Коридор був довгим і темним. Звідкись із-за його повороту лунали голоси. Невиразно знайомі, але поки невпізнані.
“Нічого собі валер’яночку нині роблять!” – подумала Олена. Ну а як інакше пояснити те, що замість рідної спальні вона розплющила очі в цьому коридорі. Крім валер’янки, після чергового скандалу з чоловіком, вона нічого такого не пила.
Вигнала Сашка зі спальні, веліла спати на дивані, накапала собі сорок крапель, щоб заспокоїтися, і відключилася. А розплющила очі вже тут, стоячи в цьому темному коридорі.
“Якщо це і сон, то аж надто реалістичний. Навіть горілою олією і смаженими стегенцями тягне так, що аж нудить. Гаразд, підемо подивимося, що там за поворотом”, – вирішила Олена. Стояти і гадати нерозумно, та й страшно. Раптом вона просто збожеволіла, а цього ой як не хотілося б.
***
Одружені Олена з Сашком були давно. Майже тридцять років. Небагато шлюбів можуть похвалитися таким довгожительством. Стільки всякого-різного разом пройшли, стільки ляпасів від життя отримали – і не порахуєш.
І що цікаво, незважаючи на примхи долі, сварилися вони в той час рідко. Разом тягли побут, разом заробляли, разом ростили сина Олексія.
– Нічого, – казав тоді Сашко, – усе в цьому житті не назавжди. Перевернеться і на нашій вулиці вантажівка з пряниками.
І Олена йому вірила. Тому що кохала. Та й не сиділи вони склавши руки в очікуванні цієї самої вантажівки. Працювали, проблеми вирішували. У чомусь пощастило, десь рідні допомогли. Згодом вийшло перемогти навіть такого монстра, як квартирне питання.
З кімнати комуналки перебралися в окрему квартиру. Олені центр був не такий важливий. Важливішою була автономія. Комунальний рай тільки в старих фільмах має гарний вигляд. Насправді – те ще задоволення.
***
Потім, звісно, теж труднощів вистачало. А в кого їх немає? Але проте Олексій виріс, побут устаканився, з грошима теж начебто все більш-менш. І самі Сашко з Оленою ще не старі. Здавалося б, ось воно щастя – їж повною ложкою. Але ж ні. Тут-то вони й почали сваритися.
Олена була впевнена, що справа в чоловікові. Розгубив він із роками колишню романтичність і легкість, та ще й до неї, Олени, звик, як до меблів.
– Сашко, ну от що ти знову до дивана прилип і у свою шухляду витріщаєшся? Підемо куди-небудь сходимо. Я сукню нову купила, треба її вигуляти, – смикала чоловіка Олена.
– Куди? – запитував Сашко, таким приреченим голосом, що ставало зрозуміло: якщо він і розлучиться з диваном, то Олена дуже про це пошкодує.
– Не знаю! Запропонуй сам. Ну, пам’ятаєш, раніше ми рідко вдома сиділи: на виставки ходили, на концерти.
– Сам я пропоную залишитися тут. Ну правда, Олено, я втомився за тиждень. Раніше ми ходили, бо інакше було не можна. А зараз усі твої виставки і концерти в інтернеті можна знайти.
Вона злилася, відбирала в Сашка пульт, вимикала телевізор і намагалася викликати благовірного на розмову. На жаль, усе це зазвичай закінчувалося сваркою.
– Я жінка! – обурювалася Олена.
– Не сперечаюся, – кивав Сашко.
– Я хочу уваги і крапельку романтики. Ну згадай, як ми в нашій комуналці мріяли: “Ось з’являться гроші і час – заживемо!”
– І? Чого тобі не живеться?
– Та я ж із тобою хочу жити! А ти весь час або втомився, або зайнятий, або і те й інше разом! “Потім, пізніше, іншим разом”, – це все, що я від тебе чую. А, ну і ще коронне запитання: “Їсти будемо?” Ти ж мене помічати перестав. Я ось сьогодні весь ранок у цій безглуздій новій сукні перед тобою кручуся – хоч би оцінив!
Тому що сама напросилася? У тебе навіть компліменти з-під палки. Не можу більше! Ти згадай, якими ми раніше були. Живі, закохані!
– Молоді… – зітхав Сашко. – Це ключове слово.
– Не в цьому річ. Просто раніше нас щось об’єднувало, а зараз ні!
– Ти хочеш, як раніше? Жити в комуналці, рахувати копійки?
– Хочу! Якщо це мені поверне кохання і щастя, то дуже хочу.
– Дурниці не кажи. Нічого це не поверне. Та й не поділося воно нікуди. Просто перейшло на інший рівень. Я тебе кохаю, тільки трохи інакше, ніж тоді. Спокійніше, мудріше, чи що…
– Та ти звичку з любов’ю переплутав. Комфорт ти свій любиш і себе, а на мене тобі вже давно, схоже, плювати!
– А ти любиш свою закоханість. І комуналку цю в якомусь рожевому кольорі згадуєш. Погано там було, Олено. Усе було погано! Води гарячої не було, зате були скандальні сусіди. І не розбіглися ми не завдяки цій чортовій комуналці, а всупереч!
– Та ну тебе, йди до свого друга-телевізора, – злилася Олена.
А Сашко радів, що від нього відв’язалися. Ну от чого їй не вистачає? Компліментів, уваги? Так за ці роки він їй цих компліментів стільки наговорив, що й не порахуєш. Нових поки що не придумав.
Увагу теж намагається приділяти. Завжди пропонує посидіти по-сімейному, фільм який-небудь подивитися разом. Вона ж сама відмовляється: “Телевізор – це не те! Телевізор можна і в халаті дивитися. А я хочу вбратися, погуляти, блиснути, з чоловіком під руку!” Просто дитячий садок якийсь.
І весь час минуле згадує: все там було краще! Та не було! Ех, шкода, що туди не можна повернутися хоч на день. Сашко б їй довів.
***
Остання перепалка закінчилася і зовсім, як у мелодрамі. Олена виставила Сашка з подушкою зі спальні:
– Не сім’я ми більше! Дві чужі людини, які ведуть спільне господарство. А раз так, то не бачу причин спати в одному ліжку! У вітальні твій улюблений диван – ось туди й вирушай. – Олена зачинила двері перед носом у Сашка.
“Ну й добре, – подумав Сашко ображено. – Диван так диван. Подивлюся, як ти завтра сама за будильником прокинешся. Нехай хоч обдзвониться – не буду тебе будити”.
Помста була дрібна, нехороша. Але Сашко був злий. “Чужі люди? Так вона сказала? Ну й чудово. Я, як чужа людина, не маю переживати за те, що якась тітка геть не чує будильника”.
А Олена й справді ніколи його не чула. Точніше, піднімалася, вимикала звук і щасливо спала далі. Ставила вона його швидше для чоловіка. Щоб він не проґавив: вчасно її розштовхав і не дав заснути назад.
Ранкова кава теж була на ньому. Але про все це Олена в запалі сварки, схоже, забула.
***
І ось тепер вона пробиралася вузьким темним коридором на звук голосів. “Якби я вірила в дива, то вирішила б, що провалилася в тимчасову яму і це наша стара комуналка, – думала вона. – Але ж так не буває”.
Нарешті вона дісталася кухні, сповненої шкворчання і запахів. Повз неї прослизнув хлопчисько і пірнув в одні з дверей. “Я його десь бачила”, – подумала Олена.
На Олену дивилася… Женька? Точно Женька, її сусідка по комуналці. Колись вона випила Олені багато крові. Дивно, але мала Женька такий самий вигляд, як у молодості Олени: худа, похмура, у вічному байковому халаті й бігуді, прикритих квітчастою косинкою.
– Женя? – здивувалася Олена.
– Яка я тобі Женя? Євгенія Іванівна – будь люб’язна! – окрисилася Женька. – Соплюха!
Олена кинула погляд у каламутне дзеркальце, що висіло над раковиною. В її молодості воно висіло там само.
“Справді, соплюха, – констатувала вона. – Така, яка й була, коли тільки одружилися з Сашком. Точно сплю. Тільки дуже вже все реально”.
– Ну чого мовчиш-то? Представся хоча б, – зажадала тим часом Женька. – Чи мамка з татком ввічливості не навчили?
“Гаразд, будемо грати за правилами цього сну”, – вирішила Олена.
– Олена Вікторівна Семенюк.
– Жирно занадто буде. Не доросла ти ще до Олени Вікторівни, – повідомила Женька. – Я вже сподівалася, що після відходу бабки її кімната довше порожня простоїть. Чим менше сусідів, тим краще! Гаразд, впишу тебе в графік чергування. Завтра загальну площу мити будеш. І нічого тут морщитися. Я за всіма не зобов’язана бруд прибирати. А то бач, узяли моду!
Єгорич не може – він у відрядженні, Софія Петрівна миє так, що після неї все перемивати треба. Ну чого зі старої взяти? Сама ледве повзає…- Женька пустилася в перерахування сусідських гріхів.
“Я все це вже чула, – думала Олена. – Навіть не уявляла, що все це зберігається десь у мене в пам’яті. Ми ж тоді тільки-но в кімнату Сашиної бабки-покійниці в’їхали, і Женька мене саме так і зустріла.
Я тоді відразу втекти захотіла. Але бігти було нікуди. Знімати – дорого. А в батьків жити – взагалі не варіант. Вони ж наш шлюб, пам’ятається, не схвалили, м’яко кажучи. Мовляв, молоді занадто.
– Конфорки твої он ті. На першій від вікна плиті, – віршами оголосила Женька.
– Забруднила – миєш, не чекаєш, поки засохне. Нічого нам тут тарганів розводити. А, і ще за електрику з вас. Бабця – не все оплатила. Ти її онучка? У неї ж начебто онук був? Як звуть, не пам’ятаю.
– Його Сашко звати, онука. А я його дружина, – пояснила Олена.
– Дружина! – хмикнула Женька. – Пом’яни моє слово – розбіжитеся через рік, а то й раніше. Бачила я таких дружин: дорослого життя ще не нюхали, а вже заміж не терпиться. Гаразд, дружино, потім покажу, де прибирати будеш. Зараз ніколи, – Женька відвернулася до стегенець, що шкворчали на сковорідці.
“Затягнувся цей сон щось, час прокидатися. Це не інакше доля Сашкові на допомогу прийшла, вирішила нагадати, як ми жили. Щоб я чоловіка не пиляла, напевно”.
Олена вщипнула себе за зап’ястя. І…
Нічого не змінилося. Усе та сама Женька чаклує над своєю пахучою куркою, усе та сама залізна раковина на стіні, усе те саме маленьке каламутне дзеркало над нею. Можна було заридати. Олені зовсім не хотілося переживати всю цю побутову “казку” знову. Не підкуповувала навіть молодість, що повернулася.
Міркуючи, як бути далі, і женучи від себе паніку, вона побрела назад коридором до їхньої із Сашком кімнати. Смикнула знайомі двері, пофарбовані білою облупленою подекуди фарбою.
– Ну що, познайомилася із сусідами?
–
Сашко – молодий, стрункий і веселий.
– По обличчю бачу – познайомилася. Та ти не кисни. Женька – тітка неприємна, звісно. Але її теж можна зрозуміти. Приїхала з якоїсь , заміж тут вийшла за Михайла, ти його ще побачиш. Зрозумієш, як тобі зі мною пощастило, – Сашко посміхнувся.
– Дітей ось йому парочку подарувала. У неї ж усе життя – боротьба. Вистояти, прогодуватися, одягнутися, потомство виростити. Важко – ось і злиться на весь світ. Ти на неї уваги особливо не звертай.
“З глузду з’їхати, – думала Олена. – Я вже й забула, який він був. І якою я була – забула. Ми ж примудрилися якось жити і не помічати всієї цієї убогості. Олексій тут з’явився. Що ж із нами стало?”
– Гаразд, Олено, я побіг. Мені сьогодні треба з чоловічком зустрітися щодо роботи. Сподіваюся, зростеться. А то з грошима в нас… – Він вийшов за двері.
“Я не хочу тут бути! – Олена відчула, як по щоках побігли гарячі злі сльози. – Я вже проходила весь цей кошмар: безгрошів’я, кімнату зачуханну, Женьку цю склочну. Два рази за одне життя – це вже перебір”.
Раптово двері в кімнату відчинилися, заглянув Сашко:
– Побіг, а найголовніше забув тобі сказати… Тобі на роботу час! Вставай! Ну прокидайся ж!
***
Олена сіла на ліжку. Обличчя мокре, волосся скуйовджене, погляд скажений.
– Та що тобі таке снилося? – Сашко, стурбований, рідний, сьогоднішній.
“Розбудив! Слава богу. Хоч я його зі спальні виставила, все одно розбудив. Не став вередувати. Яке щастя!” – Олена уткнулася у футболку чоловіка.
– Кошмар бачила. Моторошний, реальний. І прокинутися не могла ніяк… Дякую тобі. – Вона чи то зітхнула, чи то схлипнула.
Пізніше вони пили каву на кухні. На своїй чистенькій, затишній кухні. І розмовляли.
– Не знаю, що це було. Може, підсвідомість збунтувалася, а може, доля якийсь знак таким чином вирішила дати. Але тільки от не хочу я більше повертатися в минуле. Треба сьогоднішнім жити. Нехай усе змінилося, але ж на краще. Хоча який же ти був у тому сні красень, – зітхнула Олена.
– Та я і зараз нічого, просто змужнів, – посміхнувся Сашко, а потім посерйознішав: – Слухав я тебе і раптом соромно стало: довів дружину до нічних кошмарів. Адже права ти в чомусь… Розлінився я, звик. Удома сито, чисто, затишно. Дружина поруч: рідна, красива, кохана. Мозок робить, щоправда, іноді.
От у ностальгію вдарилася. А чого вдарилася? Значить, і справді, в сьогоденні чогось не вистачає. Насамперед від мене.Адже можна ж зрідка на горло своїй ліні наступити та й сходити, куди вона хоче. Та й зайвий раз сказати, що вона найкраща теж язик не відвалиться.
Загалом, Оленко, давай-но виправлятися. Наступної суботи я цей зомбоящик навіть вмикати не буду. Підемо, куди захочеш. Згадаймо те хороше, що в нас було, щоб погане назовні не лізло.Спеціально для сайту Stories
– Я згодна, – кивнула Олена.
Усе правильно. Щастя не в минулому: воно тут і зараз. Трохи ліниве, трішки втомлене, але вже яке є.
