– Іро знайомся, це Ельза! – широко посміхаючись, Вадим представив свою собаку молодій дівчині років двадцяти, яка стояла на порозі в блискучих туфлях на десятисантиметрових шпильках, через що була вищою за хлопця майже на голову.
– Вона добра і дуже слухняна, тому думаю, що ви порозумієтеся. Хоча, чому думаю. Ельза радісно крутилася біля ніг господаря, але на Ірину поглядала з побоюванням.
Це нормально, що собаки насторожено ставляться до незнайомих людей. Але тут було щось інше.
Ельза чітко відчувала, що дівчина пахне чимось неприємним і відразливим, і це ніяк не пов’язано з нудотно-солодким запахом її парфумів. Ось є у собак така дивовижна особливість: відчувати нехороших людей.
У Ельзи така особливість не просто була, а була прокачана на всі 1000%. Чуття її ніколи не підводило.
Зустрічаючи таких людей на вулиці, собака інстинктивно намагалася триматися від них подалі, відводячи подалі і господаря, який міцно тримав його на повідку. Часом навіть проти його волі. Тому що любила вона господаря і дбала про його благополуччя, як могла.
Але куди діватися у двокімнатній квартирі? Та й господар ставився до Ірини дуже люб’язно і ніжно.
Обіймає її, цілує…
Помітивши недобрий погляд Ельзи, Іра взяла Вадима за руку, потім повела його на кухню і, зачинивши двері, напівшепотом сказала:
– Ти чому не сказав, що в тебе собака?
– Так приводу не було, – пошепки відповів Вадим. – Ти маєш щось проти?
– Так, маю! Я не люблю собак і не хочу, щоб із нами в одній квартирі жила ось ця… Як ти її назвав?
– Ельза…
– Ельза.
– Куди я її подіну? На вулицю, чи що, вижену? Ми з нею вже чотири роки разом. Або п’ять. Не пам’ятаю вже. Але давно.
– Вадиме… – Іра подивилася на хлопця недвозначним поглядом, даючи зрозуміти, що тему закрито. – Поки ця собака буде у квартирі, я до тебе не переїду і ніякого весілля бути не може. Не люблю я собак, розумієш? На дух не переношу. А ти вже сам вирішуй, хто для тебе важливіший: я чи собака.
*****
Дощ лив як із відра. “Двірники” на лобовому склі люто змахували великі краплі, ніби ненавиділи їх так само сильно, як і Вадим, що швидко їхав нічним містом, а обличчя його було похмурішим за хмару.
І ще таке відчуття всередині… ніби в душу йому… вилили ціле відро, доверху наповнене помиями.
Ніби щось бридке змусили його зробити… Те, що йому робити дуже не хотілося.
Але він кохав Ірину і планував навіть одружитися з нею. А може, й не кохав. Зараз це було не важливо.
Важливо було інше: тато Ірини обіцяв розв’язати всі проблеми з його маленьким занепадницьким бізнесом, а людина він був дуже впливова і слів на вітер не кидав.
Сказав: допоможе, значить, допоможе.Це був реальний шанс не лише втриматися на плаву, а й згодом розширити свою будівельну фірму. Піднятися з колін і стати нарешті успішною людиною. Нерозумно. Дуже нерозумно було б відмовлятися від такої можливості.
Виїхавши за місто, він втиснув педаль газу до упору. Дощ посилився, а разом із ним і вітер.
Краплі барабанили по склу, по даху, капоту і багажнику, ніби намагалися зупинити Вадима. “Одумайся!” – кричали вони, з силою вдаряючись об метал.
Ельза лежала на задньому сидінні і дивилася на краплі, що стікали по склу. Передчуття її не підвело. З появою незнайомки господар змінився. Він став холодним. Як осінній дощ. Не розмовляв із нею, не тріпав за холку. Він ставав чужим…
Зупинився на узбіччі. Тютюновий дим цівкою став поширюватися салоном.
Він накинув на голову капюшон і вийшов на вулицю. Ельза з тривогою чекала, що буде далі.
А далі було все, як за сценарієм: задні двері різко відчинилися, випускаючи назовні хмару отруйного диму, що змішувався з нічним повітрям і летів кудись у далечінь. Вадим схопив собаку за нашийник і витягнув на дорогу. Ельза заскулила.
Потім було два гучні хлопки. Спочатку з силою грюкнули задні двері, потім – передні.
Машина рвонула з місця, розвернулася і попрямувала в бік міста, а по ній не припиняли барабанити великі краплі дощу.
По Ельзі, що залишилася самотньо стояти посеред дороги, вони теж барабанили, але м’якше, ніби гладили її обережно. Заспокоювали її. Казали: “Не бійся, ми з тобою. Ми не залишимо тебе саму”.
І на підтвердження своїх слів, великі краплі жадібно вбиралися в суху шерсть.
Ельза бігла слідом за машиною, не бажаючи залишатися одна в незнайомому місці. Вона бігла за тим, кого любила, кому вірила до останнього, якого не могла зрадити. Бо не вміла зраджувати.
Але куди їй було змагатися з машиною, що їхала зі швидкістю 100 км/год… Це потрібно було бути гепардом, а вона звичайна собака.
Ще й шерсть, що стала важчою на кілька кілограмів, заважала їй бігти на повну силу.
Червоні вогники давно вже зникли в темряві, а Ельза продовжувала бігти і не могла зупинитися.
Іноді, коли потрібно зупинитися, але не можеш, у ситуацію втручається доля і сама зупиняє. Не тому, що доля жорстока. Ні. Просто немає сенсу бігти за своїм минулим.
Стало світло.
Не як удень, але світліше, ніж було до цього. Потім пролунав вереск гальм і глухий удар. Водій вискочив з машини і різко зупинився, хапаючись за голову обома руками.
На мокрому асфальті лежав собака. Він обережно підійшов до нього і подивився в його очі.
Очі, які продовжували кудись бігти і щось виглядати вдалині. Очі, які ще продовжували вірити, проте з кожною секундою впевненість ця розбавлялася сумом і безвихіддю.
– Слава Богу, жива! – подумав Олег.
Чоловік завбачливо відчинив двері, постелив на сидінні свою куртку, потім акуратно взяв собаку на руки й поклав його на заздалегідь підготовлену підстилку.
Час був пізній, тож звернутися по допомогу можна було лише до єдиної в місті цілодобової ветеринарної клініки. Туди він і поїхав. Зрідка він дивився на собаку, який сіпав задніми лапами, ніби продовжуючи кудись бігти.
Ветеринар погодився прийняти нічного пацієнта без жодної оплати за первинний огляд – собака породистий, і йому, людині досвідченій, після плутаної розповіді Олега на запитання “Що трапилося?” було зрозуміло, що його просто позбулися.
Не перший випадок у місті і, на жаль, не останній.На щастя, серйозних травм не було. Тільки забої. Лікар прописав спеціальну мазь і порекомендував протягом доби прикладати до місця забою холод, щоб опухлість минула.
*****
Олег заніс собаку у квартиру і, кинувши свою куртку на підлогу, поклав її зверху. “Це тимчасово” – винувато сказав він Ельзі.
На десятий день собака пішла на поправку. Ходила вона, щоправда, трохи накульгуючи на одну ногу, але головне, що ходила. А кульгавість із часом мине.
– Отже, викинули тебе на вулицю? – вголос сказав Олег, сидячи поруч з Ельзою на ліжку.
У нього ніколи не було собак. І друзів із собаками теж не було. Власне, навіть друзів не було. Раніше були, а зараз немає.
Розчарувався він у своїх друзях. Один нахабно відвів у нього дівчину, другий – підставив із бізнесом. Та так підставив, що довелося оголошувати себе банкрутом.
Третій і зовсім втягнув у якусь сумнівну аферу, після якої в Олега були серйозні проблеми з поліцією.
На щастя, все обійшлося, і він, вирішивши повністю порвати з минулим, поїхав жити в інше місто.
Тому з усіх “собачих питань” йому доводилося звертатися до ветеринарного лікаря, який дав йому свою візитку і сказав дзвонити, якщо знадобиться якась допомога.
Завдяки порадам лікаря, Олегу вдалося спокійно викупати собаку, змивши з неї весь бруд.
Він очікував, що доведеться боротися, але Ельза поставилася до водних процедур нормально, без агресії.
Потім він консультувався з приводу корму і двічі возив Ельзу на огляд, щоб упевнитися, що ніякого посттравматичного синдрому немає. Дуже його турбував стан Ельзи: їла вона погано, цілими днями лежала і майже не звертала абсолютно ніякої уваги на Олега.
“Так буває” – пояснив лікар.
Сергій Федорович порадив частіше виводити собаку на вулицю, щоб прискорити процес відновлення. “Просто гуляйте з нею і не вимагайте від неї нічого натомість. Мине деякий час і вона до вас звикне. Можливо, навіть подружитеся”.
Як сказав лікар, так і вийшло. Старі рани, включно з душевними, затягнулися, і через 1,5 місяця після знайомства на дорозі Олег і Ельза подружилися.
Може, вони не стали ще кращими друзями, але собака безумовно йому довіряла і навіть стала краще харчуватися. Щоправда, тепер це була не Ельза, а Лізі.
У нове життя з новим ім’ям, як то кажуть. Собака до нової клички швидко звикла. Мабуть, тому, що вона була дуже схожа на її колишню кличку. А може, тому що стара набридла.
Щодня, незалежно від погоди, вони гуляли на вулиці і їм було добре одне з одним.
Тільки під час дощу очі Лізі ставали сумними і трохи вологими. Вологими не від дощу, який змивав сльози, а від спогадів. Так, забути те, що трапилося, було складно.
Собака не людина, але людські емоції йому не чужі. Хто вважає інакше, у того собаки просто ніколи не було.
Одного разу, коли вони гуляли вдень у парку, Лізі захотілося поганяти кішок, що вона й зробила: погналася за однією з них, не запитавши на те дозволу в Олега, який у цей момент купував каву.
Листопад видався холодним, тому гарячий напій допомагав трохи зігрітися. Зовсім небагато, але все ж таки. Коли він повернувся, собаки поруч не було.
Залишивши каву на прилавку, він кинувся шукати Лізі, не розуміючи, в який бік бігти, але розуміючи, що бігти треба.
Собака в цей час на весь голос гавкала на кішку, яка залізла на дерево, мабуть, закликаючи її спуститися вниз, щоб продовжити погоню.
Поруч зупинився чорний джип і звідти вийшов Вадим.
Він збирався йти в бік магазину, до якого, власне, і приїхав, але раптом завмер, дивлячись просто перед собою.
– Ельза!
Собака не одразу зрозуміла, що кличуть саме її. Але коли вона почула знайоме ім’я ще раз і розчула у голосі знайомі нотки, обернулася і втупилася на Вадима, не зводячи з нього очей.
– Ельзо, до мене! – колишній господар присів навпочіпки і підкликав собаку, привітно посміхаючись.
Їй хотілося кинутися в його обійми, але щось заважало зробити це. Про що думають собаки в такі моменти, не знає ніхто. Але вони безумовно про щось думають. “Він же зрадив! Кинув її саму. Чи ні? Може, вона неправильно все зрозуміла і весь цей час він шукав її, і ось нарешті знайшов?!”.
Її хвіст став злегка сіпатися. Чи то від радості, чи то від перенапруження, чи то ще від чогось.
Бачачи нерішучість собаки, Вадим швидко перестрибнув через парканчик і сам підійшов до неї, простягаючи руку.
– Ельзо! Ельзочко! Я такий радий, що знайшов тебе! Іди до мене, ну!
Вадим почав гладити собаку і притискати її до себе, а вона й не пручалася. Але й щастя ніякого від цієї зустрічі не відчувала. Не крутилася біля ніг, хвостом не виляла.
Щось заважало їй радіти, як раніше. Щось стримувало.
Олег пробігав повз і побачив, як якийсь чоловік силою тягнув Лізі за нашийник до машини.
– Ти що робиш? Це моя собака!
Він підбіг ззаду, схопив Вадима за плече, після чого одним рухом різко розвернув обличчям до себе:
– Ти що робиш? – повторив Олег своє запитання, але вже більш упевненим голосом. – Це моя собака.
– Серйозно?
– Що серйозно? Лізі до мене!
Собака спробувала зробити крок назустріч Олегові, але Вадим міцно утримував її за нашийник.
– Яка Лізі? Це Ельза! І це моя собака, я її ще цуценям виховував, а потім…
– Що потім? – запитав Олег, починаючи, здається, розуміти, що відбувається.
– Не твоя справа! Це моя собака і я її забираю, зрозуміло?
– Ні, не зрозуміло. Собака моя і залишиться зі мною. Заперечень не приймаю. Та й узагалі, не доводь до гріха.
– Що?!
Очі Вадима налилися кров’ю, а обличчя почервоніло. Він замахнувся на Олега, але собака, яка увесь цей час байдуже спостерігала за конфліктом двох господарів (старого й нового), раптом грізно загарчала і, вирвавшись, повернулася до Вадима, виставивши зуби.
А Вадим аж завмер.
Більше від несподіванки, ніж від страху. Ніколи Ельза так себе не поводила з ним.
Ніколи не кидалася на нього і не гарчала. Ніколи не дивилася поглядом, у якому чітко читалася готовність стояти до кінця. Він опустив руку і зробив два кроки назад.
– Лізі, не треба. Ходімо! – тихо сказав Олег.
Собака підійшла до нього, уткнулася носом, а потім смиренно нахилила голову, щоб Олег міг зачепити повідець.
Вони йшли алеєю, всіяною опалим листям, і навіть жодного разу не обернулися.
А Вадим дивився їм услід і стискав кулаки від безсилої злоби.
З Іриною у нього не склалося і до весілля справа не дійшла, батько її допомагати з бізнесом не став і довелося продати фірму, щоб роздати борги. Він не міг себе пробачити за те, що зробив тієї ночі.
Але й змінити нічого вже не міг.
Так, собаки дуже вірні. Але вони вірні тим, хто їх любить, а зрадників вони не пробачають…Спеціально для сайту Stories
