У нас була звичайна така сім’я. Мама, тато, я і мій брат. У принципі, про своє дитинство мені особливо розповісти нічого. Ну, вчилася в школі, закохувалася в хлопців. Була в мене подруга, ми з нею разом серіали обговорювали, та й усе. Брат – старший за мене на чотири роки.
Ось зараз заведено говорити, що це добре, якщо сестра народилася пізніше. Ніби вона дівчинка, її брат захищати повинен. Ну ось. А я хочу сказати, як було в мене. Хоч ми і вчилися в одній школі, і прізвище в нас однакове, але мало хто взагалі був у курсі, що ми рідні.
Коли я прийшла на урок із жуйкою у волоссі, усі з мене сміялися. І я навіть знала, хто цю жуйку мені вліпив, але брат за мене не заступився. Не тому, що він злякався або не знав. Йому просто було все одно. Я це добре запам’ятала, тому що заступитися за мене тоді було нікому.
Або ось ще один приклад. На літніх канікулах прив’язався до мене один хлопець. Брат його дуже добре знав. Я його запитувала, а хто він, що за людина? Але ж дзвонив мені постійно, просто проходу не давав. Брат нічого не говорив, сказав тоді, щоб я і не сподівалася, що з нас вийде хороша пара.
Адже я набагато дурніша за нього, а він у їхній компанії найнерозторопніший. Загалом, і не порадив нічого, і мене ще принизив. Потім уже виявилося, що я справді йому сподобалася, але що поробиш, молоді були, дурні. Він потім перейшов у приватну школу.
Зараз ось бізнес свій має, так. Але я й сама, скажімо так, не бідую. У 23 роки вийшла заміж. Потім у нас народилися діточки, взяли квартиру в іпотеку. Машина теж є. Шкода тільки, чоловікові довелося виїхати працювати за кордон. Він час від часу приїжджає, у нас усе добре.
Але все-таки відстань – це той ще головний біль. А ось брат пішов іншою стежкою. Одружився і через два роки розлучився. Був страшний скандал, його колишня навіть написала мені в соцмережах, що дуже розчарована в нашій сім’ї. Потім брат одружився вдруге, і результат був схожим.
Теж розлучення, але все тихо-мирно, навіть якось нудно, насправді. Тепер він холостяк, виплачує аліменти, працює на виробництві і в усьому звинувачує когось іншого, а не свій безглуздий характер. Живе він, до речі, з нашими батьками адже грошей на окреме житло в нього тепер немає.
За весь цей час ми абсолютно не зблизилися, хоча я розумію чому. Якщо вже в дитинстві ми не були близькими, то вже в цій метушні я його навіть розумію. Яка вже тут може бути сестра, якщо в житті відбувається бардак? Проте можна і мене зрозуміти. Яка може бути підтримка з таким ставленням?
Наші батьки – пенсіонери. Я час від часу допомагаю їм фінансово, адже в моїй родині з цим питанням проблем немає. Чоловік отримує хорошу зарплату, я теж працюю, все нормально. Ну скільки там їм потрібно? У тата два хобі – риболовля і ремонт старих “Жигулів”, які простіше викинути.
Мама – домогосподарка, але любить іноді купити в дім книжок. Може навіть не читати, але їй подобається саме сам процес і зберігання хороших екземплярів. Хобі, простіше кажучи. І я її в цьому підтримую. Можу просто прийти і подарувати їй гарну збірку рідкісних творів, якщо знайду щось.
На цьому все, на їжу та одяг їм вистачає. Але ось нещодавно у брата зламався автомобіль, дорога поломка, потрібна велика сума. Він останнім часом на ньому таксував, тож проблема досить критична, а грошей у нього немає. І в батьків немає такої суми. Звичайно ж, усі в цей момент згадали про мене.
Спочатку мама натякнула, що я б могла допомогти в ситуації, що склалася. Потім батько зателефонував. Брат теж написав повідомлення, що хоче зустрітися, поговорити, а я вже знаю, на яку тему буде наша розмова. Ось тільки вона мене не дуже-то цікавить.
Я розумію, що в людини чорна смуга в житті. І вона мені рідна, але ця спорідненість же тільки на папері. На ділі це чужа людина, яка все своє життя мене ігнорувала і ставилася як до тіні. То що мені тепер, усе кинути й бігти на допомогу? З якої це радості?
Хочу проявити твердість і просто відмовити. Я розумію, що для батьків це буде зрада і вони стануть на його бік. Адже це з ним вони живуть, і він їм ближчий. До того ж син, спадкоємець. А я що? Донька, яка живе окремо, у мене своя сім’я… Річ зовсім не в грошах, а у ставленні. І в принципах.
До чого це може призвести в майбутньому? Поживемо – побачимо. Але я збираюся стояти на своєму і робити, що велить здоровий глузд. Як ставилися до мене в минулому, так і я тепер відповім. Що поробиш, життя розставляє все по своїх місцях.
