Ми з чоловіком справжні фанати дачного життя. Від весни і до кінця осені переїжджаємо з міської квартири, щоб пожити на природі.
Мене навіть не лякає відсутність водопроводу та телебачення. А чоловіка й поготів. Зате яка насолода вдихати свіже повітря, не чути шуму міста, ремонту сусідів і взагалі бачити нічне небо, повне зірок.
Звичайно, дача це тобі не іграшки. Роботи багато, але праця ця корисна. Щороку я обіцяю собі засіяти меншу площу землі, відпочити і не поратися по господарству від зорі до заходу сонця. І щоразу я сама себе обманюю. Хоча це мені навіть подобається.
Ну посудіть самі. Овочі в супермаркетах коштують все дорожче та дорожче. А їхня якість постійно падає. Помідори та огірки зовсім не мають запаху. Цибуля гнилая, або переморожена.
А про зелень я взагалі мовчу: три пучки петрушки коштують як крило від літака, а самі кволі просто слів не підібрати. Таке враження, що їх на балконі вирощували, ну чесне слово. Ну як таке взагалі можна вживати?
Інша справа – город. Все є: капуста, картопля, кабачки. А ще черешня, аґрус, порічка, горіхи. Навіть гриби іноді трапляються. Смачні, пахучі. Ви такі хіба що з рук візьмете. І то якщо знайдете грибника у місті.
Загалом, якісні продукти добре оздоровлюють. Адже ми не використовуємо жодної хімії. Тільки працю та знання, накопичені за роки роботи із землею. От було б у нас більше рук, ми б гори згорнули, я вам присягаюся.
До речі про це. Наша з чоловіком дочка нещодавно нас дуже образила. Та що там, стався справжній конфлікт.
Ми хоч і любимо її, звичайно. Але вирішили якийсь час не дзвонити та не турбувати. Нехай сама подумає над своєю поведінкою. Ну а якщо ні, то ні. Доросла вже.
Ми завжди запрошували їх із чоловіком до нас на дачу. З ранку помахаємо разом лопатами, а на вечерю шашлики посмажимо. Хороша ж ідея, ні?
Але зять сказав, що він не може, і свої вихідні хоче витрачати з користю. А саме відпочивати від робочого тижня. Що ж, це зрозуміло. За цілу п’ятиденку в офісі можна і втомитися. Та й хто ми йому такі, чого чіплятися до людини?
А ось донька сказала, що не проти приїжджати з онукою у якісь дні. Але тільки для того, щоб відпочивати від місьго шуму, і нічого більшого.
Всі продукти у неї коштують дешево, їй простіше купувати, ніж вирощувати. Та й не дівчинка вже, чобою махати. Це ми нехай балуємося, якщо здоров’я дозволяє.
Насправді все виявилося трохи інакше. Надя справді приїжджала, гуляла з онукою, розповідала новини. Але жодного разу не відмовилася від сумок зі свіжими продуктами. А ми їй овочі складали, фрукти.
Іноді, коли вдавалося обмінятись із місцевими, то й молоко було, сир і навіть свіже м’ясо. Дочка складала все в багажник і виїжджала без зазріння совісті.
Тільки не подумайте, що нам шкода. Зовсім ні. Ми вдвох їмо мало, так що іноді надлишки просто можемо продати. Але виграш від такого бізнесу — копійки. Тут справа зовсім в іншому.
Останнім часом у чоловіка сильно розболілася спина. Сидіти може, стояти — ні. Толку від такого працівника зовсім мало, тим більше для збирання полуниці. А ми її виростили цього року порядно. Що робити, пропаде ж. Треба дзвонити дочці.
Зять, як завжди, відмовився приїжджати, хоч я особисто на нього зовсім не сподівалася. Щоб він приїхав, та ще й у будні? Ніколи.
Але ось на рідну дочку мала плани. Ми б із нею вдвох впоралися навіть швидше, ніж із батьком.
Але вона відмовила. Сказала, що давно вже хотіла нам порадити продавати цю дачу. Вона ж у нас здоров’я забирає і вільний час. Та й скільки цієї полуниці нам треба, на двох старих людей?
Я тоді нічого не сказала, просто найняла двох місцевих дядьків допомогти зібрати врожай. Вони, звичайно, прийшли напідпитку, більше ягід пом’яли ногами, ніж зібрали. Та й я їм зрештою більшу частину полуниці сама віддала на закуску. Але той день я добре запам’ятала.
Так що коли дочка як би ненароком зателефонувала нам сказати, що заїде відвідати, ми з чоловіком їй відмовляти не стали.
А далі все пройшло по накатаній. Вона приїхала, погуляла з онукою, розповіла про сім’ю, побут. Дала кілька вказівок, щоб ми раптом не забули закрити кран на балоні з газом. І почала збиратися.
Тоді ми проводили доньку до машини, але цього разу без величезних сумок із провізією. Бо не заслужила.
Спочатку донька посміхалася і жартувала, сказала, що онука тепер на нас зачаїть образу, якщо вона не привезе нічого смачненького. Але ми твердо стояли на своєму. Так вона й поїхала, ні з чим. Нам було важко тоді, але ми розуміли, що вона заслуговує на хороший урок.
Тепер образа триває. Ми до неї не дзвонимо, і вона не поспішає. Ми не знаємо, як там у них справи, трохи сумуємо за онукою. Але сумувати по-справжньому нам ніколи. Постійно є чим зайнятися.
Ось ми і працюємо, поки є здоров’я. І не переживаємо особливо. Донька і в дитинстві була страх якою образливою. Егоїстка.
Але, щоб її чомусь навчити, треба виявити рішучість. Інакше зовсім сяде на голову. Кажуть, час у селі тягнеться повільно. Але це не правда.
Коли є чим зайнятися, він летить навіть швидше, ніж зазвичай. Ось ми й працюємо. Я особисто чекаю на гарний, щедрий урожай. І чоловік мене у цьому підтримує.
