З Артемом я познайомилася перед самісіньким Новим роком й ми майже одразу почали зустрічатися. В якийсь момент я повірила, що він і є моя доля – привітний, добрий хлопець, який майже завжди говорив про спільне майбутнє й навіть обіцяв вийняти квартиру, аби жити разом.
Спочатку мене лякала така наполегливість нового хлопця, але згодом вирішила, що життя одне й будь-що може статися. Я навіть й не уявляла, як близько це саме «будь-що»… Ми були разом майже три місяці, коли в країні почалася війна й мій Артем одразу пішов на фронт. Я собі місця не могла знайти, тому прийняла важке для моїх батьків рішення й теж пішла захищати країну.
Звичайно ж, ми служили окремо, але інколи могли бачитися і це були найщасливіші моменти нашого життя. Десь через місяців п’ять Артем безвісти зник під час виконання бойового завдання, ніхто з побратимів не зміг пояснити, як так сталося. Після цієї звістки в мене за відчуттями зупинилося серце, в цей момент життя поділилося на «до» та «після». Ми якось обговорювали, що ми можемо не повернутися з війни, але плану дій на такий випадок в нас не було.
Я проплакала кілька днів, аж поки не взяла себе в руки й не вирішила, що шукатиму коханого, поки не знайду його тіло. Після цього почалися важкі місяці вмовляння керівництва, щоб мати змогу виконувати завдання з розвідниками або хоча б увійти в евакуаційну групу. Врешті-решт мені, як снайперці, дозволили долучитися до рейдів на «нулі». Було дуже важко, але я не скаржилася, а лише сумлінно виконувала свою роботу та допомагала при нагоді евакуювати тіла полеглих побратимів. Кожного разу я ретельно оглядала речі, сподіваючись впізнати чи навпаки не впізнати мого Артема, хоча я була впевнена, що він живий.
Під час одного з завдань ми зайшли в невеличке селище, де ще кілька годин тому був ворог. Оглядаючи руїни будівель одну за одною ми знайшли жінку, що ховалася у підвалі, вона дуже зраділа, побачивши нас й розповіла, де тримали полонених, серед яких був хлопець за описом схожий на мого коханого.
Я бігла туди, забувши про небезпеку, втому та страх. І дійсно в старому та брудному підвалі, куди сонячне світло не потрапляло навіть через шпаринки, сиділо близько 30 людей – місцеві жителі, діти та полонені наші військові, серед яких я ледь впізнала Артема. Він був в поганому стані й не розумів, що відбувається, а лише шепотів аби я не йшла.
Вже минув час. Артем пройшов лікування та повернувся на фронт. Але тепер ми працюємо разом, а вже через тиждень станемо справжньою сім’єю.
