– Чому ти йдеш? Давай уже поговоримо.
Чоловік став перед дверима, а вона зупинилася.
– Про що поговоримо, Гліб? Про що? Про те, що я така вся неповноцінна і ніяк не можу подарувати тобі дитину? Ти мені про це через раз нагадуєш. Ти що, думаєш, від того, що ти мене постійно клюєш, щось зміниться?
– Ти неправильно все зрозуміла. Не знаю, як тобі пояснити, але ми не молодіємо, потрібно щось робити.
Марія втомилася, присіла на пуфик у передпокої і стала натягувати кросівки.
– Гліб, ця розмова повторюється в сотий раз. Що ти пропонуєш робити? Ти зараз відповіси, що не знаєш, але щось потрібно. Так?
Гліб видихнув і відразу якось знітився. Марія подивилася на нього:
– Мені здається, я придумала, що потрібно зробити.
Гліб навіть піднісся:
– Що?
– Нам потрібно розлучитися. Ти знайдеш іншу жінку, ви зможете зробити дитинку, можливо, навіть не одну. І ось я завтра, після зміни, сама заїду і подам на розлучення. А зараз мені потрібно йти. Вибач.
Марія прослизнула повз чоловіка і вискочила за двері. Гліб сказав уже зачиненим дверям:
– Але я ж не хочу розлучатися.
Марія його вже не чула. Вона всю дорогу проплакала. Але не могла вона мати дітей, не знала про це, коли виходила заміж. Кохає вона Гліба, і все в них добре, але останнім часом розмова про дітей заходить дедалі частіше. З одного боку, вона розуміє чоловіка, але що можуть змінити ці розмови?
Марія одразу і категорично сказала, що з дитячого будинку дитину брати вона не буде. Занадто добре знає, яких дітей там залишають.
Вона увійшла і тут же буквально зіткнулася з Олексієм Сергійовичем. Він був головним на станції швидкої допомоги – а головним не тільки тому, що його призначили, а тому, що був найдосвідченішим, найстарішим співробітником.
– Іванченко, мені тебе сам Бог послав!
Марія злякано подивилася на нього:
– Олексію Сергійовичу, усе добре? Температури у вас немає?
– Дуже смішно, Маріє Олександрівно. Бігом за мною! Швиденько кажу!
Марія слухняно увійшла в його кабінет.
– Коли там у тебе диплом?
– Через місяць.
– Маріє, у нас безвихідна ситуація. Наталя Леонідівна зламала руку. О, ось тобі і “ого”. Одна машина залишилася без фельдшера.
– І?
– Ну що “і”? Ти без п’яти хвилин фельдшер, а розумієш набагато більше, ніж половина з них. Я знаю, так не можна, але на якісь виклики можеш з’їздити одна. Ну нема кого мені посилати, нема кому працювати: реорганізація, мати її за ногу, то фельдшер один, то ось узагалі медсестру доводиться посилати.
Марія дивилася на нього величезними очима.
– Олексію Сергійовичу, ви хоч розумієте, що нам усім буде, якщо хтось дізнається?
– Не нам, а мені. І Господь із ними. А ти що пропонуєш? Людей без допомоги залишити? Маріє, ну от скажи мені, що робити? У нас усього п’ять машин, а на лінію сьогодні вийшли три. Три, розумієш? Тому що нема кому працювати.
– Ну не нервуйте так, Олексію Сергійовичу. Тільки давайте домовимося: ви мене посилаєте на щось просте. Ви ж розумієте, якщо що раптом…
– Марійка, не переживай. Та я сам контролюватиму виклики. Дякую тобі.
Не минуло й півгодини, як виданий їй планшет зашипів:
Бригада три, виїзд. Село Лопушня, другий будинок праворуч. Нічого не зрозуміло, але начебто тиск, дуже поганий зв’язок.
Водій зітхнув:
– От я помітив: якщо машину не мити, то надсилають суцільно багаті й гарні будинки, а як тільки помиєш, то обов’язково
якісь Лопухи.
Вони їхали хвилин сорок. Водій мотнув головою:
– Ні ліхтаря, ні покажчика – самі ями й вибоїни. Це дороги… А, он, дивись, начебто воно.
Марія придивилася: точно, у сутінках показалося село, а перед ним криво висить знак “Лопушня”.
– Який там будинок? Другий? Ой, дивіться, він ніби не житловий.
– Ну, мабуть, пожартував хтось. Розвертаємося?
– Ні, почекайте, перевірити ж треба. Ну хіба мало, людина всередині? Повз йшла або ще що…
– Упевнена? Там, якщо тільки безхатьки.
– Безхатьки узагалі-то теж люди.
– Ліхтарик потрібен, я з тобою. Думаєш, відпущу тебе одну? Ти не слухай, що я бубоню постійно – це я в силу віку. Знаєш, ми, люди похилого віку, вічно всім незадоволені.
Марія посміхнулася:
– Ну ви чого, який же ви старий?
Вони увійшли у двір. Якби не тоненька стежка, то будинок був би точно покинутий, але стежка вела до ґанку. Вони піднялися хиткими сходами – двері навстіж. Водій обвів ліхтариком стіни:
– Немає нікого, як я й думав.
У темряві хтось пискнув.
– Світіть сюди.
Водій направив ліхтар на підлогу – там стояв великий кошик.
– Кошенята, чи що? Нормальний такий жарт.
Марія зробила крок уперед і відкинула легку тканину:
– От же ж…
– Що там?
Водій підійшов ближче і присвиснув:
– Нічого собі.
Марія підхопила кошик:
– У машину!
Там, при хорошому світлі, вона оглянула дитину. Хлопчисько кремезний, доглянутий, від роду тижня не більше. Вона знову загорнула його:
– Треба ж… Навіть пляшечка з водою.
У кошику лежала записка:
“Будь ласка, не віддавайте Івана в будинок маляти. Прошу вас, знайдіть йому сім’ю.”
Марія зітхнула:
– Господи, ну за що Бог дає таким людям дітей? Поїхали.
Але водій сидів і мовчки дивився на неї. Марія здивовано підвела брови:
– Що?
– Та так, нічого. Не думаєш, що це тобі знак?
Марія розлютилася:
– Звичайно… Шило в мішку не сховаєш. Але, схоже, про мою проблему знають узагалі всі в місті.
– Куди?
– У дитячу, куди ж іще.
Марія взяла телефон – потрібно було доповісти Олексію Сергійовичу, щоб він подзвонив у дитячу. Хлопчисько почав кряхтіти; схоже, тряска йому зовсім не подобалася. Марія взяла його на руки:
– Ну чого ти, Кряхтун? Зголоднів чи просто не подобається?
Дитина миттєво заснула, наче на руках їй було дуже навіть зручно. Марія всю дорогу вдивлялася в маленьке личко – таке миле, таке гарне. Вона не помічала, що водій теж поглядає, на неї.
У дитячій лікарні лікар простягнув руки:
– Давайте дитину.
Марія притиснула її до себе міцніше:
– Скільки вона у вас пробуде?
– Якщо з нею все гаразд, не більше кількох тижнів. Оформляти вже з будинку маляти будуть.
– А можна прийти, принести що-небудь?
Лікарка уважно подивилася на неї, потім сказала:
– Вам-то це навіщо? Ну, якщо хочете, приходьте. Дівчата зашиваються – і так лікарня переповнена, ще “відмовники”, дві палати.
– Я прийду… Завтра і прийду, тільки посплю після зміни.
Марія сіла в машину і всю дорогу до станції мовчала. Водій теж мовчав, ніби давав їй час подумати. Уже пізно вночі вона написала смс Глібу: “Зможеш сходити зі мною в одне місце завтра, годинки о другій?” Відповідь прийшла швидко: “Я не буду розлучатися”. Марія посміхнулася: “Це інше місце”.
Чоловік повернувся з роботи навіть раніше, ніж вона прокинулася. Марія швидко підскочила і почала одягатися:
– Гліб, ти тільки, будь ласка, нічого не питай, тому що я і сама нічого не знаю і не розумію.
– А куди хоч підемо?
– У лікарню.
Гліб кивнув із серйозним виглядом:
– Ну так, це багато що пояснює.
Більше нічого вирішив не питати – бачив, що дружина у напруженому стані. Вони зупинилися перед дитячою лікарнею.
– Уже цікавіше. І навіщо ми тут?
– Розумієш, Гліб, я вчора в порожньому будинку забрала малюка. Він там був кинутий у кошику. Ну не те щоб кинутий – такий чистенький, гарненький. Мати його викликала швидку, щоб із ним нічого не сталося. Загалом, він усю дорогу проспав у мене на руках, і ось захотілося його провідати.
– А я тобі навіщо?
Марія знизала плечима:
– Не знаю, Гліб. Розумієш, страшно мені, страшно, що не зможу від нього піти.
Гліб узяв її за підборіддя:
– Маріє,ти казала, що ніколи… Ніколи?
– Гліб, але я ж не беру його, правда? – голос Марії звучав невпевнено.
Чоловік усміхнувся:
– Ходімо, невгамовна моя.
За два місяці так уже збіглося, що зранку Марійка отримувала диплом, а в другій половині дня виходила з будинку малятка зі згортком. На вулиці на неї чекав Гліб із величезним букетом квітів. Біля воріт стояли всі вільні машини швидкої, Олексій Сергійович тримав у руках цілу купу повітряних кульок і весь час повторював:
– Це ж треба!
Гліб світився від щастя. Марію взагалі було не впізнати: вона, наче квочка, ловила кожен вдих Ванечки.
– Маріє, ми ось тут із колегами… Загалом, приймай! – Олексій Сергійович відчинив двері однієї з машин, і на світ з’явився ультрамодний візок “три в одному”.
Марія ахнула:
– Та ви що! Він же дорогий!
– Гроші – не головне. Ось Ванька – це так, він і нам, виходить, ніби як не чужий.
Про те, що вони з Глібом колись сварилися, Марія вже забула. Вона знала, що в неї гарний чоловік, але щоб настільки турботливий, настільки уважний ніколи б не подумала. Він сам суворо стежив за тим, що їсть син, якої температури каша; іноді забирав малюка і йшов із ним гуляти, суворо наказуючи:
– А ти лягай, дружина має відпочивати. А потім усе разом зробимо, коли я прийду.
Ванька ріс, як у казці. Вони з року читали йому казки, займалися, і до двох років це вже був справжній хлопець зі своїм характером, знаннями і вміннями – і з дуже сильною любов’ю до батьків. Іван взагалі не хворів. Перший час Марія дуже часто тягала його по лікарях, усе боялася, що вилізе якась вроджена патологія, але лікарі вже стали лаятися:
– Мамо, ви навіщо нам постійно приносите здорову дитину? Не бачите, що тут ті, хто хворіє? Хочете заразу якусь підхопити?
Ні, Марія не хотіла.
За два роки мати Гліба відправила її на роботу:
– Тепер Івану два, і ми вже самі якось упораємося. Хлопчисько розумний, слухняний, а ти виходь поки в денні зміни. А то стільки вчилася – і все даремно.
Марія дуже любила сина, але й роботу любила. Тому розцілувала свекруху в обидві щоки і вийшла на свою станцію. В одну зі змін прийшов виклик. Марія їхала за цією адресою вперше, а коли під’їхала, то навіть рота відчинила: у таких будинках вона ще не була. Піднявся тиск у господині, нічого серйозного, просто вік. Коли Марія вже збиралася йти, до кімнати забіг хлопчик:
– Ба-ба, ба!
Жінка посміхнулася, простягнула руки:
– Іди до мене, онучику.
Марія зблідла.
– Лікарю, вам погано?
Звичайно, їй стало погано: це ж був її Іван… точніше, повна його копія.
– Присядьте, – літня жінка уважно подивилася на неї. – Ви так мого онука роздивляєтеся…
Марія хотіла дістати телефон і
показати фотографію свого Івана, але зупинилася:
– Вибачте, хлопчисько такий гарненький… Вибачте. Вам краще?
– Так, звісно.
– Я вам написала рекомендації, ось візьміть. Але мені здається, це просто тимчасовий сплеск. Можливо, перенервували.
Жінка зітхнула:
– Так… Було трохи.
– Бувайте.
Марія вийшла, сіла в машину. Водій уважно подивився на неї:
– Усе гаразд?
Це був той самий водій, з яким вони знайшли Івана.
– Не зовсім. Схоже, у сина був брат. І живе він у цьому самому будинку.
– Нічого собі. Зачекай, ти їм сказала?
– Ні, нічого не сказала. Вибачте, мені потрібно подзвонити.
Марія набрала номер чоловіка:
– Гліб, ти нещодавно говорив, що керівництво пропонує тобі переїхати і очолити відділення фірми?
– Ну так, але ти ж не погодилася.
– Гліб, я згодна. Іди, кажи, тільки потрібно виїхати якомога швидше.
– Та вони тільки щасливі будуть! А чому?Зачекай… Сталося щось?
– Та ні… Чомусь мені просто подумалося, що краще нам жити там, де ніхто не знає, що Іван прийомний.
– Так, Маріє, ти маєш рацію. А коли прийде час, самі йому все розповімо. Ну що, я пішов?
– Так, Гліб. Я теж зараз напишу заяву.
– Маріє, мені здається, мама нас не зрозуміє.
– Зрозуміє, Гліб. Я все їй поясню.
Свекруха, щойно вислухала розповідь Марії, рішуче сказала:
– Потрібно їхати.
– Дякую…Гліб дуже переживав,що ви будете проти.
– Марійко, зараз потрібно думати про Івана, а не про мене. У нашій країні ходять і поїзди, і автобуси.
– Мамо, що з тобою?
– Знаєш, хто сьогодні у нас був і хто та жінка, яка забрала брата Сергія? Як вона нас знайшла? Адже вона тепер усім усе розповість. Господи… Адже ми раніше її знайшли. Навіщо тільки тут залишилися?
– Не переживай, донечко. Вона все зрозуміла. Я думаю, вони поїдуть.
– Мамо, якщо хто-небудь що-небудь… Скаже Сергію, я цього не переживу.
– Усе буде добре, донечко. Адже я ніколи ще не помилялася в людях.
Вона обійняла доньку. Колись та втратила дитину, і вони розшукали ту дівчину, яку привезли в лікарню. Вона привела у світ двійню, яку не захотіла забирати. Ці люди могли взяти тільки одну дитину – з двома б не впоралися. Але віддавали або обох, або нікого. Зрештою вирішили одну залишити собі, а другу якось “повернути”, не придумавши нічого кращого, ніж зателефонувати в швидку…Спеціально для сайту Stories
