Ганні Іванівні не спалося тієї ночі. Захворіла ще з вечора: ну не те щоб прихворіла, а просто, як передчуття якесь, ніби стиснуло груди, утруднюючи дихання, і не відпускало. Та й сон, як рукою зняло, хоч так утомилася на городі, що рада була б і ряднині на підлозі, а не те що ліжка, як у неї. Але ні, тіло здавлене тягарем часу не реагувало на її спроби заснути, а навпаки.
Спогади ятрили пам’ять. Вона знала, що так у всіх буває: живе людина собі і живе, та ще й думає, що правильно живе, а потім приходить ось така ніч, та напевно і не одна, і починається. Покрутило, покрутило її життя, як хотіло – і так, і навперекій, а в старість викинула одну, як хвиля непотрібну тріску на берег.
Ганна, подумки живучи своє минуле ще раз, не гнівила даремно Бога, мабуть заслужила свою нікому не потрібну самотність, раз він так зволив з нею вчинити. Заміж вона вийшла не з любові, силою взяв її Єгор, набридло йому, що вона не приділяє йому належної уваги, на яку він розраховував. Його сім’я була із заможних, тому можливо Єгор так нахрапливо поводився.
А той, до кого прагнуло її серце, жив з однією матір’ю, ледве зводячи кінці з кінцями. Та й боязкий був Степан, не постояв би за неї проти Єгора, не посмів би, а натякнув би тоді, хоча б словом… але натяку не було. Весілля зіграли відразу, а раптом завагітніє дівка, або ще чогось. Єгор не раз помічав погляди Ганни у бік Степана і, не дав би втрутитися у його плани.
Але Степан мовчки відводив від Ганни погляд і вдавав, що нічого не розуміє, і всі ці погляди його не торкаються. Згодом Степан став усе рідше заходити до її дум, та й не до спогадів стало. Жили з батьками: будинок, господарство, та ще двоє молодших братів і скрізь треба встигнути, а то можна було потрапити під гарячу руку чоловіка.
Нечасто таке траплялося, але завжди з тяжкими наслідками. Єгор лютий був у своїй гарячості. Все починалося з нічого, на ранок він і сам не міг нічого пояснити і притихав на якийсь час. Потім народився Ванечка, Єгор тоді радо подарував їй рожеві намисто. Далі жили тихо, збоку подивитися, начебто навіть добре, але не було між ними зовсім нічого, крім сімейних обов’язків.
Після появи сина, Ганна сильно змінилася, посуворіла якось, навіть зростом вище стала, як їй здавалося. Ванюшка виховувався у суворості, хоч і бажана дитина була, але Ганна так втомилася від свого життя, що ніби надламалася, от і прикривала цей надлом, ховаючи ніжність до сина. Так поступово й прибрала хату під себе.
Батьків з обох боків не стало, дітей більше Бог не дав, а потім вік давав уже про себе знати. Та на додачу, Єгор надірвався, витягаючи завантажений віз з бруду, мучився сильно, раптом зляже, які вже тут діти. Ганна Іванівна поверталася на ліжку, шукаючи для сну зручне місце, але сон, однак, не приходив, навіть не позіхалося.
Поправивши пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, затягло його тугіше під підборіддям. Ваня ріс тямущим хлопчиськом, її навіть іноді розпирало від гордості, мовляв, ось якого сина вона виростила. Високий, як батько, красу з обох взяв, дівки вечорами самі ходили під вікнами. Вона не поспішала заводити розмову на цю тему. Думала, що згодом обере йому дружину.
Розуму в кого більше, звичайно в неї, яка знає життя і з лиця, і з вивороту. А він-то що, охомутає якась дурниця, та й діла всіх, а вже цього вона не допустить ні під яким приводом, єдиний він у неї. Але життя прокрутило цей відрізок часу по-своєму, мало як кому хочеться, а доля є доля, не обійдеш і не перестрибнеш – це жінка міцно усвідомила.
Намагаючись, раніше, виправити щось на свою користь, майже завжди отримувала хворобливий тичок від життя та нагоди. Єгор помер уночі уві сні, коли Ваня тільки школу закінчив. Отак от, ліг без жодних скарг, заснув і не прокинувся. Ганна Іванівна хоч і крутила у своїх думках, що цьому, та колись і бути, але тоді вона навіть розгубилася.
Пройшов час і син додому привів дівчисько. Ось, мовляв, познайомся, ми кохаємо одне одного і одружимося. Та яке там любимо, та ще одружимося, вона тоді такий скандал їм влаштувала на всю ніч, а вранці прокинулися, дівчини немає, і речей її теж немає. Ганна Іванівна прикрила очі, ніби хотіла сховатися від того, що згадалося.
Ваня ледь не плакав через образу на маму, яка змусила кохану піти з їхнього дому, а вона ні батьків, ні родичів не мала. Схопив піджак і рюкзак, не пояснюючи матері нічого, прожогом вискочив за двері. І це б ще нічого, побігав би і повернувся, але він не повернувся, зник. Наступні роки її життя і наполовину не можна життям назвати так існування.
І жила вона тільки заради зустрічі, а раптом… Ганна Іванівна, мабуть таки, забулася на якийсь час, розплющивши очі, побачила сірий, ранковий просвіт у вікні. Вставати не хотілося, не те, щоб не виспалася, а просто тіло, як свинцем налилося і своєю вагою придавлювало до ліжка. А раптовий гавкіт собаки стривожив ще більше і, бурмочучи щось, вона підійшла до вікна.
Побачивши, як від палісадника від’їжджало таксі, серце Ганни Іванівни заскакало в грудях. Невже Бог почув її молитви і не дасть померти, не побачивши сина, але до хвіртки входила незнайома жінка з дитиною. Ще не розуміючи, що відбувається насправді, але побачивши очі дівчинки, вона вже знала, що доля таки повернулася до неї обличчям, вперше за довгий час.
Обличчя дитини було точною копією її маленького Вані. Посунувшись назад на ногах, вона незграбно присіла на верхню сходинку. Жінка з дівчиною підійшли до неї. Дівчинка присіла поруч з Ганною Іванівною, схиливши голову їй на коліно. По ній було видно, що вона дуже втомилася, дорога мабуть, неблизька була.
Ганна Іванівна, однією рукою притримуючи губи, що затремтіли, другу поклала на голову дівчинки. Гарячі сльози котилися по щоках, а крім вибачень й сказати нічого не могла. З’ясувалося, що невістці треба було у лікарню, а маленьку Світлану не було з ким залишити, от і приїхала вона до сверухи в надії, що та допоможе.
Потягнулися дні очікування, п’ять днів минуло, а від Олі й слова не було. Ганні Іванівна не могла натішитися онучці, така щебетушка і ладненька, все рветься допомагати. Уклавши в обід Світланку на відпочинок, сама вийшла на подвір’я погодувати свою, яку-небудь живність. Наливши курям та псу свіжої водички, присіла на цурбан біля тину.
Сонце вже трохи піднялося і, тиня давала трохи тіні, та й двір був весь, як на долоні. Ганна Іванівна, прикривши повіки і витягнувши ниючі ноги, сиділа блаженно посміхаючись: “Ось воно як доля повернула”, – подумалося їй. Але її мріям завадив гавкіт пса. І знову ж гавкав він, як на чужого: “Не від Олі там які звістки хто приніс”, – захвилювалася Ганна Іванівна.
Але підвестися і піти подивитися не змогла, у двір з важким рюкзаком за спиною, входила її кровиночка, її синок. Так і сиділа вона мовчки, махаючи на сина, як на привид. руками. Іван ривком скинув з плечей рюкзак і з усього розмаху впав перед матір’ю навколішки. Все вибачення просив. Так і повернулося загублене щастя до жінки…..
