Валя лежала у ванні з гарячою водою, дивлячись на свої круглі мокрі коліна, ворушила пальцями під водою і про щось думала.
У квартирі знову лунали крики: мама з бабусею сварилися. Валя заплющила очі й повільно занурилася з головою під воду. Хотілося стати цією водою, нічого не чути, нічого не помічати. Повітря закінчувалося, вона виринула.
Вода, що все розуміє, беззвучно тоненькими струменями стікала з волосся по обличчю. Кахель, яким облицьована вся ванна кімната, брудно-зеленого кольору з опуклими бульбашками, пластикова стеля – все тиснуло на неї, звужувало простір, свідомість. Зі старого змішувача капала вода.
Почулися важкі кроки за дверима.
— Хоч би не сюди, — подумала Валя, ледь встигнувши щільніше затягнути шторку.
Бабуся, огрядна, неповоротлива, безцеремонна, увійшла у ванну без стуку. Різко відсунувши шторку, Валя ледь встигла прикритися руками. Бабуся, нахилившись, щось шукала на поличці з туалетними приналежностями.
Її важкі, великі груди ледь не торкалися води, так пильно вона придивлялася, нахиляючись все нижче й нижче.
— О-о-ой, онучко! – сказала вона і поглянула своїм пильним поглядом на Валю, – чого я там не бачила, – посміхнулася вона, дивлячись на біле, як крейда, юне, з усіма випуклостями та впадинами, сором’язливо прикрите долоньками тіло дівчинки-підлітка.
– Худа, жах! – зморщила вона і без того зморшкувате обличчя.
– Ба! – неприязно відвернулася Валя.
– Ну чого? Я тут крем свій для суглобів не залишала? Не бачила? – трохи випрямилася вона, уперлася руками в бортик ванни і безцеремонно дивилася на онуку.
– Ні! Тут нічого немає! Вийди! – майже викрикнула Валя.
– Чого розлютилася, а то я не була молодою. Це моя квартира, – незадоволено похитала вона головою.
– Ба, вийди, – ледь не плачучи, відвертаючись і прикриваючись, благала Валя. – Я зроблю засувку, повішу замок! Буду закриватися від вас. Набридли! Невже потім не можна пошукати свій крем.
– А ти ще повчи мене!
– Вийди, — крикнула Валя.
Мама вбігла — всі зібралися. Валі хотілося зірвати цю клейончасту шторку й намотати її на себе, а ще краще змитися з водою в каналізацію: соромно, неприємно. Як же це все набридло…
– Ти чого розкричалася? Який замок? Яка засувка?! Ти ж знаєш, не можна. Раптом бабуся зачиниться, їй стане зле, що тоді? Невдячна! – докоряла Валі мама.
– О-о-ой, та кому ще стане погано? Сама старуха у свої сорок, а мене все на той світ намагаєшся відправити… ! – і, розштовхуючи все на шляху, нарешті вийшла.
– Прикрийся, – соромлячи Валю, сказала мама і теж вийшла.
Зараз знову почнуть сваритися.
Валя вилізла з води, обмоталася рушником, сіла на слизький бортик ванни й розплакалася. Хочеться втекти з дому, не озираючись.
У неї тут немає свого простору, хвилинки, навіть у такі інтимні моменти. Бабусю вона ненавиділа найбільше, не знала жодних меж, всюди лізла, кричала на них з мамою. Мама теж потихеньку сходила з розуму.
Коли Валя була маленькою, вчилася в початковій школі, вона відчувала себе коханою, найпотрібнішою, мама піклувалася про неї кожну хвилину. Водила в садок, потім у школу, на гуртки, тільки сама!
Мама завжди була поруч, вдень, ввечері. Вранці будила і готувала сніданки, як встигала працювати, Валя не замислювалася, головне, мама поруч.
Жили окремо, щось таке маленьке, затишне, світле запам’яталося Валі. Довгий, темний коридор, багато дверей по обидва боки, одні з них їх. Мама відчиняла їх, дзвенячи ключами, і на них обрушувалося сонячне світло, тепло, запах маминих парфумів ,з поличкою з дзеркалом біля входу — це найніжніші спогади Валі з дитинства.
Стаючи старшою, їй хотілося самій піти погуляти з дівчатками у дворі, самій сходити в магазин, поїхати одній в автобусі без мами, як інші, адже до спортивної школи всього дві зупинки. Мама не відпускала, тільки з нею. Валя змінювалася, а мама — ні.
Ще й до бабусі переїхали. Вона захворіла і вимагала, щоб дочка доглядала за нею. «Навіщо сидіти у своїй халупі, коли є трикімнатна квартира?» — вмовляла й вимагала водночас бабуся.
Вона була ідеальною бабусею, доки вони не почали жити з нею, а потім ніби хтось у неї вселився.
І вже багато років вона спеціально свариться з мамою, підозрює, що та хоче її з цього світу звести, щоб квартиру відібрати. Шукає докази, коли свариться, перевіряє полички, аптечку, заглядає всюди, сподіваючись знайти щось жахливе і кинути це дочці в обличчя.
Виїхати неможливо. Пробували двічі. У бабусі всі хвороби відразу загострювалися, вона переставала вставати на ноги, вми.ала по два рази на день, викликаючи швидку. Дочці й онучці ревіла в трубку, прощалася, нагадуючи про дочірній обов’язок і виховання.
– Я не так тебе виховувала! – кричала вона, задих.ючись від сліз.
І вони поверталися.
Тут у Валі своя кімната. Спочатку вона раділа — ціла кімната! Майже така сама, в якій вони жили вдвох з мамою. Вона вже не маленька дівчинка, у неї з’явилися свої секретики.
Але мама й бабуся могли увірватися в будь-який момент, щось запитати, подивитися, перевірити, чи спить Валя…
Бабуся ще могла на пів години затриматися, нудити й розповідати онучці, як вони бідно жили в молодості з чоловіком, але при цьому їй вдалося виховати хорошу дочку, отримати квартиру.
Пізніше Валя почала помічати: у її речах порпаються під час її відсутності.
— Мамо, я ж просила… — сердилася вона.
– Я тільки прибралася на твоїх полицях, що такого? – щиро дивуючись, з докором дивилася на дочку мама. – Тобі є що приховувати?
– Це мої речі! Моя шафа! Мій стіл! – ображалася Валя.
– Ну, знаєш! Могла б і спасибі сказати, теж мені! Поплач ще…
І, звичайно ж, мама завжди перевіряла речі доньки, читала записи в зошитах, вимагала і телефон для огляду. Валя віддавала, а потім вони сварилися.
– А ти не кричи! – віддавала мама телефон після перевірки, – я повинна знати, чим живе моя донька, з ким спілкується.
– Правильно, – кричала з іншої кімнати бабуся, – зараз яких тільки дурнів немає. Закрутять дівчинку, гроші виманювати почнуть, у погану компанію заведуть.
– У мене через вас ніяких компаній немає! – тремтячи від злості й ненависті, відповідала Валя, вихоплюючи свій телефон.
У старших класах Валя помічала, що бабуся перевіряє кошик у її кімнаті. На кухні риється у відрі, чи не викинула вона щось. Так, це було огидно.
Валю нікуди не пускали, навіть до подружки в сусідній під’їзд, мама вже не зустрічала її біля школи, слава Богу!
Скільки сварок й сліз це коштувало Валентині. Вона ніби випадково опинялася неподалік, повертаючись із магазину чи з роботи, дивилася у вікно вранці й не йшла, доки дівчата не ховалися за рогом.
Кудись ввечері вийти? Затриматися в школі? Не можна. Мама обривала телефон, мчала за нею, лаяла, не соромлячись інших дівчат. На вчителів одразу писала скарги директору, що затримали дитину до темряви без приводу.
Валя думала, що після школи буде легше, поїде вчитися, трохи свободи буде. Її не відпустили навіть до навчального закладу на іншому кінці міста.
Мама знайшла мільйон причин, купу аргументів, звісно, плакала, кричала, що їй потрібна допомога з бабусею — не пустила. Аж до того, що Валя ніде не буде вчитися, якщо не поруч.
З першою роботою вийшло так само. Після першого курсу Валя влаштувалася на підробіток, бажаючи всім серцем, всі її мрії були тільки про це: бути трохи самостійнішою, без маминих порад. Потім і виїхати з квартири. Це була найзаповітніша мрія.
Але працювати їй не дозволили.
– Яка робота в 17 років? Треба думати про навчання.
І мама, і бабуся просто зламали її, при.ушили. Бабуся плакала, дорікала онучці в невдячності, кидалася своєю пенсією, раз вже так не вистачає онучці, нагадувала про квартиру:
– Кому це все дістанеться після мене? Тобі! Тобі і матері, – трясла вона вказівним пальцем перед онучкою.
І той самий тотальний контроль. А якщо Валя чинила опір, забороняла заходити до кімнати, ховала речі, блокувала телефон, мама таємно перевіряла. Валя ставала такою ж, як вони, сварливою, нервовою, галасуючою з приводу і без. Вона ледь не кинулася на бабусю та маму.
Раз зловила себе на думці, що хоче вд.рити маму, після чергової перевірки в своїй кімнаті, але обійшлося, вони посварилися, Валя пішла на вулицю. Спеціально за будинок, щоб мама не могла спостерігати за нею у вікно.
Блукала по приватному сектору, штовхаючи ногами різне сміття, озиралася, чи не біжить за нею мама. Вона, напевно, шукає її на зупинці.
Валя часто там пересиджувала після скандалів вдома. Дзвонить одногрупницям, вона потайки записала собі кілька номерів подруг дочки.
Компанія хлопців на лавці в кінці вулиці, регочуть, стрибають, дуріють, лаються. Страшнувато йти далі, але так хочеться, так хочеться пошуміти разом з ними. Але куди їй…
Вона йшла прямо, хай там що! Навіть обходити не стала. Зібралася, руки вздовж тіла, з дурним виразом обличчя пішла… Практично пройшла повз, і тут… найзухваліший, той, що всіх задирав, почав до неї приставати.
– А чого така красуня одна по району ходить? – нахабно підійшов він до неї і поклав руку на плече.
– Забери.
– Ой, та годі! А то я таких не знаю, – сміявся він їй в обличчя. Від нього пахло безпринципністю, силою, здається, міцним. – Я ж тебе не чіпатиму… погуляю… полюблю раз-другий.
Хлопці поруч зареготали. Валя від страху не могла вимовити ні слова, стояла і згадувала маму, не слухала її, ось і потрапила! Можна ж втекти?! Вирватися. Але Валя дивиться йому прямо в очі, і нічого не робить, може, не хоче?
– Генка, відпусти, – підвівся один із хлопців з лавки, худорлявий, рум’яний. Валя його не знала. – Це Валька з нашого двору. Її мати тебе закопає, а її поруч, – зареготав він, інші підтримали.
– Пінне будеш? – запропонував Генка, гаряче дихаючи на неї. Однією рукою продовжуючи притискати її до себе, іншою тягнувся за будь-якою відкритою пляшкою, нервово смикаючи пальцями, вимагаючи у підручних.
– Буду, – намагаючись зобразити безстрашність, відповіла Валя.
— Генка, не заважай… відпусти, — не вгамовувався друг.
— Відвали, — Генка ледь нахилив голову в його бік і вже простягав дівчині, артистично піднімаючи руку, відкриту, кимось розпиту пляшку.
Валя вихопила пляшку, кількома ковтками під улюлюкання, свист і оплески хлопців на лавці осушила її. Генка подав другу. Не так різко, але теж швидко Валя випила другу. Третю. Пакет задзвенів під лавкою, але Генка сам зупинив її.
– Гей! Досить
Валя вже була гарненькою, посміхалася всім, сміялася з жартів і анекдотів хлопців, по черзі потираючи лоб, вона ніби провалювалася кудись, але витягувала себе за комір: тут добре, з ними класно, смішно, вже не страшно.
Найдурніший її вчинок у житті. Адже вони могли зробити з нею що завгодно. Вона не пам’ятає, як прийшла додому. Пам’ятає, сміялася біля свого під’їзду, танцювала і кричала, що не хоче жити, не хоче додому, і цей регот поруч, не сміх, не реготання, а справжній хлопчачий регот!
Мама навіть не подумає зазирнути у вікно або шукати її в такій компанії. Дівчині добре – вона відривалася.
Потім мама розпитувала її при світлі настільної лампи в її кімнаті, плакала, лаялася, читала нотації.
Лише вранці Валя зрозуміла, що сталося. Мама сердилася на неї, з презирством відверталася. Бабуся голосила, наче хтось пішов з життя:
– Та як же ти могла, Валька? Мати бігала, шукала, переживала, в поліцію бігала, півночі на ногах, а ти в такій компанії, й додому ледь притягли…
Валя навіть не намагалася виправдатися, їй 18, вона вперше спробувала пінне, вперше поспілкувалася з кимось, крім бабусі та мами. Одногрупниці не враховуються.
Вона не каялася, не шкодувала, трохи нудило. Дома не розмовляли кілька днів, дивилися на неї, як на загублену, а потім мама вирішила відвезти її до лікарні, перевірити.
– І там будеш перевіряти? – посміхнулася Валя, – моїх речей, кімнати, телефону, життя тобі мало?
– Знадобиться, ти кожен крок будеш звітувати. Невдячна.
– Не буду. Я все одно з’їду від вас! Працювати хочу, жити окремо, гуляти, зустрічатися з хлопцями…
– Гуляти? Опуститися до рівня цих… Стати ніким?
– А я і є ніхто, ви мені навіть зітхнути не даєте. Ти нікуди не відпускаєш, всіх підозрюєш, думаєш, що мене образять. Та нехай образять, нехай хоч щось зі мною трапиться, це краще, ніж тухнути з вами.
Валя знову втекла. Цього разу мама побігла за нею, але не наздогнала. Не розуміючи, куди біжить, Валя, петляючи провулками, знову опинилася в приватному секторі. Знову блукала вуличками, поглядаючи на темно-сірі п’ятиповерхівки, що стирчали десь удалині, додому не поспішала. Нікого не зустріла сьогодні, та лавка була порожня. Повернулася.
Біля під’їзду зустріла друга. Він стояв, обпершись спиною на брудну стіну, дивився в телефон.
– Привіт, Валя.
– Привіт.
– Додому?
– Ну так, – зітхнула вона.
– Чого ти..? Ходімо прогуляємося, ще рано, — відірвався він від стіни.
Валя, розуміючи, що вдома буде скандал, погодилася, пішла гуляти з ледь знайомим хлопцем. Його звати Павло, живе в цьому ж під’їзді, на першому поверсі. Валя ніколи його не помічала. Потім і зовсім крізь нього дивилася, мама навчила.
– Ви нічого зі мною не робили того вечора? Не пам’ятаю, як додому потрапила.
– Ти ображаєш! – підморгнув хлопець. – Я розповів про твою маму, а ти, – розсміявся він, – а ти розповідала, ой, скільки наговорила…
У Валі запалали вуха і щоки, стало соромно.
– Щось погане?
– Та всяке, — махнув він рукою, шаркаючи ногами поруч. — Мама у тебе цікава, — усміхнувся він на один бік, блиснувши білими зубами.
– Ти ще мою бабусю не знаєш.
– Що, теж сувора?
Гуляли по скверу біля будинку аж до вечора, мама кілька разів дзвонила Валентині, та не брала трубку. Розповіла цьому Павлу, наче на сповіді, все своє життя з рідними. Він не жалів і не засуджував її маму, а лише посміхався.
Бабуся взагалі його розвеселила, а Валі не смішно.
– Не можу більше! – притиснула вона руку до шиї, – хоч з дому, хоч у вікно з п’ятого поверху, хоч під машину, все одно. Вчитися мені не дали там, де я хочу, працювати не дозволяють, кажуть, не для того ти з відзнакою закінчила школу і вступила до інституту, щоб бігати в продавцях. А мама у мене сама працює у великому гіпермаркеті.
– Просто треба з’їхати. Пожити самій, спробувати.
– А ти пробував?
– А я й так один, – усміхнувся він, – моїх ніколи немає, скільки себе пам’ятаю. Батько далекобійник, мама по родині любить гуляти.
– Куди я від них виїду? Заради чого? На які гроші?
– Хочеш, я дам на перший час?
– Ти? А в тебе звідки?
– Так я й працюю. Ніде не вчуся, чекаю на армію, підробляю іноді, — витер він під носом.
Валя обережно дивилася на нього.
– Та годі вже з цими…, — він шморгнув носом, ніби в нього почалася алергія.
Домовилися. Наступного дня Павло приніс гроші, не поїхав з нею дивитися кімнату, справи були. А кімната виявилася маленькою, трохи більшою за їхню ванну, жінка-орендодавиця здалася підозрілою, але Валя віддала їй гроші, щаслива повернулася додому.
Залишалося дочекатися, коли мама піде, бабуся засне, зібрати речі й тікати. Тікати!
Але мама не йшла, зачинила двері, забрала всі ключі, ніби відчувала підступ, адже бачила, з яким нікчемою гуляла дочка. Тиждень простояла оплачена кімната без мешканців.
Валя намагалася не показувати цього, ключ від чужої кімнати, від свого нового життя тримала при собі. Намагалася бути хорошою дочкою в ці дні, хоча, по суті, нічого не змінилося: ті самі крики, претензії, нагадування про невдячність.
Мама все-таки пішла на роботу, сподіваючись на розсудливість дочки, залишила ключі.
Валя не стала чекати, поки бабуся засне, збирала речі під її молитви, докори та прокльони, і втекла.
Валентині спочатку довелося нелегко. Влаштувалася на першу-ліпшу роботу, платили мало, вистачало тільки на кімнату, щоб віддати борг. Павла, до речі, забрали в армію, трохи листувалися.
Інститут вона кинула, все одно не хотіла тут вчитися, та й мама б її знайшла.
Влаштувалася на роботу трохи кращу, але грошей не вистачало, іноді доводилося харчуватися однією вівсянкою по кілька днів, але Валя була щаслива.
У тиші, на самоті, іноді в холоді — квартира виявилася холодною взимку, але вона раділа кожному дню, виду з вікна, дверцятам із засувкою у душі.
З’явилися друзі, з хлопцем познайомилася на роботі, почали зустрічатися, майже відразу розійшлися, їй би плакати, страждати, а вона радіє. Радіє, що почала жити, радіє всьому: і знайомствам, і розставанням, радіє будь-якій адекватній людині.
Довго сумнівалася, чи правильно вчинила, що втекла, кинула інститут. Бабуся з мамою тепер її ненавидять, зневажають. Хоча мама Валі розповідала в дитинстві: бабуся довго не могла їй пробачити, що втекла до свого голодранця в гуртожиток, замість того, щоб жити по-людськи і слухати матір.
Мама зателефонувала через п’ять років, бабуся пішла з життя.
У доньки і добре все, і не дуже, борсаються як можуть. Живе з чоловіком, не з Павлом, той десь загубився після армії. Донечку виховують, обоє працюють. Поки на своє житло не заробили. А тут мама…
– Ну і чого комусь віддавати за квартиру? – почала вона, зателефонувавши втретє. – Переїжджайте і живіть! Квартира велика – трикімнатна, твоя теж! Я вам не заважатиму. І онучці краще поруч із бабусею, і батькам спокійніше.
Валя хотіла відмовитися відразу, але побоялася образити, боялася, що знову втратять зв’язок на довгі роки.
– Ми подумаємо…
– Що тут думати?! Він тобі ніхто, знайшла кого слухати, – забурмотіла мама у слухавку, – матір слухай! Завжди б слухала — не жила б так, як зараз… теж мені! Про дитину треба думати, де їй краще, а не за чоловіка чіплятися…
Збирайте речі і приїжджайте! Ремонт робіть який хочете і живіть. Ну і він… куди ж його.
Мама почала нарікати на чергову дурість доньки, на те, що та не думає головою і ніколи не думала. Валя поклала слухавку, точно знаючи — вона тоді вчинила правильно. У її доньки не буде такого дитинства, як у неї.
Павла згадала і його друзів, посміхнулася.
