Мені 22 роки. Я завжди думала, що пощастити в житті може тільки розмальованій красуні, хоча я досить симпатична дівчина. Так от, я помилялася. Мені Бог послав найкраще, що може бути для мене. А я… У 17 років закінчила школу.
Вступила до університету на заочне навчання, пішла працювати. Я із сім’ї звичайнісінької, середнього достатку. Доводилося самій на багато що заробляти. І ось у ті ж 17 років в інтернеті познайомилася з хлопцем. Він був старший на 8 років, але почав зі мною листуватися.
Вирішили зустрітися. Мені він не сподобався в той момент взагалі. Хлопець покликав мене на каву додому до себе, була зима. Так і стали потроху спілкуватися. Він виявився цікавим співрозмовником, працював програмістом. Мені він подобався все більше і більше, почали зустрічатися.
Влітку поїхали відпочивати на море з наметами, а у 18 я вийшла за нього заміж. Сім’я у нас була хороша, ми один одного в усьому влаштовували, підходили один одному, але як буває, сталося одне АЛЕ: я заговорила про дітей. Він сказав, що не проти, але коли станемо на ноги, купимо квартиру.
Я не розуміла, чому інші ж заводять дітей і домагаються всього, маючи статус щасливих батьків, і без усього цього. Через місяці два після весілля стала помічати в себе зміни в здоров’ї. Ще через місяці два я дізналася, що при надії. Я була щаслива, думала, мрія моя збулася.
Але коли я пішла до лікаря, то виявилося, що це лише гормональний збій. У голові одні думки, але чому, що не так, адже я була абсолютно здоровою дівчиною, ніколи ніяких збоїв. Вирішила боротися з цією недугою. Прописали ліки на півроку.
Не можу передати, з якими сльозами я їх приймала. Минуло чотири місяці, не витримала і кинула. Здивувалася, все стабілізувалося, налагодилося. Життя потекло своєю чергою, але чоловік все був проти дітей через гроші. І тут у мене вже стався збій нервовий, мене ніби підмінили.
Я на роботі познайомилася з клієнтом, пішли якось гуляти і все закрутилося. Я зробила те, про що шкодую найбільше в житті – зрадила чоловіка. І тут же через кілька тижнів дізнаюся, що при надії. Радості й моєму щастю не було меж. Сказала чоловікові.
Стала ходити до лікаря… чоловік здавав якось аналізи і прийшла відповідь. Лікарка подивилася і сказала, що дивується, як ми стали батьками, адже у чоловіка зі здоров’ям все погано. І тут мене осінило, а раптом… раптом це не від чоловіка… такого ж не може бути, я ж берегла себе.
Але ця неприємна думка настільки засіла в моїй голові, що не минало й хвилини, щоб я не думала про це. Я дивилася на чоловіка, як він піклується про мене і думала, що не можу так, не можу обманювати, не можу підсунути йому чужу дитину. І я зважилася, зважилася розповісти. І я це зробила.
Він не подав на розлучення, не відвернувся від мене. Сказав, коли дитина з’явиться на світ, то зробимо ДНК, а потім усе буде ясно. На 7-му тижні я пішла на УЗД. Сердечко не б’ється, плід завмер. Плід – це для всіх них, а для мене це найцінніше в моєму житті. Потім операція і порожнеча…
Ангіна з 40-градусною температурою. І чоловік переїжджає до столиці, там він знайшов роботу з більшою заробітною платою. Я приїжджаю потім до нього, він мені ніби дає другий шанс. Усе по дуже маленькому кроку приходить у старе русло, але в мене знову цей гормональний збій.
І знову сльози і лікування, і вмовляння чоловіка на дитину. Мені тоді здавалося, що він мене не розуміє взагалі. Його черговий друг став батьком. А я психанула і переїхала в наше рідне місто. І стали ми жити окремо. Думала, що одумається і покличе.
Якраз зустріла ту людину, з якою чоловіка зрадила, і стала з ним будувати стосунки. Чоловік незабаром почав жити з іншою дівчиною, а потім ми розлучилися. І ось фінал, до якого я дійшла: зі мною зараз людина, яка любить мене, але я її не люблю. Мені від цього дуже погано, я як у рабстві.
Я намагалася повернути чоловіка, але не вийшло. Я просто біля розбитого корита. Як потім з’ясувалося, свекруха не хотіла, щоб у нас із чоловіком були діти і зробила мені порчу на здоров’я. Я дякую Богові за те, що познайомилася з жінкою, яка мене лікувала молитвами і святою водою.
Зараз мені набагато краще, а лікування в лікарів не давало постійного результату. На чотири роки свекруха мене нарекла на такі муки. Зараз мені дуже погано, я звинувачую себе постійно, і розумію, в чому моя провина і помилка. Тільки назад ніяк не можна.
Немає й дня, щоб не думала, як сильно люблю свого чоловіка. Мене багато хто засудить і матиме рацію. Я досі не можу відмолити той камінь, який у мене в душі. І коли замислююся, що мені всього 22 роки, а я встигла споганити собі життя і втратити все, то просто не хочеться жити.
