Виросла я у великій небагатій родині у маленькому провінційному місті. Батьки все життя боролися за виживання. У 90-ті це було нормою. Батьки завжди вважали, що у людини обов’язково має бути вища освіта, і вони всіляко прагнули дати всім дітям можливість навчатися у виші.
Платно вивчати у батьків не було можливості, і я вступила на бюджетне місце, куди вистачило моїх балів. Було незрозуміло, ким я буду, але в мене була мета і я до неї йшла. Повертатися до батьків не хотілося. Одне підприємство, жодних перспектив ні в кар’єрі, ні в особистому житті.
З хлопцями зовсім не виходило. Вважали надто простою та немодною. Вчити дитину в обласному центрі дуже затратно, тому речі були прості та дешеві, а часом взагалі ті, що віддавали заможніші родичі та друзі. Я повністю поринула у навчання.
На останніх курсах почала підробляти, щоб батькам полегшало, адже підростали молодші брати та сестри, які теж вимагали фінансових вливань. Вже на останньому курсі мене запросила до себе подруга та вмовила сходити з нею у клуб. Я не ходила клубами, бо почувала себе там ніяково.
Моя подруга майже відразу познайомилася з хлопцем. Він був із другом, але йому ніхто не подобався. Мені стало нудно, і я збиралася додому. Подруга вмовила їхати до них. Мені вони здалися порядними. Ми всю ніч жартували, грали у карти. Хлопці навіть не намагалися до нас чіплятися, це тішило.
У подруги з хлопцем, який їй сподобався закрутився роман. Вона завжди брала мене на їхні спільні прогулянки, а він брав того самого друга, якому ніхто не подобався. Ми почали спілкуватися, і незабаром роман подруги зійшов нанівець, а ми і гуляли, але тільки без них.
Мій знайомий був дуже замкнутий і ніколи не говорив про майбутнє. Ми стали дуже близькими, але здавалося, що ніби хлопець мене боїться. Ми почали проводити багато часу разом. Моє навчання добігало кінця. Мені запропонували виїхати за розподілом в область.
Я вирішила поговорити зі своїм хлопцем та визначитись надалі. Мені хотілося поїхати разом. Коли я йому про це сказала, він похмурнів і сказав таке, що у мене мурашки по спині побігли. Він сказав, що він хворий і що він не має майбутнього, що він не може мати дітей і, що я можу теж захворіти.
Він сказав, що дуже любить, але саме тому не хоче завдавати мені болю та страждань у майбутньому, коли я зіткнуся з реаліями життя. Він запропонував розійтися на тиждень. Подумати. Друзям нам не бути, дуже вже важко, а я, за його словами, маю бути щаслива.
Як я пережила тиждень, не передати словами. Мені не вистачало повітря, і сили просто покидали мене. Я розуміла, що не можу жити без цієї людини. Я хочу зробити його щасливим, скільки б нам не відміряв життя Бог. Ми зустрілися за тиждень, і він зробив мені пропозицію.
Так почався новий етап мого життя. Я написала диплом та вийшла на нову роботу. Одного разу по телевізору я побачила передачу таких пар, як ми. Там говорилося, що діти у нас можуть бути, але треба їхати за кордон і мати пристойну суму грошей, бо процедура не з дешевих.
Так у мене з’явилася мета. Я розуміла, що треба лише почекати, поки медичний прогрес дійде до нашої країни. Наше завдання на цей час зберегти здоров’я. Ми стали інтенсивно працювати та накопичувати гроші. Також стали вести здоровий спосіб життя та постійно відвідували лікарів.
Ми постійно тримали руку на пульсі і ось уже через три роки омріяна процедура стала реальністю. Грошей, звісно, не вистачало, адже це лише спроба. Ми маємо бути готові до всього. Чоловік постійно проходив лікування та процедури, стежив за станом здоров’я.
Ще через три роки ми вже мали достатньо коштів та й процедура здешевшала трохи, а ми вже дозріли для дітей. Це все було дуже важко. Моральні переживання просто зашкалюють, але я йшла до наміченої мети крізь біль та дискомфорт. Коли діти даються такою ціною, ти любиш їх безмежно.
Все далося дуже важко, але ми були готові до будь-яких труднощів. Спочатку все було добре, але потім мій організм дав збій. Дійшло до того, що в мене вже не працювали деякі органи. Лікарі наполягали на екстреному втручанні, але я чинила опір, як могла.
Я провела п’ять тижнів під крапельницею, не встаючи. Дівчатка мої народилися недоношені та слабкі. Були у реанімації. Я пережила ці 10 днів на автопілоті, потім ще місяць жаху і ми, нарешті, вдома. Недоношені та ослаблені діти – це особливий випадок.
Що для інших дітей було нормою, нам не підходило. Чоловік був поряд і допомагав. Сказати, що було важко, отже, нічого не сказати. Нам уже три роки. Діти часто хворіють і вважаються проблемними. Ми постійні відвідувачі стаціонарів та поліклінік.
Але коли дивишся в ці оченята, розумієш, що всі труднощі – дурниці. Діти, народжені у коханні, обласкані Богом. І я розумію, що труднощі ще попереду, але ми впораємося з ними. Я знаю, багато хто засудить мене. Мовляв, сама ризикуєш і дітей із ризиком в цей світ привела.
Я ні про що не шкодую. Нехай від цих труднощів у мої 30 років у мене майже вся голова сива, але це не головне. Головне, коли ти любиш людину, і вона любить тебе. І проблеми лише загострюють почуття одне одного. Якщо любиш, то все буде добре.
