висока, білява, з великими блакитними очима. Вона раділа, що нарешті знайшла своє щастя. Хотілося мати поруч принца. Щоб і зовні гарний, і за душею щось було.
Планка другої половини в неї була завищена. Вистачить і того, що одного разу друг кинув її при надії і зник у невідомому напрямку.
Тепер вона гідна найкращого! Так Ольга і міркувала. З Олексієм познайомилися в клубі. Роман стрімко набирав обертів.
Щоправда, дізнавшись про існування дитини, Олексій скорчив кисле обличчя. Але Ольга, закохана, яка не думає про погане, списала це на те, що він ще молодий. А Марія, полюбить він її.
З батьками Олексій поки що не знайомився. І коли вона боязко зробила спробу запросити до себе маму й тата, відрізав:
– Олю, ну давай поживемо разом хоч трохи! Ти доньку вже притягла, зараз що, всіх своїх родичів тут збереш?
– Ну вони ж не жити, просто, познайомитися ближче, – боязко почала вона.
– Ні. Я поки що… не готовий. Трохи почекаємо, добре? – Олексій ніжно поцілував молоду жінку в носик.
І ось тут розігралася ця сцена.
– Олексію, ти просто…. У тебе дітей немає і ти не розумієш. Дитині потрібне інше харчування. Зайшов би, йогуртів там узяв або ще чого. Ну нічого, ти звикнеш. Може, знову в магазин сходиш? А то я тільки парочку взяла, думала, ти закупився, – почала Ольга.
Марія, взявши в мами йогурт, тихенько пішла на кухню. Вона була дівчинка дуже спокійна, вихована. Ніколи не вередувала, дорослим не докучала. Любила малювати, гратися з ляльками.
“Ідеальна дитина”, – заздрісно зітхали знайомі. Одразу ж розповідаючи про примхи своїх чад.
Ольга повернулася, щоб вийти за донькою, але її зупинив Олексій.
– Чуєш, Олю. А ти що мені сцени влаштовуєш, га? Ми ж начебто домовилися на березі, щоб ось без цих жіночих істерик? – він підняв брову.
– Які сцени, Олексію? Ти отримав гроші, пішов у магазин. Важко було щось купити? – розвела руками Ольга.
– Зачекай. Я купив, що не так? – насупився він.
– Ні, але ти купив для нас. Ти вважаєш, що Марія буде їсти…. – почала вона, але він її обірвав на півслові.
– Та я нічого не вважаю! Я для нас і купував! До чого тут узагалі твоя Марія, я не зрозумів?
– Як це? Але вона ж… Їй же треба, – Ольга відчула клубок у горлі.
– Слухай, якщо їй треба, ти й купуй. Вибач, але утримувати чужу дитину я не підв’язувався. Спочатку там йогурти-соки. Далі що? Сукні, туфельки, підготовка до школи та інше? Вона мені хто? Я з якого переляку її спонсорувати маю, га?
Їй батько рідний не допомагає, сама казала, кинув тебе. Ні аліментів, нічого. А тут такий добрий дядько знайшовся, на якого ти свою дочку повісити хочеш? Може, ти їй скажеш ще мене “татом” називати? Знаєш що, я дозволив тобі взяти її до себе в квартиру. Цього мало? Але купувати я їй нічого не збираюся. І гроші давати теж.
На тебе – так. Хочеш, підемо купимо тобі, що потрібно. Косметику, одяг, у клуб сходимо. Але на дівчинку я не дам ні копійки, ти зрозуміла? – Олексій стояв поруч і дивився їй в очі.
Ольга відмовлялася вірити почутому. Так не буває. І принци так себе не поводять. А вона-то хвалилася подругам… Що шубку нову купили. Що парфуми будь-яких марок бере.
– Олексію, ти зараз… Ти ось серйозно? – вона відчула, що плаче.
– Олю, не драматизуй, га? Через якийсь некуплений йогурт і сік почала нити. Ти молода жінка, тобі треба життя своє влаштовувати. У тебе мати вдома сидить, батько один працює. Віддай їй Марійку і все. Будеш грошей їй давати, зі своїх, зрозуміло. І нормально жити станемо, – Олексій спробував її обійняти.
– Віддати? Та ти в своєму розумі? Вона що, хом’ячок? Олексію, ти що несеш? Якщо ти мене кохаєш, то, моя дитина… Її ти теж маєш любити! – висунула останній аргумент Ольга.
– Повинен? Та я нічого тобі не винен! Це ти тому від кого дитина, ці вимоги й висувай! Казали мені хлопці, не зв’язуйся. Подивися на себе! Одиначка не першої свіжості, з причепом.
На ринку наречених найдешевше коштуєш! Радій, хоч я підібрав! Що ти на мене дивишся? 20-річних красунь повно! І пальцем клацну, прибіжать. Олю, прибіжать! Бо вас повно, а чоловіків мало.
А ти б зі мною зустрічатися стала, якби я був не гарний собою? Га? І жив би в гуртожитку? Або взагалі не працював би? Ти ж на це повелася! А зараз від мене вселенських вчинків чекаєш? Вибач. Не до мене! – і Олексій відвернувся до екрана.
Вона не пам’ятала, як вийшла з кімнати, прикривши двері.
– Мамо, ти чого? Матусю, ти навіщо плачеш? Ти й так втомилася на роботі. А зараз плачеш! Мамо, не треба! Я тебе люблю, – шепотіла Марія, витираючи сльози з її обличчя.
Через годину вони вийшли з квартири Олексія з речами. Та й перевезти-то усе не встигли. Викликали таксі. Таксист, повненький, добродушного вигляду, жваво занурив усе в багажник, посадив Марію в дитяче крісло.
– Ти чого така серйозна, принцесо? Хочеш соку? Або яблучко? Бери, воно мите. Дівчино, я вашій доньці яблучко дам? – таксист повернувся до Ольги, яка нічого не бачила і не чула.
– Га? Що? Та не треба. Його ж мити треба, – відмахнулася Ольга.
– Мите вже! Або сік? Вишневий ось. Треба? А то у вас донька мало не плаче, – не відставав чоловік.
– Ви що? Усім клієнтам соки і яблука роздаєте? Благодійністю займаєтеся? – різко відповіла вона.
– Та ні, що ви. Просто в мене зміна скоро закінчується, я додому відразу. А яблука з селища, від бабусі. Вона моєму Кості наклала знову гостинців, тож ось я й запропонував. Діти ж. Вони завжди смачного хочуть, – нехитро посміхнувся таксист.
Марія вичікувально дивилася на матір.
– Ну візьми, – дозволила Ольга.
Таксист зашелестів пакетами і простягнув Марії яблуко, сирок у глазурі та шоколадку.
– Не треба так багато. Собі залиште, – усміхнулася Ольга.
– Та там повно. Бабуся в нас. Усе балує та балує Костика. Він так-то великий у мене, самостійний, вісім років уже. І суп уміє варити, і салати там. Вдома все робить, коли я на роботі. І уроки встигне, і з собакою погуляє. Пекінес у нас, старенький уже, – продовжував розповідати водій під час поїздки.
– Дружина, мабуть, відпочиває? З такими чоловіком і сином, – промовила Ольга.
– Нема її. Мамки нашої. Ніколи не хворіла, а тут раз і все. Молода така. Кості тоді тільки два роки було, – помовчавши, відповів він.
– Вибачте, – почервоніла Ольга.
– Та нічого. Ми справляємося, як-небудь, – продовжив той.
– Зустрінете ще своє щастя, – промовила вона.
– Та не думаю. Дівчатам зараз красені потрібні, та з грошима. Ну нічого, нам і так нормально. Звикли вже. Людина до всього звикає, навіть до самотності. Тим паче в мене син є. Треба заради дітей жити.
А кохання, ну немає, так і що робити. Зараз он заїду ще Костику м’ячик новий куплю. Старий-то кудись зник, – відповів таксист.
Біля будинку батьків він допоміг Ользі вивантажити речі. Погладив Марію по голові.
– Не сумуйте. Ви прямо як із картинки обидві. Донька на вас схожа. Така ж красуня! Ну, дай Вам Бог усього! – і добродушний таксист поїхав.
Удома Ольга замкнулася у своїй кімнаті. У неї не було сил навіть нічого пояснювати батькам. Ті малювали з Марією. І запитань не ставили. Прийшло смс-повідомлення від Олексія:
– Коли перестанеш дутися й дурити, повертайся. Але на моїх умовах!
Ольга занесла його в чорний список і проридала всю ніч. Наступного дня знайшла в собі сили поговорити з матір’ю.
– Донечко! Він нехай як хоче, так і живе, справа особиста. Але те, як він до твоєї дитини ставиться? Ні, з такою людиною жити не можна!
Марія золота дівчинка! Як вона може завадити? Принцу ти зраділа? Ну біжи до нього, а дівчинку залиш нам! Як він радив! Зможеш так? Треба, щоб чоловік вас обох любив! Захищав! Оберігав, піклувався! І чому дитина – це причіп?
Це маленька людинка, надія, опора. І не він вас бере, а ви його! До себе в серце пускаєте! Дивись спочатку, як до доньки твоєї ставляться! Це й буде показник любові до тебе! А що захоплювалася ти, що красень. Олю, з обличчя воду не пити! – мама поцілувала Ольгу і пішла на кухню пекти з Марією пиріжки.
Через два тижні, виходячи з Марією з магазину з пакетами, Ольга почула, що хтось торкнувся її за плече. Обернулася. Той самий таксист. А поруч із ним – темноволосий сіроокий хлопчик. З ямочками на щічках. зовсім не схожий на батька.
– Доброго дня! А ви теж за покупками? – усміхнувся чоловік.
– Так… гуляли он там. Марії потрібно було дещо з одягу купити. Але вона хотіла пальто в квіточку , а тут такого немає, – відповіла Ольга.
– Я знаю, де є, тітонько. Ми там куртку мені купували. І якраз мама з дівчинкою на кшталт вашої, маленької, купували таке! – відповів хлопчик.
– Костя, ну що ти, вони самі знають, де! – пробував втрутитися батько.
– Та годі, скажи, куди йти треба? – усміхнулася Ольга.
– Навіщо йти? Ми з татом на машині. Довеземо вас. Давайте я сумки понесу ваші! – Костя взяв із рук приголомшеної Ольги пакети.
– Так… Не представилися щось. Мене Михайло звати, – сказав таксист.
– Ольга.
Дорогою Костя розповів, що вони сьогодні з татом картоплю робитимуть у бабусі на багатті за будинком. І шашлики. І якщо Ольга хоче, то може прийти. Разом із Марією.
– Що це за чоловік із тобою був? Біля торгового? Товстий такий! – зателефонувала їй увечері подруга.
– Він не товстий. А дуже хороший. Михайло це, – відповіла та.
Ольга і Михайло одружилися через півроку. Чоловік усе робить для сім’ї. Він обожнює Марію, як рідну доньку. Костик у всьому допомагає дівчинці та новій мамі.
– Як королева себе почуваю! Не думала, що відразу знайду сім’ю і мене будуть так любити мої хлопчики! – сміється Ольга.
Але вона задоволена. Михайла і його турботу оцінила по достоїнству. Той багато працює. Накопичив їй і дітям на путівку.
– А вдвох потім з’їздимо! Головне – зараз ви відпочинете! – усміхається він.
Він просто дуже любить свою сім’ю, цей простий і зовсім не ідеальний зовні чоловік…